Маршрут 1
Палац дітей та юнацтва, колишній Палац піонерів – одна з перших функціоналістських споруд Києва (1962 – 1965 рр.). В інтер’єрі палац мав міжнародну «фішку» стилю – можливість трансформувати простір за допомогою мобільних перегородок, та «фішку» українську – симпатичні твори монументального мистецтва. Збудований на фундаментах знищеного Микільського монастиря, але пропозиції зруйнувати заклад у ході декомунізації давню пам’ятку не повернуть.
Готель «Салют» – гарний зразок українського бруталізму, збудований у 1984 р. Його підкреслено грубі форми не «придушили» легкий Палац піонерів поруч. Секрет у тому, що у споруд один автор – Авраам Мілецький, тож він і подбав, щоб обидва його твори у різній стилістиці гармонійно співіснували.
Наступний осередок (не скажу ансамбль) будівель, що нас цікавлять – Європейська площа. Готель «Дніпро» (1964 р., арх. Віктор Єлізаров) – хрестоматійний зразок функціоналізму, а навпроти нього не менш хрестоматійний зразок радянського бруталізму – Український Дім, колишній Музей Леніна. У СРСР чомусь полюбляли облицювати характерний для стилю голий бетон мармуром та гранітом, а щодо форм, то тут все як годиться – важке й грубувате. В інтер’єрі – надзвичайно цікава підвісна система освітлення майже на поверх заввишки та на диво неідеологізовані вітражі, вишукані квіточки-стрічки-колоски.
Неподалік у парку – Арка дружби народів з невмирущого титанового сплаву, яку на момент відкриття негайно «охрестили» пам’ятником рок-гурту Rainbow. Бруталістичний монументальний ансамбль став одним з туристичних маркерів Києва, тож, може, скульптуру дядьків з радянським орденом Дружби народів (стоять під «веселкою») прибрати десь до музею, а саму арку залишити?
Далі видираємося крутими вуличками на Старокиївську гору і прямуємо до Львівської площі. Її у 1968 – 1981 рр. прикрашав зелений паркан, аж поки з-за нього не вигулькнув «хмарочос» аж 25 поверхів заввишки – Будинок торгівлі (арх. Валентин Єжов), цілком пристойний офісно-торгівельний центр з крамницями у важкому бруталістичному стилобаті. Навпроти – ще один об’єкт бруталізму, Будинок художника (1977 – 1978 рр., арх. Анатолій Добровольський). Нижні крупно членовані поверхи займають експозиційні зали, нижчі й дрібніші верхні – офісні приміщення. У оздобленні веселенько поєдналися мармур, барвисті кахлі та чималі скульптури жінок з атрибутами різних видів мистецтва.
Маршрут 2
Гуляємо уздовж Великої Васильківської, часом забрідаючи на паралельну їй Антоновича. Почнемо з Інженерного корпусу метрополітену (1981 р., арх. Вадим Жежерін, Оксана Макієнко). Гарно вписана на розі будівля має класичну «фішку» бруталізму – важка маса верхніх поверхів спирається на тоненькі угорі й широкі унизу опори й неначе нависає над темним проваллям входу у метро. Облицювання мармуром і полірованим гранітом двох кольорів присутнє – куди ж без нього.
Простуємо вулицею повз виразні, але менш значущі зразки досліджуваних стилів до палацу «Україна» (1965 – 1970 рр., арх. Євгенія Маринченко, Петро Жилицький). Іззаду й збоку це безумовний бруталізм у мармурі (один з найбільш ранніх зразків), але легкий скляний головний фасад покликається на функціоналізм. Коли познімати з нього рекламні банери, це добре видно.
Від палацу «Україна» варто звернути праворуч і прогулятися на вершечок Байкової гори, щоб побачити найконтроверсійніший ансамбль українського бруталізму – крематорій (1967 – 1980 рр., арх. Авраам Мілецький). Його критикували з тієї миті, як побудували, справедливо закидаючи автору не дуже вдале запозичення обрисів головних залів у будівлі сіднейської опери. Поруч із залами кремації – Стіна пам’яті (худ. Ада Рибачук, Володимир Мельниченко), рельєфи якої були залиті бетоном за радянських часів буцімто з ідеологічних міркувань. Насправді найбільшою помилкою тогочасної влади було затвердження ескізу рельєфів, бо в результаті твір таки довелося знищувати. У дитинстві я часто гуляла на Байковій горі й докладно роздивилася стіну. Звісно, дітям було цікаво лазити по риштуваннях і роздивлятися «іншопланетні», як ми тоді казали, болісно викривлені постаті, що на льоту перетворюються на кістяки, перекошені стражданням обличчя, пісочні годинники з кісток. Ми вигадували про все це страшні казки. Згодом батьки розповіли мені, що бачили ескізи, за якими рельєфи мали бути поліхромними, а усі фігури – червоними, наче з обдертою шкірою. Дітям воно лячно і цікаво, а дорослим, які щойно втратили близьких, або йдуть до колумбарію, де ці близькі поховані – якось не дуже хочеться щоразу ятрити свої рани. Добре пам’ятаю, як мені на похоронах найближчих людей різали око якісь морські зірки та дивні рослини веселеньких кольорів у ритуальному залі (нині капличці), виконані тими самими авторами. Тож твір був хоч і сильний, але не надто доречний, тому навряд чи вартий відновлення, про яке часом говорять.
