Соня Кошкіна: Коли голосували персональний склад Кабміну, міністерства інформації ще не існувало, воно з’явилося лише 14 січня. Два місяці ви були міністром без міністерства. Питання: навіщо? Враховуючи, що в грудні навіть положення про ваше відомство не існувало, можна було спокійно все напрацювати і лише потім виходити на голосування за вас в залі. Чи боялися, що на вас одного – поза кабміном – голосів не вистачить?
Юрій Стець: Насправді, версій «навіщо» було п’ять. Їх озвучували ті чи інші політики або журналісти. Журналісти говорили, мовляв є загроза створення Мінцензури. Деякі наші колеги з парламентської опозиції вказували: посада для кума президента – так званий Мінкум. Ще казали, що це Мінстець, що я просто захотів мати посаду міністра. Була ще версія, що дана посада потрібна, аби мати пропрезидентську більшість у Кабміні.
Всі ці версії не мають нічого спільного з дійсністю. Але якщо зараз я твердитиму, що це не Мінкум, не Мінстець, не Мінцензура, не Мін-щось-ще, то це буде виправданням. А виправдовуватись не збираюсь.
С.К.: Тоді просто розкажіть навіщо було плодити ще одне міністерство.
Ю.С.: 28 червня я написав заяву на мобілізацію і пішов у Нацгвардію. Тоді усі кричали, що ми програємо інформаційну війну. Я теж кричав – до якогось моменту, поки деякі наші колеги не зауважили мені: «А ти чого кричиш «хелп-хелп»? Давай, йди і роби!». Тоді я пішов до Авакова і запропонував створити при Нацгвардії управління інформаційної безпеки. Це було зроблено впродовж тижня і я поїхав на Донбас. Якраз тоді стало відомо, що захопили журналістів Громадського ТВ, і в штабі була терміново створена робоча група щодо визволення колег, яку я очолив…
С.К.: Все-таки, давайте про міністерство.
Ю.С.: В управлінні ми створили три відділи – інформаційної політики, внутрішньої комунікації і власне інформаційної безпеки. Саме ця модель, яка була реалізована в Нацгвардії, сьогодні перенесена в Міністерство інформаційної політики. Ми постійно спілкувались і з Полтораком, з радниками Авакова – Антоном Геращенком і Зоряном Шкіряком. Ми багато часу проводили разом на Сході – і в Слов’янську, і в Краматорську. І тоді ж прийшло розуміння, що має бути якийсь орган виконавчої влади, щоб оперативно реалізовувати інформаційну політику і запобігати інформаційній агресії. Не велика таємниця, що я маю можливість потрапляти у кабінет президента частіше, аніж будь-хто з політиків... Але навіть це не давало мені тоді можливості пробивати швидко усі стіни і бар’єри, аби реалізовувати все, що потрібно. В результаті зійшлись на тому, що для справді ефективної роботи має бути горизонталь стосунків між міністерствами внутрішніх справ, оборони, закордонних справ, соціальної політики тощо. Тобто, потрібне Міністерство інформаційної політики – саме міністерство, а не, наприклад, держкомітет чи якийсь підрозділ при РНБО.
С.К.: Коли ця ідея оформилася у рішення? Ви прийшли з цією ідеєю до президента?
Ю.С.: За місяць до закінчення парламентської кампанії ми це почали проговорювати – і з президентом, і з Яценюком, і з Турчиновим, з Аваковим, Полтораком. Конкретика почала вимальовуватись в той момент, коли стала зрозуміла конфігурація парламенту.
С.К.: Якщо обговорювали ідею так довго, чому вона стала несподіванкою для багатьох навіть у вашому блоці?
Ю.С.: Тому що нікого це не цікавило. Я писав про це на фейсбуці, говорив у інтерв’ю. Цікавити почало лише в той момент, коли певна кількість людей раптом почала перестраховуватись – щоб це не стало Міністерством цензури. Ці люди читали Оруела, але не читали історію світових війн.
Коли ми обговорювали питання створення міністерства на фракції, я побачив реакцію Сергія Лещенка, Мустафи Найєма і зрозумів, що дуже схожою вона буде у великої кількості журналістів...
