Біла Церква. Ян, Денис, Юра і Віта навчаються разом у музичній школі: гітара, валторна, барабани і скрипка відповідно. Дівчина на рік молодша за хлопців. Ми їх вперше зустрічаємо шестикласниками, а вона – з 5-Б. Статус «бешек» в радянській школі пам’ятаєте? Недостатньо розумні для «А», недостатньо розбишаки для «В». Цей ярлик за Вітою і залишиться, вона через свою «пересічність» єдина матиме в романі більш-менш успішну біографію.
Початок 1990-х, а точніше: 24 серпня 1991 року. Четверо дітлахів прямують до школи (літом?) і натикаються на похорону процесію. Радісний нарід несе труну, щоб символічно поховати Радянський союз. Діти, ні на шеляг не петраючи, що відбувається, грають для процесії похоронний марш Шопена.
«— Хлопче, ми несемо гроб Радянського Союзу!
— Йому тепер амба!
— Союз розвалюється!
— Йому капут!
Ян уточнив:
— Гробу капут?
— Радянському Союзу! — кричали чоловіки».
Якщо комусь серпень 1991-го запам’ятався інакше, доведеться змиритися (хоч і не хочеться). Коробчук пише не історичну хроніку, а повчальну алегорію (здається). Тому спробуємо не дивуватися ані символічним гробам, ані тому, що діти з Білої Церкви у 1991-у не знають про вибух на ЧАЕС і хто такі ліквідатори (о горе підшивкам так і не прочитаної Коробчуком дитячої преси кінця 1980-х). Шукати в цьому тексті анахронізмів і нестиковок – марна робота, бо фіналу їй не буде. «Клапани» – фантазії на тему новітньої української історії, в яких автор довіряє виключно своєму досвіду і своїм спогадам (чого робити було б не варто бодай в першій половині роману, де йдеться про 1990-і – початок 2000-х).
«Ключові клапани» – не історичний роман; зрештою, і не претендує. Проблема в тому, що навіть і не роман, але претендує.
Коробчук пише не роман, і це засвідчить сама мова. Його четверо героїв, попри різні досвіди, розмовляють акурат як автор. Якщо автор поміркує про «викидати в ноосферу залишки енергії», то тут же відгукнеться йому Ян про «встрянути у війни з гравітацією» (це шестикласник говорить, між іншим). Є таке не дуже приємне поняття паперова література, «Ключові клапани» – якраз вона. Психологічна розробка персонажів в наміри автора не входить: Ян милий, Юра печальний, Денис нарваний, Віта доступна – все. А-динамічні герої-картонки не міняються, не живуть, не діють навіть, а мають натомість проілюструвати якусь ідею. Романи тим визначаються, що герої в них міняються.
Але генеральна ідея «Клапанів» цікава насправді: про рух історії. Точніше так: щоб і за яких би умов з нами не відбувалося, наступні події не визначають попередні, а проектуються на них.
«Ці події сталися давно. Але й нещодавно. Навіть щойно. У безперервній спеці. Все в одному. Все тут». І одночасно, одномоментно вибухає четвертий реактор, помирають від голоду розкуркулені селяни, розстрілюють видатних поетів, беруться до чорної роботи остарбайтери і заробітчани, палає Будинок профспілок, ховають і вітають диктаторів, ладнають концтабори ГУЛАГу і підписують Переяславські угоди. Кожна наступна подія не є наслідком попередньої, вони існують буквально в одному просторі тут-і-зараз. Не пов’язані нічим, окрім небажання їх осмислювати і запам’ятовувати учасниками-сучасниками (вони ж – нащадки, тут ці ролі ідентичні). Сама свідомість «Клапанів» доісторична, тому зростають, а не дорослішають тут герої, тому годі шукати тут якоїсь «історичної правди» (але її таки хочеться, інколи).
В тій похоронній процесії є один кумедний момент. Хлопці грають у футбол, і їхній м’яч перелітає через високий паркан і попадає якраз до труни СРСР. Симпатична і жива сценка, яку тут же убивають нагло і пафосно: « Тепер у них з’явився новий м’яч перед очима — вся Україна, нова історія, новий футбольний матч. Невідомо, у якій державі продовжили б жити шкільні друзі, якби Ян не вибив м’яч і якби їм не довелося визирнути за паркан ». Але ми натяки розуміємо і давайте глянемо, як же складеться життя чотирьох шкільних друзів в новій державі.
Ян старанно вчиться грати на гітарі, ладнає разом із Юрою рок-гурт, закохується в Віту. Янів батько довго був на заробітках, після його повернення грошей більше не стає, зате прибуває самогон. Видатна подія Янової юності – підглядав за сексом батьків, збудився побаченим і перейшов до активних дій з Вітою. Після школи переїхав до Києва, намагався стати професійним революціонером: Україна без Кучми є початком цієї кар’єри. Захворів на туберкульоз, зцілився. І вирішив, що буде успішним музикантом, хоча пісні крав у Юри.
Денис зайнявся пограбуванням квартир. Довго в самому процесі міркуючи про явлення постраждалим«справжньої сили хаосу, символу древніх кочових племен, відкриття міжцивілізаційного порталу дикості й вседозволеності». Денис не тільки говорить, як менінгітний робот, а й діє так само. Він змушений був стати злодієм, бо його батько-ліквідатор помирав від раку, і родина потребувала грошей. Почуття провини не виникає, а суто естетику грабунку підкреслює трава, бо дує Денис як не в себе. Але до в’язниці злодій потрапив не через грабіж і торгівлю наркотиками, а в «справі 9 березня». («Справа 9 березня» якраз описана документально точно, тож, певно, так можна було і з іншими подіями зробити). Денис – Робін Гуд, майже. І тепер шукає «портал у майбутнє», в який уже пролізла Європа (це не метафора, буквально). У в’язниці у Дениса прокинулися нечисті сумління через кримінальне минуле і через те, що занапастив життя Віті. Він терміново перевиховався і подався в АТО.