Вертаємося до попереднього маршруту, щоб оглянути житлові квартали на вул. Антоновича, збудовані за проектом групи архітекторів під керівництвом Ігоря Шпари у 1980-ті. Окрім гарного як на радянські часи розпланування квартир групи будинків мають цікаві силуети, висотні житлові споруди контрастують з малоповерховими дитячими садками, ресторанами, крамницями, експозиційним приміщенням (нині галерея «М17»). А на горішніх поверхах житлових будівель були спеціально запроектовані майстерні для художників. Якби ж тільки мешканці квартир у цьому функціоналістському комплексі не утеплювали фасади кожен на власний розсуд, вкриваючи їх огидними латками!
Будівля Держспоживінспекції у кінці вул. Антоновича – яскравий і незаслужено залишений поза увагою зразок бруталізму з виразними вертикалями сонцезахисних пілонів. Щоправда, його невідомо нащо пофарбували у рожевий колір. За кількадесят метрів завершує маршрут мегапопулярний нині твір Флоріана Юр’єва – будівля Інституту науково-технічної інформації. На роздоріжжі біля «тарілки» міркуємо, куди податися: праворуч чи ліворуч?
Маршрут 3
Якщо підемо праворуч, маємо шанс побачити будівлю Центрального автовокзалу (1961 р., арх. А. Мілецький, І. Мельник, Є Бельський), функціоналістський образ якої от просто зараз нищать «реконструкцією». Далі буде переважно бруталізм. Поруч з автовокзалом – потужна бетонна вертикаль книгосховища ЦНБ ім. Вернадського. Над входом у бібліотеку – величезний вітраж, схожий на «троянду» готичних соборів (храм мудрості на Деміївці!). Варто проникнути до середини (доведеться записатися у бібліотеку), щоб роздивитися вітраж та величезні гобелени, що прикрашають зали.
Рухаємося до Голосіївської площі з будівлями готелю «Мир» та колишньою кінокопіювальною фабрикою, що її нині Національний Центр Олександра Довженка потроху перетворює на привабливий культурний хаб. Рушаємо далі Голосіївським проспектом, дорогою оглядаємо кінотеатр «Загреб», один з багатьох збудованих у 1970-ті бруталістичних кінотеатрів, і нарешті дістаємося ансамблю споруд КНУ ім. Шевченка – ефектного зразка бруталізму. Функціонально необхідні великі об’єми аудиторій дали змогу великій групі авторів з інституту «Київпроект» створити ефектні об’ємно-просторові композиції корпусів різних факультетів. У кількох спорудах глухі стіни аудиторій стали площею для монументальних композицій на теми наук, у яких величезні людські постаті мирно співіснують з цитатами із Шевченка, Тичини, і, звісно, Леніна. Корпуси факультетів мали стати модулем, повторюваним у ході зростання університету. Але не склалося.
Маршрут 4
Повернімося до Інституту науково-технічної інформації, й цього разу вирушимо від нього ліворуч. Простуючи бульваром Дружби народів, дістаємося Будинку меблів (арх. Наталія Чмутіна, 1984 р.). Ефектний силует цієї бруталістичної споруди утворює своєрідно вигнутий дах, що видається легким, а насправді є залізобетонним покриттям-оболонкою на вантах. Тогочасні київські архітектори взагалі полюбляли використовувати подібні вантові покриття, їх застосували у будівлях Житнього та Володимирського ринків.
