Вантажівка заїжджає на подвір’я в’язниці Оканья і зупиняється. З неї виходить дон Хуан Банус, брат власника будівельної фірми «Банус». Дон Хуан приїхав сюди, щоб вибрати собі людей.
Липень 1944 року.
Охоронці шикують перед ним в’язнів. Хто хоче їхати працювати — робить крок уперед. Майже всі хочуть, і дон Хуан разом із ключником та офіцером походжає посеред вигнаних, оглядаючи в’язнів. Вибирає найсильніших. Деяким заглядає у зуби, торкається плечей, і тоді всі стараються, аби їхні зуби та плечі виглядали якнайкраще. Не знають, куди дон Хуан хоче їх забрати, але їм однаково. Аби тільки вибрав їх і забрав.
Іспанські в’язниці в той час називають «кладовищами для живих». Йдеться про «проблему в’язничної системи незнаної доти величини».
А все через те, що генерал Франко обіцяв своєму народові «хліб та справедливість. Мирне, але надійне правосуддя, яке вироками суду призначить кожному покарання, на яке він заслужив, і ніхто не зможе його уникнути».
Від 9 лютого 1939 року в Іспанії діє Закон про політичну відповідальність. Це — справжнє вогнище для відьом. Кожен, хто від 1 жовтня 1934 року доклав руки до порушення суспільного режиму Іспанії, — гласить закон, — а від 18 липня 1936 року виступав проти Національного руху або чинив йому опір, мають чекати суворої кари: адміністративного штрафу, цілковитої конфіскації майна, заслання, заборони працювати. Усі організації давнього Народного фронту або ті, що їх підтримували, вважають незаконними та підривними. Втрачають усі права, їхня власність переходить державі. У тих, чию участь доведуть у такій організації, держава конфіскує заощадження та маєтки. Поставить їх перед спеціальним трибуналом. Суддів цього трибуналу призначає безпосередньо уряд. Карі підлягають не тільки особи, які активно чинили опір військовому заколоту. Злочином також вважають «серйозну пасивність». Брак ентузіазму у Справі.
Так новий закон має зворотну силу. Делегалізовується те, що було легальним. Заколотом проти держави вважають непідтримання заколоту.
Покаранню підлягають і ті, хто помер. Якщо не дочекалися процесу або помирали під час нього, штраф накладають на родину. У такий спосіб Мануеля Асанью, останнього президента Другої Республіки, якого немає у живих майже місяць, позбавили іспанського громадянства і призначили штраф — сто мільйонів песет.
Навіть Рамон Серрано-Суньєр зізнається у спогадах, виданих у сімдесятих роках, що покарання республіканців за антидержавне повстання було «абсурдним». Він назве це явище la justicia al revés, справедливістю навпаки.
Але цього все ще мало. Першого березня 1940 року набув чинності Закон про переслідування масонства та комунізму. Франко ненавидить масонів. Вважає їх причиною всього зла, яке прийшло до Іспанії, від втрат колоній до повстання Другої Республіки. Вірить, що масони — це, по суті, євреї, мета яких — руйнувати християнський світ, а особливо католицьку Іспанію. За належність до масонських або комуністичних організацій тепер загрожує до тридцяти років ув’язнення. Трибунали найчастіше засуджують до дванадцяти років й одного дня ув’язнення. Найкраще одразу написати зізнання. Той, хто цього не зробить, збільшує ймовірність, що сидітиме тридцять років, якщо на нього донесе хтось інший.
Але найбільший урожай збирають військові трибунали. Теоретично вони з’явилися, щоб ув’язнити тих, «на чиїх руках кров». Насправді іноді достатньо похмурого виразу обличчя. Плітки. Поголосу. У книзі La justicia de Franco. La represión en Madrid tras Guerra Civil [«Справедливість Франко. Репресії в Мадриді після громадянської війни»] Джуліус Руїс описав долю сорокарічного коваля Теодоро Барерро. Сусіди чули, як він хвалиться тим, що власними руками вбив кількох «фашистів» (так республіканці називали націоналістів та їхніх прихильників), а почувши новину, що кілька «правих» в’язнів утекли перед стратою, «виявив незадоволення». Військовим суддям цього вистачило. Теодоро дістав вирок смерті. Його виконали.