Але так само трапилося і з Нацгвардією – як тільки я пішов служити, одразу певні люди написали, що я пішов дерибанити бюджетні гроші. Потім ті ж самі люди через два-три місяці визнали: жодної копійки з бюджету витрачено не було. Це така традиція українців – хаяти, при цьому самому нічого не робити. Сидіти у своїй пластмасовій реальності і писати, що ніхто нічого не робить. А коли хтось починає щось робити, критикувати – все не так, я б зробив по-іншому.
Я усвідомлюю, що частина журналістів щиро остерігається цензури. Ми пережили Кучму, пережили Януковича і такі побоювання десь об’єктивні. Спрацьовують інстинкти, і вони в мене також є. Як людина, яка в свій час оголошувала і розпочинала голодування на «5 каналі» в 2004 році, я точно знаю, що цей інстинкт працює. Але знову ж таки, саме цей інстинкт і мені не дасть можливості займатися цензурою. Я точно буду останньою людиною, яка навіть теоретично спробує щось таке зробити. Більше того, я переконаний, що мені вдасться налагодити якісну роботу міністерства, а потім вдасться це міністерство знищити. Бо коли в країні настане спокій я подам у відставку, і я гарантую, що це міністерство буде ліквідовано в той же день.
Олег Базар: Оптиміст.
Ю.С.: Я не оптиміст, я чітко знаю, що так буде.
О.Б.: Це за умови швидкого закінчення війни.
Ю.С.: Це за умови, що я буду ще на той час в Кабміні. Тому що у нас все може бути.
***
О.Б. Війна рано чи пізно скінчиться, але й тоді не зникне потреба забезпечувати інформаційну безпеку. Наприклад, назвемо це так, перепрошивати погляди і думки людей, які пережили ту війну. Відтак існування Міністерства інформаційної політики може мати сенс ще дуже довго.
Ю.С.: Ні. Я спробую зараз пояснити логіку того, як я бачу роботу цього міністерства. Є три функції, які воно має виконати, а після виконання цих функцій у ньому не буде ніякого сенсу.
Перша функція – зробити те, чого не було зроблено за двадцять два роки: написати і затвердити як закон, а бажано ще і як конституційну норму, концепцію інформаційної безпеки і стратегію інформаційної політики України. Чому я кажу про конституційну норму? Тому що зараз 300 голосів під це можна зібрати. А наступний парламент не знайде тих 300 голосів, щоб скасувати. Значить країна буде жити тривалий час із стратегією інформаційної безпеки. В коаліційній угоді записано, що ми маємо це зробити у 2015 році. У травні ми закінчимо роботу над цим документом і передамо у парламент для аналізу. Дамо час суспільству обговорити, а у вересні винесемо на голосування в парламент.
Друга функція – узгодження єдиного меседжу від виконавчих органів влади. У нас один міністр говорить одне, інший – цілком протилежне, а в підсумку, ні українське суспільство, ні у Європі та Америці ніхто не розуміє, що у нас відбувається. У нас зараз чіткі і дуже складні реформи. Про них та їхні результати потрібно розповідати суспільству.
І третя функція – це саме протидія інформаційній агресії Росії. Потрібно налагодити роботу, створити координаційний центр, який би міг протидіяти цій агресії. Зараз ми робимо такий координаційний центр на базі міністерства – за участі концерну РРТ, Нацради, з телебачення та радіомовлення, Держтелерадіо, СБУ, МВС, Міноборони. Одне з завдань, яке ми собі поставили, – це створення телеканалу Міністерства оборони на кшталт «Звезды» в Росії.
Зараз ще будуть певні кадрові зміни в силових структурах, будуть призначення відповідальних за інформаційну безпеку. Ну наприклад, буде заступник голови СБУ з інформаційної безпеки.
Ми з СБУ зараз працюємо швидко і якісно. Наприклад, коли я підняв питання на РНБО, які стосуються інформаційної політики і безпеки, СБУ відреагувало дуже швидко. Як, скажімо, в історії з журналістами Lifenews.
О.Б.: Не така швидка була реакція. Їх потрібно було видворяти ще півроку тому.
Ю.С.: Все, що я можу, як міністр без міністерства, – вносити якісь законодавчі ініціативи і мати право голосу на Кабміні. Все! Це все, що має міністр без портфеля. Іноді він ще має секретарку, кабінет, машину, і водія. А я від цього в принципі відмовився від самого початку.