Рухаючись далі бульваром (який насправді ніякий не бульвар), здалеку бачимо величезну постать з мечем – титанову Матір-Батьківщину (скульпт. Василь Бородай), що вінчає Музей історії України у Другій світовій війні (група архітекторів під керівництвом Віктора Єлізарова, 1981 р.). За легендою, комуністичний очільник України Володимир Щербицький, їдучи з Борисполя через Дніпро, зауважив, що на в’їзді з боку міжнародного аеропорту Київ демонструє панораму храмів – і жодної радянської ідеології, тож звелів проектувати статую, що за висотою мала б конкурувати із статуєю Свободи та композиційно придушити Лавру. Так було, чи ні, але музей звели ударними темпами, закачавши у пагорб, на якому він стоїть, непритомний обсяг рідкого скла, щоб уникнути сповзання. Щодо орієнтації жінки з мечем у бік Москви жартували ще з часів будівництва (але ж поставити її попою до лівого берегу було ніяк), а називали її і Залізна Баба, і Відьма з Лисої гори, і просто Лаврентіївна (бо біля Лаври). Скульптура у цьому комплексі (є ще кілька величезних скульптурних груп) відіграє головну композиційну роль, схована у пагорб будівля музею – лише постамент для жінки з мечем. Вийшов типовий тоталітарний гігантизм у модній на той час бруталістичній обгортці. Один «вічний вогонь» чого вартий – його і за СРСР вмикали тільки на свята, бо газу спалював, як півміста взимку.
Від музею вже зовсім недалеко до єдиного вдалого житлового комплексу часів функціоналізму – Русанівки. Продумана забудова цього намивного острова, вдале взаємне розташування житла та об’єктів інфраструктури (серед них – бруталістичний кінотеатр «Краків», нині театр «Київ»), зелень, затишок, набережні, з яких відкриваються чарівні краєвиди, давно зробили Русанівку чи не найбільш жаданим місцем проживання.
Лівий берег Дніпра забудовували спальними районами переважно у часи моди на функціоналізм та бруталізм, тому там маємо стилістично цілісне середовище. Ну, і усі вади втілених фантазій послідовників Ле Корбюзьє теж добре видно. Важко сказати, чому так вийшло, але майже усі спроби ощасливити якомога більше людей помешканнями у здоровецьких багатоповерхівках нікому ніякого щастя не додали. Іконічний зразок стилю, «Марсельську житлову одиницю», вимріяну Ле Корбюзьє, мешканці за кілька років примудрилися занапастити. Радянські житлові квартали, збудовані за типовими проектами, навівають тугу. Але є і цікаве, наприклад, величезний напівкруглий у плані житловий будинок біля метро «Дарниця» та ціла низка бруталістичних громадських споруд.
Маршрут 5
Ще один маршрут (не останній, але ноги гудуть, тож треба перепочити) починається на площі Перемоги. Тут маємо одразу дві споруди у стилі функціоналізму: готель «Либідь» (1965 – 1977 рр., арх. Наталія Чмутіна) з цікавими мозаїчними та різьбленими панно на історичні теми у інтер’єрах та універмаг «Україна» (1966 р., арх. Іван Гомоляка) – суцільно засклена споруда на бетонному каркасі, що і сьогодні виглядає цілком актуально.
Прямуємо проспектом Перемоги, невдовзі ліворуч з’явиться Центральний РАГС, майже навпроти – будівля Міністерства інфраструктури, обидві споруди – типовий бруталізм 1970-х. РАГС трикутний у плані, тож кияни охрестили його Бермудським трикутником («бо там люди пропадають»). Легке, наче не з бетону зроблене, вантове покриття, розділені пілонами величезні вертикальні вікна дають гарне освітлення інтер’єрам за будь-якої погоди, що і вимагається для урочистих подій. Офісна висотка Мінінфраструктури на важкому чотириповерховому стилобаті (обличкованому, звісно, мармуром) після заміни радянського скла фасадів на сучасне виглядає вельми непогано.
Наступний квартал – цікавий ансамбль житлових будинків (пр. Перемоги 17-27), який кияни за звичкою називають «Воєнторгом». Витягнута на весь квартал двоповерхова споруда, у якій нині різні крамниці та кав’ярні (а колись був «Воєнторг») контрастує з вертикалями торців житлових будинків позаду. Глухі торці прикрашають ефектні мозаїки, вирішені у крупних формах – щоб добре сприймалися з автівки.
Зовсім поблизу – схований за парком та будівлями у стилі історизм бруталістичний ансамбль споруд Політехнічного університету (автор містобудівної концепції Володимир Лиховодов, у будівель авторство різне). Ядром композиції стала Площа Знань з масивною брилою Будинку культури КПІ у центрі. Навколо – навчальні корпуси, як оздоблені монументальним мистецтвом (корпус № 8), так і без нього, бібліотека, трохи далі – брили гуртожитків з приміщеннями для різних громадських закладів (наприклад, клубів) на перших поверхах.
Насправді функціоналізму та бруталізму у Києві значно більше, ніж може вмістити текст, його автори створили цілу школу, що і досі впливає на українських архітекторів – часом позитивно, часом не дуже. Так чи інак, але будівлі у цих стилях замінили стару садибну забудову правого берега і створили майже з нуля (Соцмісто не рахується) забудову лівобережжя. Ціла епоха!