Суворість трибуналів настільки велика, що від них не втечуть навіть ті військові, які, нібито служачи Республіці, шпигували на користь франкістів. Шпигунство — шпигунством, але покарання не уникнути.
Через десять років, під тиском країн Західної Європи, міністр юстиції Іспанії зізнається, що 1940 року режим тримав у в’язницях 270 719 осіб. Це правда? Так, але часткова. Двісті сімдесят тисяч в’язнів — це люди, які 1940 року відбувають покарання вже за винесеним вироком. Тим часом середній час від арешту до закінчення судового процесу тривав тоді два-три роки. Дехто рік чекав у камері на перше слухання. Скільки було ув’язнених, але ще не засуджених? Не відомо. Немає документів. Може, сто, а може, двісті тисяч. Ідеться навіть про півмільйона в’язнів. Вісімдесят сім відсотків тих, які дістають найсуворіше покарання — від дванадцяти до тридцяти років ув’язнення, — це політичні злочинці.
Анхель Віньяс, професор Мадридського університету Комплутенсе, викладач політичної історії Іспанії двадцятого століття, пише, що франкістська диктатура була — щодо власних громадян — значно жорстокішою, ніж уряд Гітлера для німців чи Муссоліні для італійців. Португальський диктатор Салазар у 1932—1948 роках ув’язнив вісімнадцять тисяч дисидентів. Фашистська Італія в 1927—1939 роках кинула за ґрати 3596 політичних опонентів. У нацистській Німеччині до 1939 року інтернували до концентраційних таборів лише двадцять п’ять тисяч власних громадян. Іспанія арештувала двісті сімдесят тисяч.
У сорокових роках Франко закриває у тюрмах один відсоток населення краю.
Іспанські в’язниці не готові прийняти такої великої кількості людей. Тріщать по всіх швах.
У провінційних карних закладах норми кількості засуджених перевищені в десятьп’ятнадцять разів. Що це означає? Що в тюрмі у Сьюдад-Реалі, призначеній для сотні в’язнів, їх перебуває від тисячі до двох тисяч двохсот. Що в Уклесі 1943 року сидить вісім тисяч чоловіків і кожен має у своєму розпорядженні сорок квадратних сантиметрів підлоги. Що в мадридській в’язниці Лас-Вентас, призначеній для п’яти сотень жінок, у квітні 1939 року тісниться їх три тисячі п’ятсот. Пізніше там буде ще більше; будуть сидіти по дванадцятеро в одній камері. Загалом у Мадриді 1940 року буде п’ятдесят тисяч в’язнів, і навіть міністерство юстиції пізніше офіційно зізнається, що мали місця тільки для двадцяти тисяч.
Це означає, що в Іспанії сорокових років в’язні не поміщаються у тюрмах. Їх замикають також у школах, лікарнях, монастирях, кошарах та фабриках. А також у концентраційних таборах. У Луґо, на півночі краю, п’ятсот ув’язнених переводять, наприклад, до покинутого напівзруйнованого монастиря в Альфосі. У Тарраґоні (Каталонія) в’язнів утримують у підземеллях Преторіанської вежі, збудованої в першому столітті до нашої ери; у 1939—1948 роках через римські підвали перейде 10 239 республіканців. Унаслідок страт і жахливих побутових умов помре вісімсот сім, серед них — одинадцять жінок. У місті Вальденоcеді, неподалік Бурґоса, на в’язницю перетворюють стару фабрику шовку. Ідеально підходить: каналом під будинком протікає річка, тож непокірних ув’язнених можна замикати в карцері, який під час дощу поступово наповнюється водою.
У в’язницях лютує голод.
У Картахені головною стравою є суп із лушпиння. Іноді в ньому можна знайти шматочок редьки.
В Алькалі-де-Енаресі в’язні п’ють забарвлену на темно воду замість кави. Їдять рис із капустою і п’ятдесят грамів хліба щоденно.
У Вальденоседі на обід подають суп із зернятками гороху. У горосі є діра. У дірі — черв’як.
У в’язниці для чоловіків в Оуренсі середня вага в’язня 1943 року становить шістдесят п’ять кілограмів.
