Ви раніше говорили в інтерв’ю, що постійно доводиться відбиватися від рейдерських атак. Як вам здається, чи не пов’язані між собою ці два моменти – затримка з оголошенням конкурсу на посаду ректора і те, що у КПІ стільки ресурсів, на які багато хто бажає «накласти лапу»?
У мене немає підстав так вважати. Я про це не знаю. Наш парк, навчальні корпуси, гуртожитки, чотири бази відпочинку, два стадіони, багато інших об’єктів – все це елементи кампусу світового зразка, наша цінність, яку ми захищаємо усіма можливими засобами. Нам доводиться це робити постійно. Нещодавно ми пройшли через цілу низку судових засідань в рамках захисту нашої бази відпочинку «Політехнік» – вона дуже популярна серед студентів, там відбуваються круглі столи, конференції, різні спортивні турніри, концерти…
Від кого захищали?
Від приватних структур. Хоча позов до суду подав прокурор Вишгородського району, що нас дуже здивувало – він мав би піклуватися про державну власність і державні інтереси. На щастя, базу нам вдалося відстояти.
Також нещодавно ми захистили ділянку землі, де заплановано будівництво навчального корпусу. На ній шляхом самозахоплення комерсанти поставили газову заправку, автомийку – в центрі кампусу. Цей список можна продовжувати. Замість того, щоб сконцентруватися на професійній діяльності, нам доводиться займатися непритаманними нам справами.
Але у вас непогано виходить.
А що робити, Вікторіє, який вихід? Хочу відмітити, що ми в більшості випадків залишаємось один на один з тими структурами, які хочуть у нас щось відтяти.
Як здобути визнання?
Цього року Національний технічний університет «КПІ» разом з Донецьким національним університетом увійшли до рейтингу QS World University. Цьому передували якісь зміни чи КПІ просто нарешті визнали у світі?
Визнання відбувається крок за кроком – його не можна отримати швидко. Зрозуміло, що якщо університет має обширні міжнародні зв’язки, контактує і співпрацює з університетами-партнерами у всіх регіонах світу, то визнання з часом прийде. Але це не єдиний чинник. Важливу роль відіграють глибокі традиції, наукові школи, як їх носії, які від покоління до покоління передають секрети своє професії, виховують нових вчених, конструкторів, інженерів. Важливо бачити пріоритетні напрямки і вміти концентрувати свої зусилля на них. Це десятиліття, якщо не століття послідовної, напруженої роботи.
Щодо міжнародних зв’язків - в КПІ професура володіє англійською?
Інженерія інтернаціональна. Вона була інтернаціональною завжди, навіть під час Холодної війни. Тоді провідні викладачі і вчені КПІ теж володіли англійською, бо потрібно було розуміти, що відбувається у світовій науці у нашій галузі. А зараз - в умовах відкритого світу - тим більше. Навіть викладачі пенсійного та передпенсійного віку у більшості своїй володіють англійською, бо професія змушує, мотивує до цього.
Квазіінтеграція
Доводиться часто чути, що наразі впровадження Болонської системи в Україні фактично зупинено.
Справа в тому, що Болонський процес - це прекрасний винахід європейців для себе. Коли Європа почала програвати світове змагання в якості підготовки кадрів, в розвитку економіки, відбувався величезний відтік мізків з Європи в Північну Америку. І, до честі європейців, вони знайшли рішення. Вони побачили, що Європа розділена кордонами - не лише політичними, але й освітянськими, науковими, трудовими. І тоді, у руслі загальноєвропейських трансформацій, вони винайшли Болонський процес. Європейці сказали: нам потрібно зняти кордони для науковців, освітян, для людей, які бажають працювати де завгодно в Європі. Вони вирішили зробити системи освіти такими уніфікованими, щоб студенти могли починати навчання в одній країні, продовжувати в другій, закінчувати в третій, а потім їхати працювати в четверту країну. Коли це було впроваджено, відтік мізків з Європи в Північну Америку припинився.
Інша справа - це країни СНД, які не є членами Євросоюзу. Хоча Україна і почала здійснювати цілу низку кроків, спрямованих на уніфікацію системи освіти з європейською системою.
Але про яку мобільність може йтися, поки для України не запроваджено безвізовий режим з ЄС?
Дійсно, наразі може йтися лише про квазіБолонський процес, напів-Болонський процес.
Ми вже досягли максимум того, що могли досягти в рамках цього квазіпроцесу?
