Уладзімєр Арлов народився того року, коли помер Сталін. Здавалося б, у 2021-му, майже 70 років по тому, це прізвище мало б канути в небуття і не згадуватись у пристойному товаристві, однак те, що відбувається в Білорусі від 9 серпня 2020 року, на жаль, римується з репресіями радянського періоду занадто очевидно. З таких рим, мабуть, не вийшло б справжньої поезії, однак виходить справжня історія — страшна й захоплива, кривава та відчайдушна. Коли Уладзімєр Арлов замолоду починав друкуватися у студентському самвидаві, його викликали на «профілактичні бесіди» в КГБ. Ця форма «спілкування» між представниками влади збереглася й донині (разом із самим КГБ). Хіба що ті, кого викликають туди сьогодні, мають рожеве волосся, тату і знають кілька західноєвропейських мов. Коли письменник у 1990 році писав свій видатний есей «Незалежність — це…», перекладений 25 мовами, цей текст звучав як надія, що мури тюрми під назвою СРСР от-от упадуть. Однак у січні 2020 року Уладзімєр Арлов уперше в житті потрапив під суд за те, що прочитав на площі цей текст 30-річної давнини. На жаль, есей досі не втратив у Білорусі актуальності, адже режим Лукашенки — це все ще старий, радянського зразка режим, який посинілими пальцями чіпляється за владу.
«КРАЇНА ПЕРЕБУВАЄ В СИТУАЦІЇ НЕОГОЛОШЕНОГО, ОДНАК ЦІЛКОМ РЕАЛЬНОГО НАДЗВИЧАЙНОГО СТАНУ»
Коли білоруські протести лише починалися, світ волів бачити в них піднесення й дивовижу. Які настрої панують у Білорусі після 6,5 місяців протестів?
Спектр настроїв у нашому суспільстві зараз надзвичайно широкий: від упевненості в перемозі, яка є в дуже багатьох і вже понад 200 днів надихає білорусів на безупинні акції протесту в найрізноманітніших формах, до розпачу та зневіри — мовляв, режим нечувано жорстокими репресіями (своїми масштабами вони вже перевищують і ті, що відбувались у Греції за «чорних полковників», і ті, що були у Польщі за воєнного стану) все ж таки спромігся закатати протести під асфальт і очікування змін розтягнеться на роки.
Але в кожній з цих крайностей живе розуміння, що нас — тих, хто голосував за майбутню вільну європейську Білорусь і, як міг, обстоював свій вибір у серпні й робить це зараз, — безперечно, більшість. Гадаю, це, попри всю переможну риторику, розуміє і влада.
Усі ці місяці країна перебуває в ситуації неоголошеного, однак цілком реального надзвичайного стану, в ситуації громадянської війни. І не лише психологічно, адже це не тільки «холодна» війна. У ній є вбиті, сотні, якщо не тисячі, жорстоко побитих і скалічених, понад 30 тисяч затриманих, які пройшли через жахливі ковідні тюремні камери з нелюдськими умовами утримання: тижнями заборонені передачі навіть найелементарніших речей (під час місячних ув’язнені жінки рвуть на саморобні прокладки свій одяг), подовгу немає води, вся камера мусить пити з однієї чашки, не працюють унітази, немає матраців, не кажучи вже про білизну…
Державні функції редукувалися до карних. Щодня відбуваються десятки й десятки судових процесів, де свідки, а це майже завжди силовики, ховають свої обличчя під масками, свідчать з-за дверей або з телефонів, вигадують собі адреси, яких не існує, можуть зватися Александром Макідонським (саме через «і», як було в одному протоколі) або Алєксандром Пушкіним. Дивно, що в цьому судовому конвеєрі самі судді досі без балаклав, адже щодня звучать вироки, які б’ють по розуму й серцю своєю абсурдністю і жорстокістю. Місяць за ґратами сьогодні можуть присудити за біло-червоно-білі фіранки. Журналістки Кацярина Андреєва і Дар’я Чульцова отримують два роки колонії за те, що виконували свої обов’язки, працюючи на місці протесту. Лікаря Арцьома Сарокіна судять за те, що він не знайшов алкоголю в крові вбитого художника Рамана Бандаренки, який уже став народним героєм.
