18 серпня в одній з центральних кав’ярень Львова (а скоріш за все - не в одній і не тільки Львова) зберуться правдиві галичани, щоб відзначити 180 років з дня народження Франца Йосифа І Габсбурга – найулюбленішого правителя тих земель, що входять нині до складу Західної України. Саме цей цісар Австро-Угорської імперії на думку галичан зробив руському народові Галичини, Буковини й Закарпаття стільки добра, скільки не зробила жодна наступна влада. Включно з усіма президентами й урядами незалежної української держави.
Пам´ятник Францу Йосифу в Чернівцях
Культурний європейський монарх дав русинам право на розвиток національного шкільництва, на створення в університеті кафедри їхньої писемності, урівняв у правах уніатське духовенство з римо-католицьким і надав статус автономії Галичині й Буковині. Та найважливіше, що він дав – це взірець доброго правителя, справедливого і дбайливого батька всіх народів, що належали до його імперії.
Після габсбурзького періоду галичанам жилося тільки гірше. Міжвоєнна Польща відібрала русинам більшість колишніх привілеїв. СРСР відібрав галичанам свободу, майно і відірвав їх від Європи. А Російська (чи точніше – радянська) православна церква на додаток ще й захопила безсовісно уніатські храми і почала насаджувати православ’я.
Все це робило галичан нещасливими. Упродовж десятиліть в галицьких родинах плекалися таємні мрії на відновлення справедливості. Мрії ці в силу політичної традиції, що перемогла на цих теренах наприкінці ХІХ на початку ХХ століть, пов’язувалися із утворенням незалежної української держави. Тож, не дивно, що саме галичани найбільше заангажувалися у її створення та спроби її розбудови. Як писав відомий український журналіст Олександр Кривенко: «Галичина свого часу збудила Україну, вона ж не дасть старенькій жити».
Зрозуміло, що мрії про українську державу галичани снували на основі тих взірців, які були поширеними в народницькому рухові русинів Австро-Угорщини, в часах українсько-польської війна за Галичину, а відтак і у націоналістичних середовищах міжвоєнної Польщі. На них же базувався етос антикомуністичного повстанського руху 40-х років.
Тож, не дивно, що опинившись у «своїй» державі зі своїми мареннями у меншості, галичани почувають себе обманутими, розчарованими тощо. Ті, хто плекав ще хоч якісь ілюзії в часах президентства хитрого Кравчука, багатовекторного Кучми і квазі-патріотичного Ющенка, з перших же днів президентства Януковича втратили останню надію на «українську Україну» галицького зразка. І тому саме тепер тема якогось «виокремлення» Галичини стає все більш популярною, як серед інтелігенції так і серед посполитого люду.
Цікаво зауважити, що на провокацію Юрія Андруховича про імовірну доцільність відокремлення Донбасу й Криму зреагували в основному патріоти-соборники. Галичани якраз поставилися стримано до такої «половинчастої» пропозиції. Адже для правдивого галичанина відмінність від українців починається не з Донбасу, а з іншого берега Збруча.
Для багатьох галичан неприйнятною є також перспектива часово-соціального переплавлювання в єдиний народ з поліщуками, слобожанцями і т.д., яку пропагують соборники, бо в самооцінці галичанина це означало б не що інше, як деградацію. Адже, як би не оцінював галичан один страшно інтелігентний виходець з радянсько-єврейських середовищ київського Подолу, самі галичани вважають свою культуру і традицію – політичну і релігійну, побутову й господарську – на голову вищою від усього, що за Збручем.
І чим більше галичанин бачить свою відмінність від українця, тим більше він хоче від нього відділитися якоюсь формою «автономії». Українець для галичанина є символом нездатності збудувати свою державу, захистити власну мову й культуру, символом поразки. З іншого ж боку, усі розуміють, що Галичині й галичанам нікуди діватися від українців і України, адже ніхто тверезий не говорить про якесь відокремлення чи приєднання до інших держав. Звідси й наступний символ, що сяє галичанам з-за Збруча – символ безвиході.
Можна з високою долею вірогідності припустити, що нині Галичина стоїть на порозі великої депресії. Галичани вже втомилися і не хочуть міняти Україну і українців, але й не можуть їх сприйняти такими, якими вони є. І передчуття цієї депресії загострює нелюбов до того, через кого вона виникла.