До генпрокурорської епопеї особистий іміджевий капітал Луценка дозволяв йому претендувати на будь-яку публічну посаду, не обтяжену професійними та освітніми вимогами, – на популярність парламентського веселуна дивним чином не впливали ні його робота в МВС уряду Януковича, ні мутна роль в історії з учасниками акції «Україна без Кучми», ні навіть нещодавнє керування фракцією БПП з її розправою над фрондерами-втікачами. Але навіть цей іміджевий імунітет не гарантував безболісне сприйняття суспільством змін законодавства під конкретну кандидатуру на посаду Генпрокурора, і Луценко не міг не розуміти, що вийти з цієї шулерської афери чистим і чесним не вдасться.
Спроби речників коаліції переконати громадськість у тому, що для Генпрокурора головне – чесність та рішучість, а юридична освіта – не обов’язкова й навіть шкідлива (бо ми, мовляв, уже бачили безліч прокурорів із юридичною освітою, і всі виявилися падлюками й корупціонерами), звучали як явне пересмикування. Адже наявність політичної волі до переслідування VIP-злочинців (яку чомусь за замовчанням приписують панові Луценку) за відсутності необхідних знань швидше призведе не до покарання злочинців, а до безграмотних обвинувачень і сфальшованих печерськими судами судових рішень, які злочинці потім без проблем скасують у Європейському суді з прав людини. Ще смішнішими звучали аргументи щодо необов’язковості досвіду – бо якщо досвід роботи в прокуратурі (попередня вимога, яку усунули з законодавства ще при призначенні Яреми, замінивши її на «роботу в галузі права») й можна розцінити як ознаку вмонтованості кандидата в систему прокурорської кругової поруки, то робота, наприклад, адвоката дає неоціненний бонус до розуміння того, як із прокурорським свавіллям боротися. І стверджувати, що ніхто з освічених та досвідчених правників України не зможе так реформувати прокуратуру, як одна з тисяч неосвічених жертв прокурорів (і колишній клієнт тих самих досвідчених та освічених адвокатів), – це плювок в обличчя всій українській юриспруденції.
Утім, про цю дивну логіку призначення «несистемної людини» всі би швидко забули, якби кандидатура Луценка й справді виявилася для коаліції узгодженою, єдиною та безальтернативною – якщо на інших голосів назбирати нереально, то хай краще буде Луценко, ніж якийсь шокінський Севрук. Але раптом виявилося, що й на Юрія Віталійовича голосів нема, і в хід пішов відвертий шантаж – зміни «під Луценка» прив’язали пакетом до поправок, які мали відкласти «прокурорський путч». Щоправда, автори цього хитрого плану якось випустили з уваги той факт, що автором того самого закону, який дозволяв прокурорам з травня у межах «самоврядування» законсервувати систему, був сам Юрій Віталійович Луценко. Тому волання про неминучу прокурорську катастрофу, яка очікує країну в разі необрання Генпрокурором батька цієї самої катастрофи, лише додали дискурсові дурнуватості й фантасмагоричності.
Але найсмішніше почалося тоді, коли протягування Луценка через Раду вийшло на фінішний етап, і стало взагалі не до піару. Андрій Парубій тепер може хоч щодня штрафувати нардепів за прогули, але повірити в його відданість регламенту та засадам парламентаризму після стількох незаконних повернень до голосування за провалений законопроект нереально. Ухвалені Радою закони можуть і надалі тижнями йти до АП та чекати на підпис Порошенка, заздрісно згадуючи блискавичне підписання Петром Олексійовичем закону про Юрія Віталійовича. Журналісти українських ЗМІ можуть лише захоплюватися чи то оперативністю друку номера «Голосу України» з ухваленим пару годин тому законопроектом, чи то передбачливістю працівників редакції, які зуміли зарані спрогнозувати й поправки, внесені з голосу, й саме ухвалення законопроекту, який стільки днів уперто завалювали в парламенті.
Ну а сам Юрій Віталійович тепер може скільки завгодно розповідати, що він нікому нічого не винен і збирається особисто в ролі державного обвинувача довести до кінця справи проти «банди Януковича» – з особливим натхненням його слухатимуть колишні «риги» з фракцій «Відродження», «Волі народу» та навіть частинки «Опозиційного блоку», що голосували як за легалізацію, так і за саме призначення Луценка Генпрокурором.
От тільки вдалим піаром, якого ми звикли чекати від «майданного жартуна» та жертви режиму Януковича, це вже ніяк не назвеш.
P.S. Єдине, що може повеселити в даній ситуації, – це повернення до Верховної Ради іншої куми Порошенка, екс-міністра культури Оксани Білозір, для якої звільнилося місце в залі після складення Луценком мандату. Звісно, за дотепністю Оксана Володимирівна з Юрієм Віталійовичем і поруч не стояла, але посмішити публіку може незгірш – скажімо, найвідомішим її законопроектом за час попередніх каденцій у ВР став розроблений спільно з екс-речницею Януковича Ганною Герман проект великого державного герба України, що нагадує замаскований під великодню писанку герб УРСР.
Тож насолоджуймось цим «мальовидлом», як його назвали опитані сайтом ZIK експерти-геральдисти, та чекаємо від пані Білозір нових звершень на рясній законотворчій ниві.