У в’язниці Оканьї, до якої приїжджає Хуан Банус, якщо хтось із родини не приносить тобі їжі, то ти швидко слабнеш, впадаєш у кататонічний стан, починаєш нагадувати сновиду і врешті-решт опиняєшся в лазареті, з якого вже не виходиш. «Нам давали страву з гороху, — пише у спогадах республіканський солдат Еміліано Маскараке-Кастільйо, також ув’язнений в Оканьї. — Зерен гороху в ньому було небагато, вони продірявлені черв’яками, які виїли середину і плавали, мов розбиті, у тій темній і гидкій воді, яку ми мусили вилити в шлунок, якщо хотіли вижити […] Спочатку ми виловлювали черв’яків, але пізніше, коли голод ставав нестерпним, заплющували очі та старалися не пережовувати цього делікатного м’яса, проковтували все, що знаходили у страві».
Але голод — це ще не все. Ще є клімат. Багато в’язнів із південної частини краю перевозять до тюрем на півночі чи навпаки. Тяжка зима 1940—1941 року стає відчутною для ув’язнених, наприклад, у гірських околицях Бурґоса. Багато з них гинуть від холоду. Навесні 1941 року починаються епідемії тифу та туберкульозу. Домінґо Родріґес-Техеро, історик з університету у Віґо, спираючись на інформацію із двадцяти чотирьох найближчих провінцій, підрахував, що через голод та хвороби в сорокових роках у франкістських тюрмах померло сім тисяч шістсот ув’язнених. Але тоді в Іспанії було п’ятдесят провінцій. Кількість жертв у всій державі можна на такій підставі оцінити у двадцять тисяч.
Тому, коли дон Хуан Банус 1944 року з’являється у тюрмі Оканьї та просить охочих працювати зробити крок уперед, мало хто залишається позаду. Теодоро Ґарсія-Каньяс (у середині сімдесятих років говоритиме з ним Даніель Суейро) має тоді двадцять п’ять років і важить сорок два кілограми. Живе тільки на горохових стравах, ніхто не приносить йому передач. Виходить із шереги і аж рветься до роботи. Дон Хуан оглядає його зуби, торкається плечей. Скептичний. Теодоро все ж наполягає: «Сеньйоре, я — сильний і вже будував дороги, працював у полі, я впораюсь». «Добре, — погоджується дон Хуан, — у таборі тебе відгодують, гей, хлопці, впишіть його у список, здається, для нього це важливо».
До Долини їх везуть на кузові вантажівки, і коли наближаються, дон Хуан показує на гори. «Бачите ці вершини? Так ось, поміж тими двома пагорбами, рухаючись тим хребтом, розташована ваша в’язниця».
Не вірять.
Але це правда: ув’язнені, яких вибрав дон Хуан, мають будувати дорогу.
Це ідея отця Хосе-Аґустіна Переса дель Пульґара, який 1939 року опублікував візіонерську брошуру
La solución que España da al problema de sms presos [«Рішення, яким Іспанія вирішить проблему своїх ув’язнених»]. Отець Перес був єзуїтом і вважав, що гідно та «буде дуже справедливо, якщо в’язні працюватимуть, щоб виправити шкоду, якої вони завдали своєю участю у марксистському заколоті». Отець вірив у Бога та цілющу силу праці. Також вірив, що — на жаль — у здоровому тілі іспанського суспільства виросла «жахлива пухлина», до якої не можна ставитися легковажно. Частина громадян, вважав священик, хвора та брудна, і «неможливо, не вживаючи запобіжних заходів, відновити кульгаві, пошкоджені, політично та морально токсичні елементи нації, якщо їхнє повернення до вільного та нормального іспанського суспільства несло б зі собою небезпеку деградації та знищення всіх». Нічого дивного, що у священика виникають такі думки. Націоналісти віддавна говорять про «червону заразу», яка точить здорове тіло народу, про «вірус більшовизму», про щурів та бліх, яких треба викоренити. Однак єзуїт має у серці співчуття до заражених. Хотів би їх рятувати. Він вважає, що фізичне навантаження допоможе відірвати їх від «отруйних і антинаціональних ідей, які несуть ненависть».