Уявіть собі, в мене досі немає бланку, на якому я можу написати офіційний лист чи звернення. А бланку немає, тому що ми зараз проходимо юридичну процедуру, згідно закону, щоб стати офіційним органом виконавчої влади. Ну, от в нас система. При цьому я цю процедуру пройшов, фактично, за півтора місяці – і це перший випадок, коли усе так швидко було зроблено. Великою кількістю нервів, здоров’я. Є велика інерція апарату, і є протидія – і в Україні, і поза її межами. Наприклад, мене дивує, що голос лідерів опозиції, голос Росії, і голоси певних українських журналістів чомусь постійно збігаються.
Тому коли мене призначили членом РНБО, я отримав можливість вносити на РНБО якісь свої пропозиції. Відповідно, була реакція. Так от, я підкреслюю, що найшвидшою була реакція СБУ.
Також з моєї ініціативи Кабмін прийняв рішення відсторонити гендиректора Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення Олександра Півнюка, який саботував відновлення трансляції українських телеканалів та радіостанцій на Донбасі. Більше того, він знав, що його підлеглі в цих регіонах співпрацюють з ДНР та ЛНР і при цьому продовжують отримувати зарплатню від України. 21 січня відкрито кримінальне впровадження стосовно директора луганської філії Концерну РРТ за фактом сприяння діяльності терористів. А я три місяці його просив: відреагуй будь-ласка, ти повинен відсторонити цих людей. Він не реагував.
О.Б.: Чому навіть в умовах війни тривалість ухвалення рішень органами влади та їх реалізація не зменшилась?
Ю.С.: Ця система не уміє ухвалювати взагалі будь-які рішення. Для того, щоб щось зробити як керівнику маленького управління в Нацгвардії, мені доводилося, наприклад, використовувати можливість телефонувати - як другу - Валентину Наливайченку. Тому що як керівник управління Нацгвардії я мав би подзвонити своєму керівнику, цей керівник – своєму... І так далі, а потім у зворотньому напрямку.
Зараз, у статусі міністра, я можу по горизонталі звернутися до міністра оборони, внутрішніх справ чи соціальної політики. І зробити так, щоб рішення ухвалювалися достатньо швидко. Можу розказати про конкретні приклади, якщо це цікаво.
О.Б.: Цікаво.
Ю.С.: От є мобілізаційна компанія. Ми з Полтораком після Кабміну проговорили буквально 5 хвилин про те, що ми хочемо зробити. По факту призначили відповідального від Міноборони, розробили план і бюджет такої соціальної кампанії. Це, наприклад, розміщення роликів на ТБ і радіо, зовнішня реклама – понад 2 тисячі бордів, друк брошури, яка пояснює права та гарантії мобілізованих, поїздки по регіонах представників Міністерства оборони, кіборгів і волонтерів з роз’ясненнями, що і чому відбувається.
І уявіть собі, що державі це коштувало нуль гривень і нуль копійок.
О.Б.: Хто платив, скажімо, за дві тисячі бордів?
Ю.С.: Уся кампанія коштувала близько півтора мільйона гривень. Це мої кошти, кошти моїх друзів, партнерів. Телеканали рекламу розміщували безкоштовно. Тому я би хотів подивитись в очі тим, хто казав, що Стець іде в Кабмін «дерибанити». Я навіть зарплати як міністр не отримую – немає ж міністерства, немає бухгалтера.
***
С.К.: Від Мінінформу чекають якогось швидкого і яскравого результату. При цьому, у парламенті провалюють законопроект про заборону на діяльність в Україні телеканалів, які мають російських власників.
Ю.С.: Сьогодні (6 лютого – LB.ua) прийшла директива, що я маю з’явитись на засідання ВР і відповісти на декілька питань. Одне з цих питань – чому нічого не робиться, щоб запобігти присутності телеканалів, частки яких належать громадянам або юридичним особам Росії. Перша моя реакція, що це троллінг якийсь. Тому що саме цього тижня Верховна Рада провалила законопроект, який би цю проблему вирішував. От депутати це провалили, а завтра вони збираються в мене запитувати чому міністерство нічого не робить.
Ми з комітетом по свободі слова співпрацюємо, пропонуємо свої ідеї, готуємо законопроекти, вносимо їх в зал і парламент чудесно їх провалює. А після цього та частина залу, яка не голосувала, каже: «Ганьба! Чому нічого не робимо?».
