ГлавнаяПолитика

Дрібнота

Нас усіх аж надто часто засмоктує надмірна увага до дрібниць (не деталей, а саме дріб’язкових подій, які нас хоч трішечки зачіпають). А там дивишся – хтось у себе на кухні, а хтось із високих трибун чи телеекранів возносить дріб’язок до рівня епохальних подій. Каюсь, і сам часто піддаюся цій спокусі. Але цей тиждень мене змусив знову відчути всю минущість всепоглинаючої дрібноти й трохи задуматися про значиме й вічне, яке аж ніяк не корелюється з нашим українським політиканством.

Причина? Дуже проста й по-людськи зрозуміла: пройшло 10 років, як убили мого батька. Чи не єдина фраза, яка чітко запам’яталася з того велелюдного похорону – слова простої жіночки біля цвинтарних воріт, звернені до абстрактних, але аж майже фізично відчутних ТИХ: «Хай знають, з ними ТАК прощатися не будуть…». Пройшло десять років, злочин досі не розкритий, винних не покарано, «попіл Клааса стукає в груди» й пече відчуття, що саме оті ВОНИ сьогодні безкарно можуть правити бал. Україна без Чорновола формально начебто не дуже змінилася, йому тоді все-одно не дали б перемогти на виборах і втілити хоч частку з того, що вистраждав… Але морально ми переступили в іншу країну – без справжніх моральних авторитетів, без великої мети, зате з «їх величностями» політичною кон’юнктурою та всесильною жадобою наживи, з розмитими ідеями й принципами.

Згадуються рядки з вірша поета-шістдесятника Мамайсура про окличний знак, що викручується в знак питальний: «І вже ганьба! звучить, як ганьба? А слава!, як слава? А геть!, як геть? – невже вже пора? А все ж ніби й так само».

Якось дріб’язково виглядають на фоні згадки про людину, яка жила, а не існувала, здобувала, а не накопичувала, всі наші «епохальні» перемоги й досягнення останніх тижня-півтора. Про що говоримо і сперечаємось? Про графоманські нариси й психічне та фізичне здоров’я київського мера? Для мене фактором особливої зневаги стало повідомлення, що він в оточенні десятка телекамер буде від імені всієї влади класти квіти до пам’ятника моєму батькові і щось там проповідувати…

Ще всі радіємо великому досягненню: вже вдруге за короткий час зуміли помиритися президент з прем’єром. Він перед керівниками Євросоюзу їй навіть свою авторучку дав… Ну і що? Ми що, їх для того обирали, щоб вони з’ясовували, хто «більше матері-історії цінний», і роздирали країну? Обирали для праці, тож працюйте, а славу між вами поділять інші – по заслугах.

Загалом, єдина добра новина, що надійшла з Брюсселю, – про підписання декларації стосовно реконструкції нашої ГТС, також грішить нашою ж недовершеністю. Декларація то позитивна й прогресивна, сумніву нема, але ж далі треба ще й попрацювати, щоб цим протоколом про наміри все не закінчилося. Слід ще дістати ті гроші і, головне, ними чесно й ефективно розпорядитися. А в нас як працювати – так самі декларації, як транжирити чи красти, так ми вже й мастаки.

Не покидає відчуття, що ми досі не вийшли за межі першої великої Декларації про державний суверенітет – і далі живемо в збаламученій перебудовою УРСР.

Так само декларативно боремося з кризою з оглядкою на електоральну привабливість перед наступними виборами… Не далеко від влади втекла й опозиція – спробували дати вирішальний бій владі на газовому фронті, а вийшла лебедина пісня «РосУкрЕнерго» у виконанні Інни Богословської. Ще, правда, запланували «покурити на бочці з порохом» – організувати масові протести. Але ж специфіка народного бунту якраз у тому й полягає, що він або некерований, або карикатурний – останні псевдоакції в Києві це довели.

Отак і виходить, що на словах – ніби й живемо активним політичним життям, а на ділі – хіба що «великих слів велика сила, та й більш нічого».

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram