По двоє переможців за раз – не новина для Нобелівки. Хоча 2019-й безпрецедентий, бо то є перезапуск премії, яку через фінансові і сексуальні скандали в журі скасували і минулого року літературу найвпливовішою нагородою світу не відзначали.
Була в 1904 році іспано-французька пара Фредеріка Містраля і Хосе Ечегарай-і-Ейсагірре; поет і драматург, обоє славні «виходом в народ». В 1917-му не змогли обрати між датськими реалістами і датськими ж ідеалістами, та потішили обидва табори шанувальників: Карл Г’єллеруп і Генрік Пантоппідан. 1966-го Шмуель Аґнон і Нелі Закс розділили нагороду, щоб акцентувати: трагедія єврейського народу заслуговує якнайповнішого висвітлення – зсередини і ззовні. 1974 року два шведи – Ейвінд Юнсон і Гаррі Мартінсон – помирили повільну модерністську прозу і жанрові чудасії типу науково-фантастичних поем. Остання парочка мала шалений вплив на розмивання кордонів «високої» і «низької» літератури, що цією справою Нобелівка останніми роками бавилася із захватом трирічної дитини. Як завжди у випадку літературного Нобеля, очевидної системи в таких паруваннях немає, зате є вибір академіків, який формує літературну політику в світі.
У мене є теорія: компроміси – це добре для політики, літературної зокрема; і це погано для літератури.
І от новенька «летюча сполука» – короткі «на одному видоху» напружені романи Петера Гандке і повільна прицільно фрагментована проза Ольги Токарчук. Докорінно різний тип романної свідомості. Діаметрально різний підхід до уявлення про відповідальність письменника за сказане. Різні прозові традиції, в яких психологія героя або центрується, або зміщується на периферію. Вони належать різним генераціям – мистецьким, не лише біографічним. Формулювання, з якими літератори отримали Нобелівку у 2019 році звучать так: «за важливу роботу, в якій за допомоги лінгвістичної геніальності досліджуються кордони і особливості людського існування» (для Гандке) і «за наративну уяву, яка з енциклопедичним захватом оприявнює перетин кордонів як форму життя» (для Токарчук). Переклад: обоє уміють розповідати нормальні історії про ненормальність. Нав’язливу ідею про перетин кордонів ухопили? Це зветься словом «трансгресія», що його українською влучно перекладають словом «переступ», щоб стало видно – до інтелектуального злочину там маленький крок залишився. Ми все ще не припускаємо, попри потужну наративну уяву і лінгвістичну геніальність, як можна осмислювати норму, не залучаючи в роботу факти порушення норми. Зануритися в щось погане, щоб зрозуміти, як то воно – бути добре. Парадоксально? – Уже ні.
У мене є теорія: відучора літературна спільнота розділиться на тих, у кого Нобелівку нарешті виграв Гандке, і тих, хто святкує перемогу Токарчук. Уже лунають врізнобіч репліки «авторка, якої потребувала Нобелівка» (Токарчук, ясно) і «вражаюча етична сліпота» (Гандке, очевидно).
«У мене є теорія» – це улюблена фраза однієї з героїнь Ольги Токарчук, з роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Чи треба говорити, що всі «мої теорії» тієї пані екстравагантні, безпідставові, по-хорошому і по-поганому злі, а деякі й шкідливі?
Немолода жінка ненавидить своє ім’я Яніна, а воліє зватися за прізвищем пані Душейко (конфлікт «души» і «тіла» запустили). Непроста пані. Так от, одного ранку ця жіночка разом із сусідом Матогою знаходять мертве тіло. Це їхній третій сусід Велика Ступня, якому шматок дичини, що вполював і зготував, перекрив горло. Імена всім тут роздає пані Душейко, ясно. Вона ж всіх і убиває. «Убивство Роджера Ейкройда», в якому розповідач і убивця є однією особою, – це той матеріал, з яким грається постмодерністка Токарчук, і гра та – відчайдушно захоплива. Міф про втрачений рай, розказаний змієм. Після Великої Ступні буде ще кілька жертв, яким наче б то мститься сама дика природа: убивають олені і комахи, а не безумна еко-активістка. У чарівної пані є дуже чітка мотивація: всі убиті чоловіки – мисливці і браконьєри, вони знищують саму природу, а ще вони убили її собак. Вона мститься за себе і за саму землю. Чоловік – то культурне, жінка – то природне; сотнями років нам вбивали у свідомість цю тезу. Ну, от маємо наслідки: якщо жінка – сама природа, то жінка, яка убиває, природна, жінка-месниця і жінка-захисниця – цілком природні моделі поведінки. Жінка-убивця у фіналі роману показово не покарана. Бо є у мене теорія: любити всяких оленяток більше за людей – уже саме собою покарання. Компроміс культури і природи неможливий, знаєте.
Так виглядає детектив, змайстрований Токарчук.
А це – детективна історія від Гандке, його легендарний (а з 1970-х – культовий) «Страх воротаря перед пенальті».