В значній мірі, так. Головні компоненти впроваджені. Ми впровадили англосаксонську ступеневу систему - бакалавр, магістр, PhD зараз є в новому законопроекті. Впровадили кредитно-модульну систему - тобто оцінка кількості і якості навчальної роботи у нас вимірююється в кредитах за аналогією з англосаксонською системо. Впровадили додатки до дипломів європейського зразка, з яких буде видно, що студент вивчав, і на яку роботу його можна запросити. І багато іншого. Тобто, Україна підготувалася до інтеграції в європейський освітній простір з точки зору мобільності людського капіталу - студентів, молодих науковців, викладачів. І вона може дуже швидко інтегруватися до європейської системи освіти, як тільки буде прийняте відповідне політичне рішення про безвізовий в’їзд громадян України в Європу.
«Потрапити в 20-ку найбільш розвинених країн світу – реально»
Ви згадали новий закон - в Україні цього року було розроблено кілька проектів Закону про вищу освіту, вони дороблялися, перероблялися, активно обговорювалися. Який з них був найбільш вдалим, на вашу думку?
В законопроекті Мірошниченка були хороші моменти - особливо ті, що стосувалися університетської автономії. В законопроекті, який готувало міністерство, є багато статей, прийняття яких вже давно назріло – це, наприклад, положення про вдосконалення ступеневої освіти, про національну рамку кваліфікацій і багато інших статей, які напрацьовані самим життям.
Але міністерський законопроект страждає тим, що в ньому приблизно 85% статей носять регулятивний характер і тим самим обмежують автономію університетів. Окрім того, в цьому законопроекті багато статей, які щось дозволяють. А на мій погляд потрібно було б піти від зворотного і ввести лише обмежуючі норми, залишивши велике поле можливостей, які не заборонені. Тоді б свободи було більше.
Крім того, я не бачу в законопроекті стратегічної перспективи розвитку освіти і науки. Поясню, про що йдеться. Ми маємо чогось прагнути. Наприклад, у своїх виступах президент України поставив завдання увійти до 20-ти найбільш розвинених країн світу. Хороше завдання, амбітне. Але як перестрибнути з шостого десятку по ВВП в першу 20-ку? Це досить складно. Але можливо! Якщо будуть поставлені певні цілі, визначені напрямки розвитку України. І якщо будуть підготовані люди, здатні втілити перетворення. Підготовка людей має бути покладена на вищу школу. Чи ставить законопроект про вищу освіту перед нею таке завдання? Ні, не ставить. За рахунок яких пріоритетних напрямків розвитку ми потрапимо в 20 найкращих? Законопроект не дає відповіді на це питання. Добре, ми можемо уявити собі, які це будуть напрямки...
Які? Здається, це ключове питання української освіти, науки та економічного розвитку.
Думаю, що аграрний сектор має пріоритетно розвиватися в Україні, оскільки у світі все більший дефіцит продуктів харчування. Україна може годувати частину світу, але для цього потрібні передові біотехнології, аграрні, харчові та інші.
Україна – транзитна держава, і вона повинна створити комплексну інфраструктуру для того, щоб стати "Шовковим шляхом" між Сходом і Заходом. Для цього потрібно дуже багато зробити в Україні, і підготувати фахівців найвищого рівня з розвитку інфраструктури, сучасного транспорту, логістики та інших.
Україна має стати конкурентоспроможною за рахунок своїх мізків завдяки хорошій фізико-математичній підготовці і створенню потужної ІТ- індустрії.
Але чи є в нас люди, які це сходження здійснять? Поки що немає. Як їх підготувати? На це запитання повинна відповідати реформа освіти. Потрібно піклуватися про зміст освіти, відповідаючи на запитання чому вчити і як вчити. Що повинні знати і вміти люди? Які наукові школи будуть їх готувати? Яка у них навчально-лабораторна база, які умови? На всі ці питання повинен відповідати реформа вищої освіти хоч би на середньострокову перспективу. Безумовно цей закон потрібно приймати, оскільки він має закріпити нові реалії в освіті, над ним працювало багато людей, але я його можу сприймати лише як тимчасовий.
Міністр Кучми
Ви були міністром освіти за часів президентсва Кучми. Тоді перед освітою стояли зовсім інші завдання?
Безумовно. Відділившись від Радянського Союзу, на початку дев’яностих Україна мала лише певний досвід в галузі освіти, але не мала її інституціонального забезпечення. В першу чергу потрібно було розробити законодавчу базу для галузі – цим ми пріоритетно і займалися.
