Норвежець Кетіль Бйорнстад – один із найкращих стилістів у сучасній прозі, майстер, ба віртуоз. При тому в його реченні рідко коли буває більше за п’ять-сім слів. Аж раптом виринають довгі складні конструкції: там, де зазвучить музика. Автор підкаже, що робить: уривчасте стаккато. А до того тональність мі-мажор – хибно бадьора, штучно радісна, за якою прихована глибока непозбувна туга; темп – повільно, ще повільніше, майже тиша, яка виснажує виконавця і слухача. «До музики» (Til musikken, 2004) – перший роман трилогії про піаніста Акселя Віндінґа (цілком автономний твір при тому) – писався саме так, так його і слід читати. Музика та з назви означає не роман про музику, а саме до музики, і «до» це значить і проміжок часу, і адресата. То і є тема роману: пошматований на кавалки час, який у одне ціле ніколи відтак не складеться; хтось, до кого говориш і кому до твоїх слів байдуже.
«Витримувати паузу навчила мене музика. Але важливо не перетримати паузу».
Саме так, роман про паузи.
Аксель осиротів. Це подія визначає сюжет роману. І це стається уже на перших сторінках твору. Родина подалася на пікнік, батьки чергове посварилися, мати чергове напилася і взялася демонстративно-драматично пірнати в бурхливі течії. Течія понесла жінку до водоспаду, юнак утримав батька, який хотів дружину врятувати (бо загинули б обоє). Сталося горе. Не просто загинула людина (а хіба це просто?), а зруйнована вщент родина. Із простору роману зникає «ми», і більше не повернеться. Син і дочка кидають навчання. Дівчина занурюється в еротичну інтрижку з дорослим одруженим чоловіком, котрий їй сто років не здався. Юнак поринає у музику: музика була їхньою спільною з мамою таємницею. Аксель – насправді талановитий піаніст, хоча і не настільки, як вважає. І далі роман розвивається в іншому просторі – не родинному, бо родини (повторюся) уже немає.
Юні піаністи – Аксель, Аня, Ребекка, Марґрете Ірене, Фердинанд – ладнають такий собі закритий клуб, секту. Їм випаде протягом роману виступити на спільному концерті і готуватися до індивідуальних дебютів (різного ступеню успішності). Окрім того, цих молодих людей пов’язують любовні стосунки (теж різних ступенів успішності). Аксель залюблений в Аню, до нього прихильна Ребекка, спить він із Марґрете Ірен, Фердинанд ревнує до Акселя і щось таки має з Ребеккою… Дорослішають діти. «До музики» і є романом дорослішання (не плутати з романом виховання!). Дорослішання починається з чиєїсь смерті і завершується чиєюсь смертю. І так, в фіналі роману один із юних героїв помре. В «До музики» є одна принципова річ: тут нереально складно розрізнити смерть добровільну і нещасні випадки. Тут в принципі складно розрізнити те, що герої Бйорнстада роблять добровільно і те, що змушені і присилувані робити. Та і кінець-кінців дорослішання – це не аж такий добровільний і вже точно безальтернативний процес.
Триває 1968 рік. Празька весна? Студентська революція? Олімпіада у Мехіко? Чемпіонат світу по футболу? Не тут, не зараз. В світі Акселя ці події нічого не важать. Історичний час його не стосується. Навіть календарний час тут рухається інакше. В романі є чотири важливі епізоди, які твір організують. Смерть матері – вона припадає на серпень (літо). Конкурс юних піаністів і виступ-дебют Ребекки – ними означений жовтень-листопад (осінь). Дебютний концерт Ані – триває січень (зима). І в травні (весна) знову завітає смерть. Аксель має дебютувати восени, але ця подія залишається наразі за межами сюжету. Весна, літо, зима, осінь – один ритуальний рік в одному романі про вікові ініціації. А по правді в сюжеті минає три роки. Це дуже простий прийом, котрий і в око не впадає, але за його допомоги автор переказує читачу викривлене відчуття часу. Саме так, викривлене – і за те викривлення відповідальність несуть головні герої. Сестра і брат, які переживають смерть матері, бачать світ-час спотвореними, не усвідомлюючи, що саме їхнє горе час-світ і зламало, і продовжує ламати. «Доти час ніби стояв на місці. Дні тягнулися нескінченно довго, та ось маму підхопила ріка, і кіноплівка почала крутитися дедалі швидше». В такому світі не можна нічому вірити. Перш за все, не варто вірити собі самому.
Звуки в романі про музику обманюють. Звуками тут маніпулюють, за допомогою звуків – так точніше. Важливий персонаж у книжці – учителька музики Сельма Люнґе: вона навчала Аню і Ребекку, згодом її учнем стає Аксель. Це старша жінка, гротескна і інфернальна. І вона є геніальною учителькою: під час виконання нашіптує-навіює на вухо учню якісь по суті необов’язкові слова, але саме її голос задає правильні темп і тональність. Слова брешуть, голоси брешуть. В романі майже немає діалогів, і роман їх не потребує. Говорять багато між собою, наприклад, Аксель і Марґрете Ірене, що стають коханцями, аби не бути суперниками. Говорять між собою Аксель і його сестра, які є суперниками буквально (а символічно таки є і коханцями; поговоримо про це ще). Словам віри немає. В книжці про музику говорять правду хіба запахи.
В «До музики» багато води (та зрештою, фінальний роман трилогії Бйорнстад назве «Рікою»), вона тут важить: починаючи від утоплениці-матері і першого ж розділу, що зветься «Водоспад». Але вода тут – це насамперед запах води: той запах описаний детально і точно, навіть запах криги переданий. В «До музики» запах має щось конче Акселю важливе. Запахи залишаються тоді, коли уже немає життя. І от, в книжці пахнуть тільки три людини – мама, Аня і Сельма. І так постає багатокутник любовної історії – патологічної, цілком фройдистської, страшенно звабної і болісної.
Мати пахла парфумами «Lily of the Valley», конвалією. Аксель в один момент сплутає запахи, йому «Lily of the Valley» здадуться схожими на «Шанель №5» (вони зовсім не подібні!). Аня пахне нагідками, календулою себто; навіть не парфумами чи ліками, це не уточнюється – просто пахне календулою. І нарешті Сельма – «Шанель №5» є якраз її запахом. Конвалія символізує вірність незайманки, чистоту, яка не протистоїть спокусам, а просто не знає її. Календула – ця квіточка теж про вірність, але уже про подружню; це вірність, яка знає ревнощі і зваби. «Шанель» же та на тлі конвалій і календули принципово нічого не значить: легендарні парфуми не пахнуть нічим природним, вони штучні – в буквальному і переносному значені, пахнуть альдегідами, синтетичними «квіточками». І от це уже символічно. Аксель любить всіх трьох жінок, і любов ця однакова – суміш ревнощів, залежності, потреби бути втішеним і втішати, це дуже еротична любов, це дитинна любов одночасно. В фіналі роману він ридатиме в обіймах старшої з трьох, штучно сотвореною спеціально для нього. «Я граю для трьох жінок, думаю я: для Ані Скууґ, яка зараз не чує мене, для мами, яка, можливо, чує мою гру, і для Сельми Люнґе, яка точно чує».
Про символічний і фактичний інцест це я тут говорю прозорими натяками весь час, так? Саме так, на інцест і натякаю. Про інцест буде писати так прямо, як зможе і захоче, й автор «До музики». І це уже не так історія Акселя (хоча і його теж), як Ані.