Йозеф Блох був відомим футбольним воротарем, після гучної сварки із суддею на полі його спортивна кар’єра була завершена. Тепер він – електромонтер, а зараз і цю роботу втратив. Блукає Віднем, шукає пригод і відповідей на вічні питання. Знайомиться з касиркою кінотеатру. Ніч сексу закінчилася смертю жіночки: він її задушив, чомусь, раптом. Блох боїться викриття, тому втікає на південь країни (його ім’я значить гірський кряж, до речі). А Блоха навіть не розшукують між тим, під підозрою – постійний коханець касирки. Ця історія написана від третьої особи, як такий собі репортаж (ба, спортивний репортаж), тут немає дослідження мотивів убивці, бо вони просто невідомі (і йому самому). У всіх героїв Гандке, і у Блоха зокрема, є гостро розвинена потреба вслуховуватися у все, що почує, і все тут же потрактовувати. Ця параноя його виснажує, тому «він нічого не хоче пояснювати». А «добра гра потребує тиші».
Різниця авторських підходів очевидна, правда? Там, де Токарчук пояснить, Гандке багатозначно промовчить; там, де її романи розпадаються на сотні голосів учасників, у нього буде тільки голос свідка. І обоє будуть в тому підході не до кінця щирими (як автори, ми ж про літературу все ще говоримо – на відміну від Нобелевського комітету).
Є один спільний момент у небезпечних ексцентриків і Гандке, і Токарчук: вони до смерті (NB: чужої смерті) бояться бути смішними. Слово «насмішка» в короткому романі Гандке повторюється неймовірно багато разів. Більше хіба у Токарчук. Оце справжня одержимість Блоха, це його фобія, найлютіший страх чоловіка-самця. Він убиває до того, як його висміяли би. Така вона, «мачиська проза» другої половини ХХ століття. Героїня Токарчук доходить до люті, коли поліція висміює її чергову теорію: буцімто убивства коїть стадо оленів. Хоча нібито сама вона, як ніхто інший, усвідомлює абсурд такого припущення. Вона убиває для того, щоб її висміяли. От така вона «фемінна проза» початку ХХІ століття… Це красиве? Ні, це корисне.
У мене є теорія: якщо уже в красивому і вкрай потрібному акті поєднати в одній престижній премії автора-жінку (феміністку!) і автора-чоловіка (знаного шовіністськими заявами!), то, либонь, варто уважно перед тим почитати їхні книжки. І не дайбо’ сміятися: насмішники в тих прозах помирають.
Але ж чому саме ці двоє?
Бо обидва добрі письменники, очевидна відповідь. Але Нобелівку не отримують погані письменники, тому очевидність відповіді не очевидна.
Петер Гандке звучав серед тих імен, які мусять отримати літературну Нобелівку багато років, і небезпідставно. Втім, наприкінці 1990-х він зник із цих обговорень, як і з актуального літпроцесу: згадувати його ім’я в шанованих спільнотах було неприйнятним. Проза «Страх воротаря» і п’єса «Наруга над публікою», романи «Жінка-шульга» і «Шершні», романи «Вуличний торговець» і «Дон Жуан – за його версією подій» – десяток романів, два десятка п’єс, кількадесят оповідань і есе. Один із найвідоміших австрійських письменників нині, поступається хіба Ельфріді Єлінек (яка Нобелівку уже має). Фраза про «етичну сліпоту» Гандке стосувалася самого його підходу на аналізу людської психології. Його проза дуже нагадує творчий метод мізантропа Томаса Бернхарда, але на відміну від Бернхарда, Гандке за свою нелюбов прагне всезагальної любові. Це не спростовує величезного впливу його книжок на сучасну європейську літературу та їхнього високого естетичного рівня. Але це знову і знову ставить нас перед питанням: чи мусять добрі книжки відповідати за те, що їх написала погана людина?
В літературі Гандке – персонаж суперечливий. А от поза літературою – безсумнівний негідник... Селін, Гамсун, Паунд, Кустуріца, Гандке… Під час війн на Балканах Гандке зробив ряд публічних заяв і оприлюднив розлоге есе «Справедливість для Сербії», в якому підтримав політику Слободана Мілошевича, розкритикував заяви про геноцид в Сребниці і припустив, що мусульмани Сараєво скоїли прикре масове самогубство. 2006-го Гандке був присутній на похоронах Мілошевича, уже засудженого за воєнні злочини, і оголосив там тужливу промову. Мати Гандке, до речі, було словенкою, вона покінчила з собою – її історію Гандке описав в оповіданні «Без бажання немає щастя» (назва відповідає змісту), за двадцять років до просербських своїх виступів.
Зрештою, чи має це дивувати? Свою літературну кар’єру Гандке почав зі скандалу. 1966 року на засіданні «Групи-47» у Принстоні він оголосив промову-звинувачення на адресу всяких «імпотентів від літератури» (дісталося, скажімо, так само нобеліанту Гюнтеру Грассу). Скандал – той метод, яким перфектно володіє Гандке-літератор і Гандке-оратор. «Наруга над публікою», яку сам автор назвав не п’єсою, а анти-п’єсою, і яка стала стартом для літературного успіху Гандке: чотири персонажа (жінки і чоловіки), яких грають більше двадцяти акторів, говорять по черзі, ніякого сюжету, ніякої історії; четверо людей просто вибішують залу. Зала аплодує у захваті.