А ось найсвіжіший приклад білоруського правосуддя. Мешканця Бреста Гєнадзя Шутова визнали винним у спротиві представникам силових структур, але звільнили від покарання. Чого ж йому так пощастило? Бо тоді, 11 серпня 2020 року, Гєнадзь був убитий пострілом у голову. Його другові, свідку вбивства, відміряли десять років колонії посиленого режиму. Гадаю, цей судовий процес мусить увійти в майбутні підручники для юристів як приклад нечуваного цинізму.
Однак немає сумнівів, що білоруське суспільство вже не погодиться на спроби режиму повернути час навспак. Воно неймовірно випереджає владу й інформаційно (чого лише варті заклики верховного головнокомандувача повернутися до кнопкових телефонів і вірити лише телевізору), й у загальнокультурному сенсі. Білоруси засвідчили свою підготовленість до життя в умовах ліберальної демократії та ринкової економіки.
Так, у найближчій перспективі країна може залишитися «хворою людиною Європи», розплачуючись у такий спосіб за 25 років певної довіри до пропонованої владою «моделі стабільності». Але наша революція вже увійшла в історію. Сама Білорусь і цілий світ почули у серпні 2020 року голос зрілої білоруської нації. Білоруси зрозуміли, що майбутнє не призначають згори. Країна стоїть на порозі майбутнього, яке здатна обирати сама. Саме це й визначає настрої моїх співгромадян.
Але, як мудро зазначив колись французький філософ Ернест Ренан, нація — це щоденний плебісцит.
Як змінився протест за цей час, його форми та символи?
Минулої осені разом із загальними маршами протесту, які збирали сотні тисяч учасників, а так само з окремими маршами жінок, студентів, медиків, пенсіонерів, людей з інвалідністю, великого поширення набули заходи у дворах та мікрорайонах: концерти незалежних гуртів і музикантів, виступи літераторів, лекції істориків, етнографів, соціологів. Нерідко вони також закінчувалися жорстокими розгонами, затриманнями й судами. Часом навіть охоплює почуття незручності, що тебе оминула ця доля і хтось сидить за тебе, хоч я сам пройшов суд іще в січні 2020-го за виступ на мітингу проти інтеграції з Росією, де читав свій написаний у 1990 році есей «Незалежність — це…», який у Білорусі ніяк не втратить актуальності. За це я отримав великий штраф.
У зимові місяці протести перейшли в партизанські форми: ланцюги солідарності, марші у дворах і районах, мурали із зображеннями політв’язнів, виступи «вільних хорів» у неочікуваних місцях, флешмоби в метро, патріотичні зустрічі в лісі, забіги з біло-червоно-білими прапорами на лижах і ковзанах, поява національної символіки на будинках, деревах і заводських трубах, — аж до величезних прапорів під льодом, які комунальники потім висікали сокирами під охороною омонівців.
Неймовірно цікаве явище нашої революції — це створені по-мистецьки ґрунтовно й водночас дотепно численні прапори (ясна річ, у національних кольорах) столичних районів, районів в обласних центрах і просто нові протестні прапори міст, містечок і сіл. І це не прапори районів, які відповідають адміністративному поділу, що зберігся донині ще з радянських часів, а символи давніх місцевостей столиці: Няміги, Грушавки, Камаровки, Сцяпянки, Лóшиці, Асмаловки або районів сучасної забудови, які відзначилися революційними настроями.
Така розгалужена локальна комунікація мені як письменнику з історичною освітою видається відгомоном міських магдебурзьких традицій наших предків, традицій колишніх братств і цехів, які колись боронили свої національні, економічні та релігійні права. Якщо хочете, відродився навіть такий звичай, як стародавні частування-братчини. В нинішньому форматі це багатолюдні дворові частування з танцями, іграми та іншими розвагами для дорослих і дітей. Чи варто казати, що ці «братчини» так само зазнали жорстких переслідувань із боку людей у формі, а найчастіше в цивільному, однак, як і ті, у формі, озброєних до зубів?
Якщо ж казати про символи, то, за гамбурзьким рахунком, вони не змінилися. Ще в серпні, одразу після виборів, на вулицях і площах Мінська і по всій Білорусі відбувся стихійний загальнонаціональний референдум за повернення історичних біло-червоно-білого прапора і герба «Погоня», які були державними в 1991–1995 роках і, безперечно, стануть такими знов.
Символами залишаються й люди, на яких історія поклала важку місію уособлювати громадський протест, надавати йому впізнаваного людського обличчя. Передусім це Святлана Ціхановська, яка з фантастичною стрімкістю пройшла шлях від домогосподарки до політика, якого приймають на найвищих рівнях демократичного світу.