Генералові Франко ця ідея, милосердна і християнська, дуже сподобалася. Ще раніше він думав про щось подібне. Не без причини двадцятиметровий моноліт, щоб віддати честь померлому в авіакатастрофі генералу Еміліо Молі, звели у липні 1937 року в Алькосеро-де-Моля саме республіканські військовополонені. А тепер, зізнається генерал, справді маємо певну проблему з в’язнями. Їх зараз дуже багато. Це — тягар для держави. Але ж не можна їх помилувати, не так легко. Це було б несправедливо, а закон, правосуддя і покарання — це поняття, які генерал сприймає дуже серйозно. Однак якщо б вони спокутували свою вину працею? На благо країни?
7 жовтня 1938 року, ще під час війни, уряд в Бурґосі засновує Головний патронат спасіння від покарання через працю (Patronato Central para la Redención de Penas por el Trabajo). Опікуватися справою доручають Найсвятішій Панні Милосердя (в небі) та дружині генерала, доньї Кармен Поло (на землі). Визначено: кожний день, коли ув’язнений працює, рахують за два дні сидіння у тюрмі (з часом це співвідношення зросте до п’яти). Робітник-в’язень отримує платню: дві песети на день, чотири, якщо має дружину, і додатково по пезеті на кожну дитину, якій менше п’ятнадцяти років (загальна сума не має перевищувати платні вільного працівника). Патронат може також розглянути можливість дострокового звільнення засудженого.
Отець Перес дель Пульґар цього не дочекався (помер у 1939 році). Однак незабаром тисячі в’язнів прокладають колії, будують греблі на Ґуадіані, Тахо, Ґуадальківірі та Харамі, прокладають дороги через гори Наварри, відбудовують знищені бомбардуванням міста і села. Понад п’ять тисяч ув’язнених, серед них дуже багато республіканців, риють стосімдесятикілометровий канал Бахо-Ґуадальківір — роботи тривають двадцять років і приносять велику користь латифундистам, землі яких, доти сухі та неродючі, зазеленіли завдяки тому, що до пустелі провели воду. «Навколо копальні кам’яного вугілля в Астурії, Країні Басків і Леоні збудовано кам’яні мури, щоб можна було використати в’язнів у процесах видобування, — пише британський історик Пол Престон. — Багато ув’язнених померли від пневмоконіозу. Інші загинули у ртутних копальнях в Альмадені внаслідок небезпечних умов праці. Перед війною робітникам не дозволяли працювати там довше трьох годин двічі на тиждень, але зараз вони були зобов’язані до чотирьох із половиною годин три дні на тиждень. У копальнях піриту в Тарісі та Ріо-Тінто, в Уельві, досягнуто більшої ефективності, ніж перед 1936 роком, за допомогою на декілька тисяч меншої кількості робітників».
Щасливці дістають легші та безпечніші заняття. У таборах праці, які створюють у всій країні, в’язні стають кухарями, сантехніками, електриками, столярами, склярами, перукарями та навіть паламарями, вчителями чи лікарями.
Це була експлуатація, — вважатимуть згодом багато істориків, політиків, активістів. Примусова робота. Рабство. Ці люди були рабами Франко.
Зовсім ні, — скажуть інші історики, інші політики й інші активісти. Це було християнське милосердя. Любов. Поєднання народу. Цим людям пощастило, що за низьку ціну їм пробачили жахливі злочини.
«Амністували за що-небудь; це не викликає сумніву, — написав Альберто БарсенаПерес, автор книги про в’язнів Долини полеглих, — навіть матерям, які годували дітей, пом’якшували покарання настільки довго, наскільки вони мали біля себе дітей; були звільнені від будь-яких робіт і їм пом’якшували кару на час всього періоду годування. […] Це було немало, зважаючи на те, що вони могли годувати своїх дітей до трирічного віку, це давало змогу їм значно скоротити свій вирок».
Будуючи Долину полеглих, ув’язнені отримають платню. Платитиме фірма, яка працевлаштовує засудженого, але платитиме державі. А потім вона розподіляє ці гроші: частину з них передає родичам, іншу вносить на ощадну книжку, яку в’язень матиме у своєму розпорядженні після виходу на свободу, третю затримує на оплату харчів, проживання й утримання засудженого.