Аня неймовірно обдарована і ще більше мотивована. Вона дочка багатих і красивих людей: обидва – лікарі. Довго-довго Аня вправлялася в грі на піаніно потай, поки всім на заздрість і подив не продемонструвала свої таланти. Аня і Аксель живуть неподалік, і він давно в неї закоханий, але не було нагоди зблизитися: й Аня, й її родина – відлюдки. І в її домі коїться щось жахливе. Настільки страшне, що і вголос не назвати. Батько Ані – дуже авторитарний, він знає, як краще для доньки і тисне через те жорстко. Мати від ситуації дистанціювалася. Аня втрачає вагу, це уже видно всім, це уже небезпечно. І є щось ще. «Якщо це правда, то мені бракує слів. Який жах…». Очевидно, Аню батько ґвалтує, і давно. Мати це знає, планує розлучитися, коли дитині буде вісімнадцять, щоби зайве її не травмувати. Але нарешті заявляє на чоловіка в поліцію. Гепі-енду в цій історії не буде.
Аксел зве Аніного батька «чоловік-з-ліхтариком», той насправді мав ліхтарика, коли Аксель його вперше побачив. Але це звісно що діогенівська «людина з ліхтарем», яка при світі дня шукає людяності в людини. Цинічно? Та ще б пак! В світі ще не з’явилася музика – бо до музики, – але це не значить, що наразі світ заселений людьми: люди не передують музиці, люди не наслідують світ за музикою; вони в романі про музику, знаєте, навіть не перетинаються. Пиха тих, хто вважає себе музикантами в цьому творів, буде покараною. Бодай яскравим світлом ліхтарів. Стелю концертної зали тут прикрашає розпечено-радіактивне «Сонце» Мунка.
Але цей ліхтар має і прозорішу вказівку. Синдром Діогена, чули? Це про людину, яка прагне усамітнення, жорстко ізолюється від середовища і апатично реагує на зміни, до яких не може адаптуватися. Це про Аню. І про Акселя. Та і про будь-кого в романі «До музики». Аксель в стресових ситуаціях блює, Аня непритомніє. Він відкидає світ, що його труїть, вона – покидає його. Механізми різні, результат – той самий.
«Відтоді все, що народжувалося і вмирало, було музикою». Це епіграф до роману. В цьому світі нема нікого до і не буде нікого після музики. Маємо не просто роман дорослішання, а дорослішання того, після кого уже нічого не буде. Біографія «останньої генерації» (і саме тепер починає правильно працювати той рубіжний, молодіжно-революційний 1968 рік).
Процитувала ж я, між тим, слова сестри Акселя про Аніну біду. Вона теж закохана в дівчину, ба більше: Аня одночасно є коханкою і Акселя, і його сестри. Символічні інцести множаться і анігілюються від того. Повертаються туди, звідки прийшли – до музики. Але ж тут на сцену уже час вийти старшій сестрі Акселя – Катріне. І вона єдина в цьому світі абсолютно байдужа до музики, вона тут щось на кшталт контрастної речовини, якою накачують тіло перед тим, як робити МРТ. Вона необхідна, щоб офарбувати пухлину, щоб правильно «поставити діагнози» світу, який раптом зламався.
На показовому колективному конкурсі молодих піаністів Аксель навіть у фінал не увійшов. (NB: роман цей – не автобіографія; Бйорнстад – один із найвідоміший піаністів Скандинавії – на конкурсі 1968 року переміг). Аксель виконував «Місячне світло» Дебюссі в гранично загальмованому темпі: між кожним його дотиком до клавіш зависала пауза. В одній із пауз Катріне почала кричати з зали: «Браво! Браво!». От тут і вочевиднюються правила дорослішання в світі Бйорнстада, обов’язкові для людей – існуючих, в тому, що вони існують; неіснуючих, в тому, що вони не існують. Поки триває пауза – мовчи! «Ті та-а-а та ті-і-і, ті та-а-а та ті-і-і»… Скільки має тривати пауза, щоб і музика перестала існувати, га?
Кетіль Бйорнстад. До музики / Переклад Наталі Іваничук. Львів: ВСЛ, 2019. 384 с.