(...)
«БІЛОРУСИ, БЕЗУМОВНО, ПЕРЕМОГЛИ, ЯКЩО КАЗАТИ ПРО ПЕРЕМОГУ НАД СТРАХОМ І БАЙДУЖІСТЮ»
Те, що формою протестів було обрано саме ненасильницький спротив, має якесь історичне коріння, національне забарвлення чи це радше пов’язано з політичною ситуацією?
Так, це передусім зумовлено політичною ситуацією. У суспільстві жило не лише відчуття, але й виразне розуміння того, що якщо ми підемо руйнувати свою Бастилію, повстання захлинеться у крові. По-перше, режим спромігся створити величезний, вірний йому і досить монолітний, як показали події ще передвиборчої президентської кампанії, силовий блок. По-друге, на білоруському кордоні стояли в резерві російські силовики, що не тільки не було таємницею, а знов і знов озвучувалося через державні білоруські й російські пропагандистські канали. Таємницею залишилося інше: чи брали росіяни участь у придушенні протестів? Я маю на увазі безпосередню участь на вулицях і площах, бо про іншу «братню допомогу» добре відомо: візити високопоставлених осіб на підтримку режиму, грошовий кредит, великий десант російських телепропагандистів після страйку та звільнення десятків білоруських журналістів із державних телеканалів.
Відчуття, що білоруси вже перемогли, справді є? Чи ситуація досі видається непевною?
Щиро кажучи, я далекий від поширених ейфорійних заяв, що перемога вже досягнута або ще трохи — і вона буде в кишені. Вибори 9 серпня й дальші події особисто мені видаються лише одним з етапів на шляху до докорінної зміни ситуації.
Але білоруси, безумовно, перемогли, якщо казати про перемогу над страхом і байдужістю та повернення до національних цінностей і святинь.
Журналістка телеканалу «Білсат» Любов Луньова вийшла з відсидки й розповіла, що один міліцейський чин попередив перед ув’язненням: за кожне написане на стіні камери слово він даватиме ще п’ять діб. Усі написи, які вона бачила, були білоруською.
У нашого видатного письменника Уладзіміра Караткєвіча, до речі, випускника Київського університету імені Тараса Шевченка, є вірш «На Білорусі Бог живе». Його нині часто цитують. Я знаю тих, хто сподівається тепер лише на Бога. Але я вірю в можливості білоруської нації. У повітрі живе передчуття весни. Ясна річ, не як пори року, а весни в метафоричному сенсі.
Чи є небезпека, що терор залишиться внутрішньою справою Білорусі? Що Лукашенка цинічно закатає пам’ять про протести 2020–2021 в асфальт?
Ви, мабуть, знаєте, що саме за два слова «Не забудемо» протестувальник, який їх написав, отримав два роки колонії. Але ми не забудемо — ні цього, ні всієї решти.
Протести й відповідь на них — неадекватно жорстока, просто нелюдська, здавалося б, неможлива у ХХІ столітті в Європі — вже не є і не будуть внутрішньою справою Білорусі. Нашу ситуацію знов і знов обговорюють на різних рівнях в ООН та Євросоюзі, у Великій Британії, США і Канаді… Євросоюз готує четвертий пакет санкцій.
Але ми чудово розуміємо, що майбутнє Білорусі в руках самих білорусів. Цього вчить і історія. Ілюзорними залишилися в 1812-му сподівання на те, що Наполеон справді відновить незалежність Великого Князівства Литовського. Надії повстанців 1863-го на європейську допомогу так само розвіялися як дим. Ми з вами знаємо, що Європа дозволила більшовикам знищити Білоруську і Українську Народні Республіки.
Що вас за ці шість місяців вразило найбільше? І в позитивному сенсі, і в негативному.
У позитивному сенсі — неймовірно високий рівень солідарності і взаємодопомоги білорусів, яка, зокрема, проявилася і у волонтерському русі з підтримки політв’язнів та їхніх сімей, і в рішучих протестах медиків, десятки яких самі пройшли ув’язнення, і в кампаніях допомоги магазинам і кав’ярням, які потерпіли від силовиків під час розгонів, куди стояли довжелезні черги…
Про негатив. Я вже казав про неможливий, але, як виявилося, цілком можливий у наш час рівень насилля. Тут згадується вислів польського афориста Станіслава Єжи Лєца: «Ніхто з людей ХІХ століття і уявити собі не міг, що слідом за ним прийде ХХ-те». Йшлося про жахливі війни й гекатомби минулого століття. І ось перед нами приклад, коли і в ХХІ-му цілком дозволені й залишаються безкарними найнижчі схильності та інстинкти.
