Все це вже було в українській історії не раз. Данила Галицького – одного з найуспішніших державців середньовічної України тричі проганяли з княжіння «народні віча». Гетьманів доби Руїни обирали на чорних радах. Одного з них – Івана Брюховецького – через два роки після обрання на тій же чорній раді невдоволені «виборці» розірвали на шматки… 1917–1919 роки в Україні – суцільні майдани, вперемішку з різанинами і грабунками.
… У 2004 році про гіркі приклади з історії ми якось забули. Не хотіли згадувати. Нам здавалося, що це нове, феноменальне явище, пробудження нації і бунт середнього класу. І що б там хто сьогодні не казав, тоді на майдани чи не вперше у нашій буремній історії справді пішов не охлос, а люди, яким було що втрачати. Люди, яким набридло жити у затхлості кучмівського директорату. Це зараз, у порівнянні з Віктором Андрійовичем Леонід Данилович здається мудрим і добрим правителем. Просто пам´ять у багатьох коротка. Я, наприклад, дуже добре пам’ятаю нальоти людей у масках (не бандитів – податкових міліціонерів) на редакцію, яку тоді очолював. Коли тобі у якості аргументу тицяють автоматом у лице – таке не забувається…
Наївні, у 2004 році ми вирішили, що все дуже просто можна змінити. Забувши у пориві майданної ейфорії, що бунт – він завжди бунт. Що будь-яка, навіть найповільніша еволюція краща за найкрасивішу революцію. І що слідом за ідеалістами іде натовп, який прагне просто хліба і видовищ, а за ним, скеровуючи його у потрібне річище, йдуть нові пастухи, яким просто потрібна влада. Забувши банальну істину, що проти беззаконня беззаконням боротися марно.
...Як марно сьогодні стверджувати, що Віктор Андрійович зрадив ідеали Майдану, ідеали революції. Ні і ще раз ні! Віктор Андрійович просто дозволив їм розкритися уповні. Закон не має жодного значення, якщо проти нього – політична (революційна) доцільність. Правий той, хто збере за собою більший натовп і чиї прихильники голосніше кричать. Всі безумства президента і його ж нехтування Законом – звідти. З площі, на якій співали «Разом нас багато». Точніше, з трибуни тієї площі, де жалюгідний пастух раптом увірував, що він справді гідний бути отаманом.
У 2004 році я марно переконував одного свого знайомого голосувати за Віктора Андрійовича. На всі мої аргументи він – працівник податкової – мав один аргумент: «Я не хочу нічого змінювати. Мені і так добре». Тоді він навіть розносив якісь агітки за Януковича – з вимоги керівництва, звичайно, але без внутрішнього опору.
Тиждень тому ми зустрілися і він повідомив, що голосуватиме за Ющенка. На запитання «Чому?» відповів приблизно так, як у 2004-му: «Мені при ньому добре». «Краще, ніж було до нього?» – уточнив я. Він не замислювався ні на хвилину: «Однозначно! Тоді я залишав собі 25% зібраної каси, зараз – значно більше». «Значно!» – підкреслив він, всім своїм задоволеним виглядом демонструючи, що є таки громадяни, які готові боротися за ідеали Майдану.
P.S. Випереджуючи обурення тих читачів, які з теплотою згадують своє перебування на Майдані, дозволю собі процитувати блискучого російського письменника Віктора Пелєвіна: «Помните главное: в эпоху политических технологий наши самые естественные и спонтанные чувства рано или поздно оказываются мобилизованными в чужих корыстных целях – на это работают целые штабы профессиональных негодяев».