Необхідно було створити концепцію гуманітарної освіти, її не існувало на той час. В школах вчилися за радянськими підручниками, і якщо з природничих дисциплін вони були непоганими, то підручники з гуманітарних дисциплін не давали об’єктивних знань, вони були насичені ідеологією. Всю систему підготовки та видання підручників потрібно було будувати заново. Крім того, ви знаєте, що країна тоді знаходилася в дуже важкому економічному стані… Фактично, то був час народження національної системи освіти, її становлення, її формування. Зараз – час досягнення нових цілей, пов’язаних з рухом нації до певних позицій у світовій, геополітичній системі.
Ви працювали в Міносвіти і за радянських часів. Наскільки, на вашу думку, справедливим є твердження, що в Україні зараз відбувається радянізація освіти?
Я б так не сказав. Зараз зовсім інші часи. Тієї держави вже немає, але я маю захистити радянську освіту. Я її непогано пам’ятаю, оскільки являюсь одним з її продуктів.
Радянська освіта ставила перед людьми великі цілі. Особливо перед тими, хто навчався за природничими спеціальностями. В СРСР престиж вченого був дуже високий. Стати вченим, захистити кандидатську - це була мрія майже кожної молодої людини. Люди були здатні до великих справ, без озирання на інших. Психологічно вони діяли за принципом "якщо не я, то хто"? Наприклад, в 1984 я захистив докторську дисертацію в Школі Української кібернетики. Ми спілкувалися з колегами з передових країн світу і дуже рідко бачили школи, рівні нашій, українській. На той час в Європі їх практично не було. Ми мислили зовсім іншими категоріями, ніж зараз.
Тому я не можу порівняти нинішню систему освіти з радянською. Нинішня система, на превеликий жаль, не орієнтує молодь на великі цілі.
«Кількість талановитих людей в суспільстві – константа»
Раніше, ще в 90-х, ви казали, що в українських загальноосвітніх школах дуже хороший рівень підготовки, а вже в останніх інтерв’ю - що рівень підготовки залишає бажати кращого.
Так. Я дуже розчарований - за останні років 10 відбулося значне падіння якості підготовки в загальноосвітніх школах. Лише 10% випускників шкіл йдуть на ЗНО з фізики - інші не бачать себе серед тих людей, які будуть створювати новітню техніку. Це вже зміна психології. Окрім того, з тих студентів, які прийшли до нас з високими балами ЗНО - 180-200 - лише 50% витримують наші вимоги з математики протягом першого курсу. А з фізики - не витримують 65%.
Тобто у вас є претензії і до ЗНО?
ЗНО орієнтується на середній рівень підготовки в школах, а цей середній рівень постійно падає.
В КПІ ведеться активна наукова діяльність. Ви можете назвати кілька цікавих винаходів, які були зроблені вашими студентами протягом останніх років?
Винахідників не стало менше. Земля народжує таку ж кількість талановитих людей, як і раніше. Я вважаю, що це константа. Справа лише в умовах, у які ці талановиті люди потрапляють. Наприклад, чому глобальний проект Фейсбук, придуманий студентом Гарвардського університету, незаможною на той час людиною, Марком Цукербергом, був реалізований? Тому, що були умови, які сприяли проростанню цієї рослинки.
От у нас нещодавно з’явився чудовий проект, який в Силіконовій долині був відібраний, як один з найбільш прогресивних - суперконденсатор. Але оскільки не було умов для його успішної комерційної реалізації, то інтелектуальною власністю за якийсь час заволоділи люди не з України. В КПІ щороку проводяться конкурси з відбору студентських винаходів - дуже багато проектів, які пов’язані з винаходами альтернативи традиційній енергетиці. З цілою низкою студентських винаходів можна познайомитися в нашому науковому парку.
***
Останнє питання. Ви нещодавно казали під час виступу на телебаченні, що завжди підтримували міністра Дмитра Табачника. Якщо не секрет, в чому саме ви його підтримували?
Я знав Дмитра Володимировича на посаді голови Адміністрації Президента, на посаді віце-прем’єра. Бачив в ньому державницьку людину. Тому коли він став міністром, я також його підтримав. Я вірив в те, що державницькі принципи, які я в ньому бачив, він буде впроваджувати і в освіті.
І як же так вийшло, що сьогодні людина, яку ви завжди підтримували, не досить прихильно ставиться до КПІ?
Думаю, що ці проблеми тимчасові, вони швидко минуть. Головне, що КПІ працює, втілює масштабні плани, готується до новорічних свят. Університетське життя вирує.