Вражає до глибини душі й абсурдність нашої ситуації. Такий абсурд не снився моїм улюбленим Ежену Йонеско й Семюелові Бекету. На відміну від світу, який описали у своїх творах згадані літератори, абсурд цей не втішний, не смішний, анітрохи не карнавальний, хоч і з елементами драматизму. Білоруський абсурд — моторошний та кривавий.
Перша жертва революції Аляксандр Тарайковський був застрелений, як це публічно озвучив один керівник силовиків, бо «вийшов і нахабно стоїть перед міліцією, стоїть цілеспрямовано». Когось посадили за те, що «подумки підтримував протестувальників», когось за «пікет» разом зі сніговиком у біло-червоно-білих кольорах (з чого ж робити цьому «пікетувальнику» ніс, як не з моркви?). Люди сидять або платять величезні штрафи за хоровод у лісі, «за висловлювання протесту біло-червоно-білою пастилою». Діти у дворах грають в ОМОН: ставлять затриманих із піднятими руками до трансформаторних будок. А дорослі з тих самих структур імітують розстріли реальних затриманих, стріляючи сліпими (поки що) патронами.
А нещодавно у потязі затримали двадцять п’ять жінок. У чому винні? Читали білоруські книжки — згідно з протоколами, «протестну» літературу. Усіх їх судитимуть, а разом з ними підсудними стануть і автори цих книжок: наші класики Янка Купала, Якуб Колас, Уладзімір Караткєвіч, народний поет Білорусі Ніл Гілєвіч.
(...)
«БІЛОРУСЬ КОЛИСЬ ОБОВ’ЯЗКОВО СТАНЕ КРАЇНОЮ ДЛЯ ВІЛЬНОГО ЖИТТЯ, А НЕ ДЛЯ СТРАХУ»
На вашу думку, де місце митця під час протестів?
Колись на цю тему блискуче висловився академік Вернадський. Щоправда, він мав на увазі науковців. А він був переконаний, що якщо в переламний для Вітчизни час людина науки ховається від подій у кабінеті чи в лабораторії, вона непростимо багато втрачає не тільки як громадянин, але не менше і як учений. Думаю, стосовно митців сказане ним іще більш справедливе. Місце художника в широкому сенсі тепер поруч із його читачами, глядачами, слухачами. Переважна більшість митців обрала саме такий шлях, який багато кого позбавив праці, привів у тюремні камери, змусив тимчасово виїхати за кордон.
У вашому питанні є і очевидний підтекст: а що роблю саме я?
Якщо казати про літературу, то останні пів року я працював із доволі великого обсягу прозою, де, ясна річ, віддзеркалені й події революції. Також по гарячих слідах серпня народився лаконічний есей «Невже ви готові вбити власну матір?», який одразу переклали кількома мовами. Великий текст на цю ж тему в грудні я написав на замовлення італійців.
Коментуючи наші події, кілька разів був у прямому ефірі на українському радіо, зокрема прочитав на замовлення вашого радіо «Культура» дві майже лекції — про білоруські визвольні повстання XVIII–XIX століть і білоруську «розстріляну» в сталінські часи літературу.
Я вже казав, що минулого року був засуджений за статтею 23.34 — тепер її називають «народною» (порушення порядку організації або проведення масових заходів). Пізніше затримань вдалося уникнути. Однак я складав поруки з проханнями змінити запобіжний захід арештованим (слідством і судом вони були проігноровані). Мій підпис стоїть під багатьма правозахисними заявами.
Однак не хотілося б розкривати всі карти. Хоч наостанок я додам іще кілька цікавих фактів.
Під час обшуків у правозахисників і журналістів конфіскували мою книжку «Імена Свободи» — це 366 есеїв про тих, хто від часів Костюшка до наших днів змагався на нашій землі за свободу в її найрізноманітніших вимірах та уособленнях.