Повертаючись до швидкого та ефективного результату. Ефективна робота – це не тоді, коли міністр піариться, сидить лише у Фейсбуці чи ходить по ефірах. Вам потрібна робота? Я її покажу, коли буду звітувати.
Уже зараз ми провели перемовини з певною кількістю депутатів Європарламенту, що вони у своїх країнам будуть ініціювати заборону трансляції Russia Today. Це можна назвати певними заходами з контрпропаганди.
От, наприклад, кажуть мені журналісти, що немає відео полонених росіян. Підняв. З вівторка на прес-конференцію виходить Наливайченко, представники МВС, військові і будуть давати факти, в тому числі відео. Чи можна це було зробити до того, як я це питання підняв? Напевно, можна було. Чому не зробили досі? Я не знаю чому. Система дерев’яна, треба змінювати повністю усе. Але коли через два дні після мого призначення на посаду міністра, коли очевидно, що немає ще жодного міністерства, мені закидають: от, ви уже два дні міністр, а нічого не зробили – це нормально? І це кажуть не якісь люди з середньою освітою, а натовп розумних, освічених журналістів.
О.Б.: Може є сенс менше реагувати на істерики у соцмережах?
Ю.С.: Соціальні мережі – це середня температура, її треба відчувати, розуміти. Повністю довіряти не можна, але і не міряти теж не варто.
О.Б.: До речі, а що з ідеєю залучити для роботи армію блогерів?
Ю.С.: Нам справді треба об’єднати блогерів, щоб вони стали інтернет-військом України. Кілька топ-блогерів стануть моїми радниками. І вони будуть навколо себе об’єднувати навколо себе інших. Чи мають вони займатися пропагандою? Ні. Але чи маємо швидко доносити до суспільства правдиву інформацію, спростовувати фейки? Однозначно. Чи це складно? Ні.
Одна божевільна тітка написала на Фейсбуці, що вона волонтерка, і що 150 наших хлопців у полоні кастрували. Близько півтора мільйона лише українських користувачів це лайкнули або перепостили. Я написав, що це неправда, от докази цього, і попросив певних людей, які це перепощували, написати пост зі спростуванням, лише декілька з них, це зробили. Декілька. От і відповідь на запитання, чи треба працювати з блогосферою і соцмережами.
О.Б.: Чи є у міністерства розуміння як боротися з антиукраїнською пропагандою, яку ведуть зареєстровані в Україні ЗМІ?
Ю.С.: Є. Я вважаю, що українські видання, які займаються, наприклад, передруком матеріалів, які розпалюють національну ворожнечу чи пропагують сепаратизм, потрібно закрити. Законним способом. Я про це теж багато говорив. Дайте повноваження, товариші законодавці. А товариші законодавці хором кричать на ефірах: так, дамо, а потім дають 190 голосів.
С.К.: Що вам сказали колеги по фракції, які не дали свої голоси за цей законопроект?
Ю.С.: Байки розповідали... Загалом є три мотивації голосування. Перша – це совість, друга – це політична кон’юнктура, і третя – це гроші. Далі кожен вибирає своє.
С.К.: Закону немає. І що робити до моменту його ухвалення, наприклад, з холдингом Курченка, з газетою «Вести»?
Ю.С.: Діяти по закону. Якщо є порушення закону, потрібно реагувати. Кожен громадянин може подати в суд, щоб зупинити чи призупинити реєстрацію ЗМІ, якщо ми говоримо про друковані ЗМІ. І це поки що єдиний можливий варіант.
Чи достатньо нам такого інструментарію? Я не дуже у цьому впевнений. Ми обговорювали з депутатами необхідність змінювати законодавство. Як правило, готові ті, хто був на фронті. Ті ж, хто сидить у своїй пластмасовій реальності, у будівлях, які належать Григоришину або Львочкінку, не готові голосувати…
О.Б.: Чимало проблем зняло б ухвалення закону про прозорість власності у медіа.
Ю.С.: Звичайно. Такий законопроект є, його зареєстрував Микола Княжицький. Моя вимога до парламенту, публічна, офіційна: проголосуйте за цей законопроект. Він мегаважливий.
Дорогі виборці! Якщо депутати, в першу чергу мажоритарники, не проголосують за цей законопроект, будь ласка, на наступних виборах голосуйте за їх конкурентів!