Повоєнне ХХ століття щедре на таких літературних персонажів, як Гандке, але він перевищив всі очікування, здається: цинік екстра рівня.
Ольга Токарчук має в доробку сімнадцять книжок, які від її прозового дебюту 1993 року привертають стабільну увагу професійної спільноти. Серед них є два особливі романи – «Бігуни» і «Книга Якоба», за які авторка отримала Ніку і першою з поляків – Букера. (Винятково добра новина: нарешті Нобелівські лауреати щедро перекладені, майже всю Токарчук можна почитати українською, а «Книга Якова» кажуть, от-от має з’явитися в перекладі. Перекладався у нас активно і Гандке). «Бігуни» і «Книга Якова» – це заявки на Великий Польський Роман, які вдало спрацювали. Та для того ж варто лише поглянути на підзаголок «Книги»: «Велика подорож за сім кордонів, п’ять мов і три великі релігії, не рахуючи дрібних»!
За освітою Токарчук психолог і мала досвід роботи з психічно хворими людьми, це дає взнаки в її прозі: всі герої тут «на межі», але авторка свідома: ніхто її діагнозів тут не потребує, її влада розповідача обмежена «запитом героя». Тому історію від початку до кінця в прозі Токарчук нечасто почуєш, навіть якщо ідеться про її «Книгу Якова» – майже тисячасторінковий опус, що маскується під історичний роман. Таким же панорамним романом є її «Правік та інші часи», який охоплює 80 років художнього часу, а за розповідачів тут – архангели (а чому б ні?). В цьому сенсі показові «Бігуни», які розпадаються на ті самі тисячі історій, що їх може кожен зібрати у довільному порядку і скласти свій план «втечі». Всі її герої знаходяться буквально в русі, подорожують. Але це не роман подорожей, навіть якщо книжка у Токарчук буде зватися «Мандрівка», то і тоді вона не про переміщення у просторі.
Власне, романи Токарчук – про вишукані способи втеч, про екскапізми, про конфлікт реальностей, які творять собі люди, що зрештою мусять хоч якось уживатися в одній групі. Групі в широкому сенсі – про людство ідеться. Токарчук мислить «великими наративами», але не вірить у «великі історії»; тому і кажуть часто, що вона пише не прозу, а міф – пробує відобразити щось конечне в безкінечних повторах. Один із її ранніх персонажів («ЕЕ») – дівчина, що набуває екстрасенсорних здібностей, а потім їх втрачає. І щось важливе з того стається? Ясно що нічого.
Якщо призначати її на якусь почесну посаду, то бути б Токарчук «великим скептиком» сучасного роману.
У мене є теорія… Ні, у мене навіть теорія немає, де поділися великі оптимісти екстра-класу, і коли вони повернуться, і кому вони потрібні.
Головна тенденція цьогорічної Нобелівки – ґвалтовно розділити соціальні ролі літератора і публічного інтелектуала. Письменники, знаєте, не мусять любити людей і захищати безправних і пригноблених, це не їхня робота. Чи все таки їхня?..
Чи люблять фізики ті свої чорні діри і чи вимагають від них співчувати екзопланетам всяким? Хороша людина не професія – це те послання, які ми маємо почути? А то можна подумати, що погана людина раптом стало професією. (Сьогодні, до речі, назвуть того, хто виграв Нобелевську премію миру. Було б і тут двох лауреатів обрати – красивого і корисного).
У мене є теорія: рік під загрозою розпуску премії і під звинуваченнями у некоректній поведінці журі мав погані наслідки – міцний колектив академіків налякався і почав шукати рішень, які задовольняють всіх і відразу. Послідовна робота останніх років, коли літературна Нобелівка мав сміливість відзначати насправді суперечливі тенденції в літературі, пов’язані із розшаруванням і розшатуванням літературних канонів, здається завершеною. Зробили великий крок назад: всі красиві, всі корисні – і хай квітнуть всі квіти. І ні, ця стратегія не працювала доти і не працюватиме в майбутньому.
В дебютному романі Токарчук «Подорож людей книги» кілька подорожніх мають на меті ту саму Книгу знайти, і у всіх різні мотиви. Тільки один із них просто править кіньми, Ґош – німий візник, юнак-сирота, що тонко відчує все живе. Саме він знайде Книгу і матиме (бодай в потенціалі) своє персональне диво – отримає відповідь на правильно поставлене питання. Та нема у Ґоша питань. Більше того: корисну Книгу знайшов той, хто читати не вміє, тож він її швиденько погортає в пошуках красивих малюнків і, не побачивши бажаного, покладе назад. «Тільки діти, дурні і чарівники знають, як воно насправді».
Достатньо прозора алегорія?
Покладімо той літературний Нобель-2019 назад, мабуть.