І — зовсім несподівана й поки, здається, не надто поширена у наших широтах форма тиску: якось у розпал боротьби з національною символікою до моєї квартири на другому поверсі прилетів і якийсь час висів за вікнами (мабуть, вивчаючи умови для творчості письменника Арлова) дрон. У ті хвилини чомусь пригадалася «Війна світів» Герберта Веллса.
Чи справляється культура з травмою? І взагалі, які завдання стоять перед білоруською культурою сьогодні?
Упевнено скажу: так, справляється, і то в усіх її сферах.
Що ж стосується найближчого мені літературного процесу, то мої колеги намагаються по-мистецьки осмислювати події та знаходити в них своє місце, що часом може привести й на лаву підсудних. За ці пів року створено великий корпус важливих текстів, які знайшли відгук і за кордоном. Наприклад, есей Альгєрда Бахаревіча «Останнє слово дитинства» про сучасні прояви фашизму в нашій країні, перекладений кількома мовами. Книжка Юлі Цімафєєвої «Дні в Білорусі», яка вийшла у Швеції. Це своєрідний щоденник літніх і осінніх подій 2020 року очима письменниці та їхньої учасниці. Також вірші Дмітрія Строцева, якому випало пройти ув’язнення. Такий самий досвід отримав поет і музикант Уладзь Лянкєвіч, поетка й перекладачка Ганна Комар… Список можна продовжувати і продовжувати. Додам, що під загрозою арешту змушена була покинути Білорусь нобелівська лауреатка Святлана Алєксієвіч. Її інтерв’ю широко виходять у європейських медіа.
Владу Лукашенки часто порівнюють із драконом, а ситуацію протестів — із казкою. Як в умовах мирного протесту відрубати всі голови цьому дракону, а головне — завдяки якій силі, яким стратегіям?
У білоруському дискурсі це порівняння виглядає трохи кульгавим, бо наш дракон «цмок» має кілька конотацій, і не всі з них негативні. У Білорусі проводяться фестивалі, присвячені драконам, їм поставлені пам’ятники. Я відповідаю на ваші питання у футболці із зображенням геть не страшної істоти з написом «Білорусь — країна драконів». Такі футболки випускали в межах недержавної патріотичної кампанії «Будьмо білорусами».
Якщо вже уявляти диктатора страшним драконом, то в умовах мирного протесту — розрахунок на те, що дракон, як у казці, полетить за море, коли побачить, що його вже ніхто не боїться. Шлях до цього видається мені непростим, бо його, такого дракона, мусить перестати боятися не лише народ, але і його, драконове, оточення.
Історія літератури знає приклади, коли ідеї, придумані й проговорені письменниками, згодом справджувалися в реальності. Чи є у вас образ Білорусі після Лукашенки, Білорусі майбутнього?
Знаєте, навіть Білоруську Народну Республіку — а без неї більшовики не пішли б на створення БРСР і, врешті, не було б і нашої сьогоднішньої держави — в 1918 році створили політики, багато з яких одночасно були літераторами. В якомусь сенсі БНР була реалізацією письменницького проєкту.
Я, звісно, маю образ майбутньої Білорусі, але добре пам’ятаю наказ моєї бабусі-відьмарки Євгенії: щоб справдилося, лишай мрію при собі. Додам тільки, що нова Білорусь, яка нам поки лише сниться, бачиться мені країною для вільного життя, а не для страху. Білорусь такою колись обов’язково стане.
Уладзімєр Арлов (нар. 1953) — білоруський прозаїк, поет, історик. Закінчив історичний факультет Білоруського державного університету. Працював учителем, журналістом, редактором видавництва «Мастацкая літаратура», звідки в 1997 році під час політичних чисток був звільнений «за випуск історичної та іншої сумнівної літератури». Автор численних книжок прози, поезії, історичних нарисів та есеїв. Твори перекладались англійською, німецькою, французькою, польською, шведською, українською, угорською, румунською, естонською, литовською, латиською, словацькою, грузинською та іншими мовами. Українською в перекладах Олександра Ірванця виходили книжки прози «Реквієм для бензопилки» (2005, Факт) і «Краєвид з ментоловим ароматом» (2021, ВСЛ). Член Ради Білоруського ПЕН і Ради Спілки білоруських письменників. Лауреат кількох літературних премій, зокрема Міжнародної премії «Європейський поет свободи» (Польща, 2010), Міжнародної літературної премії «Алеко» (Болгарія, 2016), Літературної премії імені Єжи Ґєдройця (Білорусь, 2018) за найкращу прозаїчну книжку року.