Мантас, ви вже другий свій фільм будете знімати в Україні. Звідки у вас такий інтерес до неї? Чи вплинули на це події в Україні останніх років разом із військовою агресією Російської Федерації?
Я народився у 1976 році, тож чималу частину свого життя прожив у Радянському Союзі. Тодішній радянський простір був спільний як для України, так і для Литви. З цієї точки зору ваша країна зі своєю історією якимось чином резонує з історією литовською. Завдяки цьому легше розуміти і власну культуру, знаходити в ній багато маленьких, але дуже важливих деталей.
Крім того, у Литви завжди ставлення до України було особливим. Звісно, у політиків воно своє, у громадян країни інше. Але Україна завжди присутня в нашому житті. Литовські глядачі навіть у “Маріуполісі” знаходили щось близьке для себе. Не скажу, що це було для них легко, але кожен із них або щось уже знав про Україну, або хотів дізнатися. Головне, що всі вони були обізнані в “українському контексті” і могли знайти в фільмі відповіді на свої запитання.
Мене завжди дивує глядач в Азії — Гонконгу, Пусані. Тим, як їм вдається подолати всі існуючі культурні кордони і “зчитувати” з екрану якісь універсальні і водночас дуже важливі речі: чим живе місто, чому воно опинилося в такій ситуації, з чого складається життя в прифронтовій зоні? Переважна ж більшість глядачів з азійських країн про війну на сході України або взагалі нічого не знали, але знали дуже мало. І вони відкрили для себе те, що, виявляється, місто такого масштабу, як Маріуполь, живе на такій межі, поряд із справжньою війною.
Ті ж литовці про це знають більше — вони читають і дивляться про те, що відбувається в Україні, більше перебувають у цьому контексті. Навіть ті, хто не слідкує за новинами, все одно розуміють ситуацію у вашій країні. Тож реакція азійських глядачів мене справді вражає. Може, прозвучить наївно, але для мене це означає, що існує якийсь спосіб відчувати простір, який знаходиться дуже далеко від тебе.
Ви постійно наголошуєте, що вас цікавлять околиці колишніх імперій. Звідки у вас такий інтерес? Що особливого ці території на межі можуть передати вашим глядачам і вам особисто?
Колись один професор озвучив думку: аби зрозуміти якісь важливі речі – приміром, чому люди воюють – потрібно розглядати їх особливим способом. Звісно, можна запитати їх про це прямо або намагатися вникнути в їх психологію. Проте такий підхід навряд чи дасть відповіді на всі запитання.
Приміром, про війну на Донбасі суспільство знає з медіа, з різних репрезентацій, з того, що йому показують. А показують лише якісь уривки часу і простору, коли хтось загинув або інші знакові чи резонансні події. Кожного дня насилля витягується зі свого контексту і демонструється нам як реальність. Ми звикли до цього, тож подеколи вже не усвідомлюємо, що там можуть відбуватися й інші речі. Що у тамтешніх жителів є приводи і для сліз, і для радості. Життя ж там не зупиняється. Тому мені й цікаві всі можливі форми, різні явища дискурсу, який нас створює.
Коли у вас виникла ідея зняти «Стасіс»? Про що буде цей фільм?
Готуватися до зйомок фільму я почав ще 4 роки тому. Ідея виникла з мого інтересу до грецьких громад в Україні. Зокрема мене цікавило наскільки вони передають свою культуру одне одному? Водночас я ставив перед собою й інші запитання: якою є нині вся Європа, в якому моменті її історії ми нині перебуваємо? Я вважаю, що відповідь на ці запитання є одночасно відповіддю й на всі сучасні політичні події, дає зрозуміти, що відбувається з Європою сьогодні, в цю секунду, тут і зараз?
Вкрай важливим є те, що в Україні, яка зараз стоїть на перехресті історії, Одеса грає роль вузла між минулим і майбутнім, заходом і сходом, старим та новим.
Так само, як і Маріуполь, який став головним у моєму попередньому фільмі, Одеса є унікальним містом в сучасних історичних обставинах, знаходячись між Східною Європою та Європейським союзом. Воно має свої власні ідеї щодо політкоректності. Воно також несе тягар радянського минулого, що проявляється у маленьких щоденних звичках. І водночас несе в собі якісь штрихи грецького минулого.
Сценарій я почав писати майже за рік до Євромайдану, однак уже тоді в Одесі, як і в Україні в цілому, відчувалася якась напруга. Тож, думаю, що через прискіпливий погляд на Одесу ми зможемо також зрозуміти, в якому історичному моменті ми нині перебуваємо.
Чому ви вирішили зробити фільм як мікс документального і ігрового?
Насправді я думав іншими категоріями. У кінематографа, як і в кожного виду мистецтва, – своя правда. Коли ми дивимося якийсь фільм, що нас чимось захоплює, або дивимося на картину, ми не задаємо запитання – чи був це sci-fi або щось романтичне, Рубенс це або Матісс. Ми не питаємо: правда це чи вигадка.
Для мене головним є те, щоб актори фільму створювали своєю грою, своїми емоціями якийсь образ життя. Для мене це і є кіно. Мені не так важливо, документальне воно чи ігрове. Головне відчувати, що його герої страждають або кохають по-справжньому. І мені цікаво, як сприйматимуть це глядачі – чи зможуть вони розрізнити, де є гра, а де є справжнє життя? З іншого боку, документальне кіно дозволяє знайти інші підходи і увійти в інші стани реальності. А кіно ігрове вибудовує історію.