Знайдуться в’язні, які благословлятимуть свою долю.
Знайдуться й такі, що проклинатимуть її.
У 1941 році Патронат працевлаштує в усій Іспанії від шістнадцяти до вісімнадцяти з половиною тисяч засуджених. У Долині полеглих в’язні працюватимуть від 1943-го до 1950 року, сім з двадцяти років, поки триватиме будівництво.
Останній табір праці для політичних в’язнів зникне в Іспанії лише 1970 року, коли фірма «Банус» закінчить будувати розкішний маєток на околицях Мадрида.
Перші в’язні прибувають до Долини в 1943 році. Загалом у Куельґамуросі утворять три трудові табори. Найкраще потрапити туди, де будують монастир для братівбенедиктинців. Там найлегша робота: каменяр, столяр. Найгірше бурувати скелю під крипту й розбивати камені на дорозі до Долини.
Теодоро Ґарсія-Каньяс розбиває каміння, але також задоволений. Лише одного разу він бачить, як тутешній ключник б’є в’язня. Один із засуджених дістає ляпаса за те, що не сказав охоронцеві «добрий вечір». Комендант табору одразу кличе скривдженого.
— Хто тебе вдарив? — питає.
— Він, — в’язень показує на сторожа.
— Зараз все у твоїх руках, — говорить комендант. — Можемо його звідси вигнати, можемо сказати йому роздягнутися догола, можеш придумати йому якесь інше покарання. До моїх в’язнів ніхто не торкатиметься, окрім мене, якщо треба буде це зробити. А про те, щоб такої необхідності не було, я потурбуюся сам.
Охоронець зникає з Долини, його перевели.
Теодоро також згадує, як на Святвечір в одному з будинків, де живуть працівники, відбуваються танці. Двоє хлопців із Цивільної гвардії стукають у двері й теж хочуть розважитися. Господар каже, що не впустить. Хіба якщо залишать рушниці та трикутні шапки. Гвардійці покірно йдуть до сусіднього будинку, знімають шапки, скидають із плечей карабіни й замикають усе в шафі. Тепер можуть повертатися на вечірку.
Ніколи й нікому не вдасться порахувати, скільки в’язнів будує Долину полеглих. Може, дві тисячі. А може, двадцять тисяч. У документах зберігається тільки щомісячна статистика. Знаємо, що 1943 року тут працює у середньому п’ятсот п’ятнадцять засуджених на місяць. Однак не відомо, що робити з цією цифрою. Чи в’язні, які працюють у Долині в червні, це ті самі, які фігурують у звітах із грудня? А може, зовсім інші?
Фернандо Ольмеда у книзі про Долину полеглих підраховує, що 1943 року тут могло працювати майже шістсот в’язнів. Це не так багато. Тоді вісімсот засуджених відбудовувало знищені після бомбардувань Ов’єдо та Бельхіте, а дев’ятсот п’ятдесят шість будувало нову в’язницю у Мадриді. Умови праці в Долині не були поганими. Ольмеда цитує звіт, який підготували в’язні з Комуністичної партії Іспанії: на їхню думку, найгірше було там, де будували колії Мадрид — Бурґос, у шахтах Астурії і де прокладали канал Дос-Ерманос у Севільї.
Пабло Лінарес, мій адвокат Долини, веде мене до місця, де раніше жили будівельники з Куельґамуроса, в’язні, колишні в’язні та вільні робітники. Посеред лісу стоять невеликі, затишні кам’янисті будиночки із похилими дахами. Сьогодні зайнято заледве кілька приміщень. Живуть тут працівники Куельґамуросу: служба hospederii, лісівники. Крихітна школа — порожня.
— Жити тут було привілеєм, — каже Лінарес.
Дідусь Пабло Лінареса також будував Долину полеглих. Був каменярем. Вільним робітником, не в’язнем. Навіть підготував надгробну плиту, під якою спочив Хосе-Антоніо. Згадував це як честь, хоча завжди мав соціалістичні переконання.
— Дідусь усе своє життя обороняв Долину полеглих, — розповідав Лінарес. — Ніколи не дозволяв говорити про неї погане слово. Адже найбільшим покаранням, яке можна було дістати за проступки, — вигнання!