Віта від поцілунків із хорошим хлопцем Яном швидко перейшла до пациків, дискотек і наркоти. Пігулки їй постачав Денис. Після школи подалася до Києва. Тут пройшла реабілітацію і вирішила помститися Яну і Дену (мотивації нема, не шукайте). Помста буде не страшною.
Юра – поплічник Дениса. Він теж був закоханий у Віту, але розлюбив, коли та стала наркоманкою. Тато у Юри має інвалідність, мама у Юри не має сорому і зраджує чоловіку відкрито та нахабно. Юра вирішує йти до армії, подалі від всіх цих людей. Не встиг толком втекти, як батько повісився, але Юра вчасно його вийняв з петлі. До війська все одно потрапив. Зрештою опиняється в АТО.
Кожна окрема біографія цікава і навіть переконлива, їхня сукупність, яка весь час мусить щось символізувати, – ні. Очевидне: кожен герой протягом життя стає від чогось залежним, і позбавляється від цієї залежності – хвороба чи наркотики, чи політика чи дитячі образи. Уже ж не важливо, що саме. Символ працює: ті, хто бачили на свої очі незалежність країни, стають і самі незалежними. Але за тридцять років, звісно. Психологія не працює: кожен звинувачує іншого в своїх бідах, всі цим дітям незалежності щось винні. Не тягнуть вони на «символи епохи». І то через те, що «Клапани» насправді зле написані. Коли маргіналка-наркоманка, рок-зірка і військовий говорять однаково, то хтось із них говорить неправду. Автор, наприклад.
Між частинами роману з’являється закурсивлений текст, прямо звернений до читача. Переважно це сентиментально-повчальні сентенції, написані з висоти прожитих літ і досвідів. Аматор курсиву – людина, яка багато бачила. Читач – той, хто має навчитися бачити. В першому ж зверненні є таке: «Думайте, думайте — це й буде ваша відповідь. І пишіть варіанти у коментарях». Так, іронія в «Клапанах» розбавляє часом люту патетику, і це добра новина. Ок, якщо історії чотирьох героїв написані про те, як навчилися вони «думати, думати», то їхні історії так і не зреалізувалися. Вони живуть в тому часовому киселі, де всі тримаються на поверхні поки що, але ніхто так і не попливе. Якщо не можеш встановити причину і наслідок послідовних подій, то не умієш думати. От буквально. А причинно-наслідковий зв’язкою в «Клапанах» не діє. Зате можна імітувати і відтворювати послідовності, писати таку собі карго-історію. Є якраз іронічно-успішних фрагмент. Батькові Юри на пожежі відірвало ступню, і з цього почалися його проблеми в шлюбі, проблеми з алкоголем, спроби самогубства. В АТО Юра отримує поранення, у нього тепер теж немає ступні. Подорослішати – значить стати своїми ж батьками, точною копією на наступній спіралі історії. В чому іронія? Юра не виживе. А ті закурсивлені максими – його відкладені пости в соцмережах. От така «ваша відповідь».
Діти, які виглядають як дорослі, говорять, як дорослі, помирають, як дорослі. Але є дітьми.
Кумедні фрази типу такого «презервативи наприкінці 90-х входили в моду» в «Клапанах» обминати не слід, вони і є найліпшими ключами до цього твору. Ні, презервативи «ввійшли в моду» раніше, але саме наприкінці 90-х герої Коробчука почали звертати увагу на них. Так їхній світ і існує – те, в чому вони наразі потреби не мають, «не в моді». Жоден персонаж тут насправді не дорослішає, бо зберігає здатність вважати себе центром всесвіту, щонайменше: центром історії – вони дають старт всім подіям. Ну, поки мама не прийшла і не покарала дурну малечу за самовпевненість. Ще один побіжний момент: в романі багато сексу, але ним займається чи не виключно генерація батьків, генерація дітей тут є, щоби мовчки підглядати (навіть у цілком дорослому віці). Це так само наочна ознака світу інфантильного. І батьки тут для того щоб годувати, дисциплінувати і робити ще, іще, іще нових дітей. «Діти незалежності» по ходу стерильні.
Ян спостерігає у вічко дверей за мамою: «Скляне вічко дещо заокруглювало простір коридору за дверима, затуманювало його, а по центру виднілася невелика чорна плямка, схожа на мініатюрну Африку». І тут же має згадатися раз-по-раз наголошена спека на почату роману, 24 серпня 1991-го. Здається, це омаж до «Дяді Вані» Чехова і до карти Африки, що висить на стіні Войницького. А, мабуть, в тій самій Африці тепер спекотно. Якщо це, і правда, в «Клапанах» працює відсилка до Чехова, то вона тут більш ніж доречна. Всі бігають, кричать, страждають, закохуються, готові убивати і само-убиватися – і нічого в фіналі, абсолютне і безнадійне нічого. Підбивай собі підсумки витрат. Власне, роман Коробчука – про те саме: про душевну метушню та її неплідність (але не Чехов при цьому).
Між іншим, пишуть в архівах державного метеоцентру (доступних, до речі), що в Білій Церкві 24 серпня 1991 року було +21+24 – не спекотно. Але то ж метафора була в «Клапанах», либонь.
Павло Коробчук. Ключові клапани. Львів: Видавництво Старого Лева, 2019. 320 с.