Є моменти, коли дуже складно увійти в життя своїх героїв, знімаючи документальний фільм. Тому що в цьому разі ми можемо покладатися тільки на вдачу. У випадку з ігровими стрічками все інакше. Проте «Стасіс» дійсно буде доку-фікшн.
Застосування засобів художнього кіно дозволить заглибитись у серйозність поточної ситуації, а документалістичність не дасть відійти від реальності.
В основі фільму буде реальна історія?
Так. Але реальних історій там буде декілька.
Мені ще на зйомках першого фільму запам’ятався один епізод. Мені розповіли, як з однієї чеченської родини забирали батька, і за ним побігла його донька. Російські солдати почали її відтягувати і бити. За словами оповідача, у батька в цей момент усе волосся посивіло. Причому, він розповідав це як абсолютно реальну історію, а не як метафору. І я теж сприйняв це як реальний випадок, хоча навряд чи людина може за одну секунду повністю посивіти. Головне, що для цих людей ця історія відбулася, хоч це радше відноситься до чуттєвого світу, що матеріалізувався в цей конкретний момент. «Стасіс» також буде створено з подібних історій.
У двох ваших попередніх фільмах музика грала чималу роль: народні пісні у виконанні чеченського жіночого ансамблю «Азнак», радянські пісні в «Маріуполісі». Як саме ви підбираєте музику, що звучатиме в кадрі?
Музика для мене повинна не коментувати фільм, а вийти зсередини. Завдяки ній глядач може увійти в життя моїх персонажів – не через візуальний простір, а через віконце внутрішніх почуттів. Ми ж усі відчуваємо навколишній світ по-різному, для когось головне візуальне, інший більше сприймає все через слух. Музика гратиме важливу роль і в фільмі «Стасіс», оскільки дія в ньому відбуватиметься і в опері.
З моменту виходу фільму «Барзах» пройшло 5 років. Якою була реакція на нього з боку російської влади? І чи була взагалі якась реакція?
«Барзах» так і не був показаний у Росії. І я був дуже здивований, коли через кілька років після його виходу мене все ж таки запросили на один із московських кінофестивалів із цим фільмом. Я вирішив їхати, але в останню ніч перед показом організатори повідомили, що з показом виникли якісь проблеми і вони вирішили влаштувати перегляд десь за містом лише для членів журі. Я від цієї пропозиції відмовився, адже сподівався, що завдяки фестивалю можна буде, хай і не для великої авдиторії, проте влаштувати публічний показ картини в російській столиці. Однак і це маленьке віконце виявилося для мене зачиненим.
В основному в Росії про цей фільм говорили і писали лише ті, для кого порушена в ньому тема була близькою і важливою.
Чи не було бажання повернутися до Чечні?
Відверто кажучи, ні. Але не тому, що я не хотів би туди приїхати знову. Справа в тому, що всі ті люди, з якими я робив «Барзах» були або вбиті, або були змушені покинути рідну землю. На їх місці залишилася страшна порожнеча, і тепер мені нема до кого туди їхати.
Я ж свого часу провів у Чечні чимало часу – фільм знімався протягом 3 років. У мене були там друзі, мені сподобалося там працювати. Та й період, коли я там був – між 2006 і 2009 роками – був часом, коли існувала можливість боротися з тим, що там відбувалося – з тортурами і викраденням людей. Мінімально, з величезним ризиком, але це було можливо. І адвокати, і правозахисники тоді ще могли там працювати, рятували людей з тюрем, виправдовували їх через суд. Хоч маленька, але все ж таки надія когось врятувати була. Потім там кого могли повбивали, а інших вислали за межі республіки.
В Чечні все зроблено так, щоб ніхто більше не говорив про існуючі там беззаконня. При зовнішньому фасаді начебто нормального життя там панує цілковитий страх. Тамтешнє суспільство немов підірвано зсередини, і в цьому вакуумі складно існувати. Люди змушені жити з травмами війни і травмами зникнення своїх близьких. Усі знають, що відбувається, але всі бояться про це сказати вголос, інакше хтось спалить ваш дім. Люди мовчать, щоб залишитися в живих. Для мене все це дуже страшно.
Мене ще часто запитували, чи страшно було перебувати в Чеченській республіці? Однак люди же там якось живуть. І якщо я мав бажання працювати з ними, то мусив це сприймати як даність.
Одним із продюсерів вашого першого фільму був Акі Каурісмякі. Як вам із ним працювалося? Наскільки він втручався у вашу роботу?
Ми продюсували «Барзах» разом. Сама стрічка виросла з моєї докторської дисертації про насильство, зникнення і тортури, котру я писав в Оксфорді (Мантас має ступінь майстра з соціальної і культурної антропології Оксфордського університету і Доктора з соціальної антропології Кембриджського університету, - прим. автора). Це був найперший мій фільм, тож Акі став для мене першим вчителем у кіно і першим монтажером. Можна сказати, що саме завдяки ньому я увійшов у кінематограф. Звісно, що були певні моменти, які можна назвати втручанням у мою роботу. Проте я цей досвід сприйняв як чудову школу і можливість співпраці з такою унікальною людиною, як Акі.