У Долині полеглих діяв восьмигодинний робочий день, а в неділю єдиним обов’язком було відвідувати богослужіння. Після роботи можна було піти на прогулянку, побродити лісовими пагорбами, подихати повітрям, яке пахло сосновою смолою, намочити ноги у струмку. Загалом зими були важкими. Вночі могло нападати снігу на півтора метра, відрізати Долину від світу. Але це було насправді ніщо порівняно з франкістською переповненою тюрмою. У Долині вільних робітників та в’язнів трактували однаково. Їли те саме, виконували однакову роботу. Іноді ув’язненим доручали відповідальніші завдання, ніж вільним, вільні теж бували підлеглими в’язнів. І перші, і другі привозили сюди родини. Адміністрація закривала на це очі; на імпровізовані шалаші та хати, у яких жили дружини, бувало, що й діти. Кількарічний син засудженого ночами переходив із такої хатки до батькового барака, щоб спати з ним на одному ліжку.
Влітку Долина перетворювалася на своєрідний курорт. Робітники на тиждень, два, місяць запрошували кволих племінників, дорослих племінниць і хворих тещ. Організовували танці, грали в боулз та футбол (Педро Муґуруса подарував командам футболки; сам грав першу половину матчу за команду вільних, а другу — за команду в’язнів — його за це любили). В’язні пили вино в їдальні та курили цигарки, які роздавав їм генерал Мільян-Астрай, частий гість Долини. Тут зустріли одне одного багато пар. Народжували дітей. У 1945 році отець, який був капеланом в’язнів, попросив дирекцію будівництва про хрестильну купіль. Хрестини були частими, а без купелі свячена вода виливалася на підлогу, де її потім могли потоптати.
Для старших дітей керівництво найняло вчителя. Ним став дон Ґонсало де Кордоба, також в’язень. Під час війни був командиром республіканської піхоти, після війни засуджений до смертної кари. У Долині відбував свій тридцятирічний термін ув’язнення, який отримав замість розстрілу. За документами суду, дон Ґонсало, передвоєнний учитель, якийсь час був «палким прихильником червоних», засновником Каса-дель-Пуебло й ініціатором страйків. Настановляв молодих людей на поганий шлях, намовляючи їх добровільно вступити до республіканського війська. Однак у Куельґамуросі йому довірили виховувати майже шістдесят дітей. Спочатку він сам мав навчитися того, що треба було вкласти їм до голови. Робив це чудово, і діти з Долини отримували хороші оцінки на підсумкових іспитах, а багато з них вступили до коледжу.
Може, дон Ґонсало послуговувався
Іспанським патріотичним катехизисом. Це невелика брошурка, написав її монах, брат Альбін Ґонсалес Менендес-Рейґада. Від 1939 року вона була шкільним підручником. Складалася з питань, які ставить учитель, і відповідей, які учень має говорити з пам’яті.
Іспанський патріотичний катехизис
Розділ: Вороги Іспанії
— Хто є ворогами Іспанії?
— Іспанія має сім ворогів: лібералізм, демократія, юдаїзм, масонство, капіталізм, марксизм та сепаратизм.
— Що таке демократія?
— Демократія — це невід’ємний супутник лібералізму, який проголошує, що вся влада походить від вільної волі одиниць, які вважає за рівні, свобідні, незалежно від того, чи вони розумні, чи дурні, благородні чи дегенеровані, а коли вже сформує на тій фальшивій основі державу, не визнає вищих або давніших законів, ніж вона.
— Що таке юдаїзм?
— Юдаїзм — це політично-суспільна система, яку прийняв єврейський народ після вбивства Христа, щоб панувати над світом.
[…]
— Чи були переможені вороги під час Великих хрестових походів?
— Під час Великих хрестових походів ворогів перемогли, але не ліквідували, і тепер, мов отруйні паразити, з укриття вони викидають свою токсичну слину й отруюють повітря або зваблюють неуважних жалібними піснями та співом сирен, особливо масонство, що дало їм початок.
— Що ж має робити Іспанія?
— Іспанія не може спочивати на лаврах, мусить завжди бути на сторожі, щоб ніколи не зрадити Бога, саму себе та кров своїх мучеників.