Але як часто це буває у патріотичних українців – хвиля вже на другий день була слабшою, а за кілька днів і взагалі зійшла на пси. Залишивши по собі традиційно гірке відчуття, свого часу увічнене іншим письменником, Володимиром Яворівським у формулі «То що ж ми за народ такий?!».
Про «українського Нобеля» говорять вже не один рік. Здебільшого восени, коли митця котроїсь із націй віншують найвищою літературною премією, вітчизняною пресою розливається плач коментарів – мовляв, знову «нам» не дали. І не дадуть! Оскільки «ми» не зробили нічого, щоб говорити на цю тему можна було серйозно, а не задля дешевого пафосу, ще й на бігу.
Історія спроб українців мати Нобелівську премію з літератури – це практично вся історія ХХ століття. Від Франка та Багряного до Бажана та Стуса. Це було лише бажання, бо реальних кроків для просування майстрів красного письменства у напрямку до перемоги так ніколи і не робилося.
Простіше жити міфами про народ-жертву, яку вічно ображають: «Найтрагічніша доля у Василя Стуса, якого висунув на отримання Нобелівської премії німецький письменник Генріх Бьолль у 1985 році. Вважається, що тогорічна премія вже була присуджена талановитому українському поету та борцеві за свободу, коли він помер (читай: був вбитий) під час голодування в карцері 3 вересня 1985 року».
У цій цитаті все неправда. Стус не був висунений за правилами Нобелівського комітету. І Бьолль тут ні до чого. І, звісно, премію за той рік отримав француз Клод Сімон. І навіть дата смерті не та… Стаття із впливового тижневика «Дзеркало тижня» чудово ілюструє рівень вкрай ефемерного уявлення про те, як насправді роблять нобеліатів.
Свого часу про Василя Стуса казали – «в українській поезії більшого немає». Нині те саме кажуть про Ліну Костенко. Але ж осягнення премії Нобеля – це не тільки оцінка персонального таланту, але, особливо у випадку з «некультурними націями», відкриття, репрезентація їхнього світу.
Костенко – чи не ідеальна кандидатура для цього. Адже її романи у віршах, зокрема, «Маруся Чурай» та «Берестечко», стали частиною національного культурного надбання та епосу. А саме це не раз відзначалося шведськими академіками, коли вони нагороджували «за видатні заслуги в галузі епосу», «за епічний і драматичний талант», «за видатний національний епос»... До речі, в заповіті Альфреда Нобеля вказано, що премія присуджується «особі, яка в галузі літератури створить видатний твір ідеалістичної спрямованості». І тут все сходиться.
Розмови щодо логічності висування на Нобеля Ліни Василівни ідуть давно. Відомий дисидент Василь Овсієнко згадує в спогадах, що, перебуваючи в уральському концтаборі, поет Юрій Литвин ще на початку 1980-х розмірковував, як би від Української Гельсінкської групи написати подання на присудження Нобелівки саме за «Марусю Чурай». Цікаво, що коли про це сказали Стусові, то він засумнівався – «чи дотягує цей роман того рівня, надто що в нім є антихристиянські, як він сказав, випади».
Фото: Павел Подуфалов
Знаючи про категоричне немарнослав’я Ліни Костенко, небажання отримувати будь-які нагороди, можна припустити, що й витрачати дорогоцінний час на власне просування на Заході поетеса не буде. Але цю місію мусили би взяти не себе держава і громадськість. Такий собі національний проект. Виграш буде у всякому разі – навіть якщо лотерея виявиться неприхильною до видатної українки, в бібліотеках і книгарнях світу стоятимуть її книги у гарних перекладах.
Варто враховувати і помилки попередників. Щоб не вийшло як зі Стусом, коли перша англомовна книга перекладів, до того ж дуже аматорських, вийшла через три з половиною роки після смерті поета. Та ще й у видавництві Українського вільного університету у Мюнхені, а не в престижному видавництві, як належало.
Не можна сказати, що Костенко не відома фахівцям і шанувальникам поезії на Заході – твори перекладалися словацькою, французькою, білоруською, англійською, естонською, італійською, німецькою мовами. Востаннє, правда, 12 років тому, а англійською – 20. Тож, треба починати все з початку.
Щорічно, до 1 лютого, Нобелівський комітет приймає пропозиції щодо кандидатур. У «Критеріях відбору кандидатів і процедурі присудження Нобелівської премії» вказано – «Впродовж лютого-червня експерти відбирають найгідніших і залишають у списку від 20 до 30 персоналій… Зазвичай копітка відбіркова робота щодо претендентів завершується у вересні, коли імена обранців подають на остаточний розгляд та офіційне затвердження членам Шведської Академії літератури... Академія приймає до розгляду кандидатури лише тих авторів, чиї твори були опубліковані та здобули широке визнання серед читачів і високу оцінку експертів... Академія радше дає перевагу авторам за всю сукупність їх творів, аніж за окрему книгу... Прискіпливо розглядаються не лише художня вартість творів (для цього спеціально перекладених на шведську чи англійську мови), але й інші суттєві обставини, пов´язані з конкретною кандидатурою…». Засідання Нобелівських комітетів не стенографують, імен претендентів, які лишилися без премії, не повідомляють.
Тільки нещодавно стало відомо, що 2001 року професор філології з Києва Михайло Наєнко був запрошений Нобелівським комітетом запропонувати свого кандидата. Літературознавець скористався запрошенням академіків, висунувши Ліну Костенко. Зі свого боку, комітет пообіцяв провести внутрішню дискусію щодо кандидатури та «тримати пропозицію в секреті».
Премію вручають з 1901 року. За цей час її отримали лише 11 авторів, які писали слов’янськими мовами – російською (Бунін, Пастернак, Шолохов, Солженіцин, Бродський), польською (Сенкевич, Реймонт, Мілош, Шимборська), чеською (Сейферт) та сербсько-хорватською (Андріч).
Якщо подивитися на перелік останніх лауреатів, то з них було троє британців, китаєць із паризькою пропискою, угорець, австрійка, турок, француз, південноафриканець і, нарешті, 2009-го – німкеня.
Наскільки мені відомо, в 2005 році на стіл прем’єр-міністра Юлії Тимошенко лягала доповідна записка з пропозицією зініціювати створення оргкомітету та реалізувати низку заходів, наслідком яких була б номінація на Нобелівську премію для Ліни Костенко. З цього, на жаль, не вийшло нічого. Як завжди у цих «чухраїнців» – забув, спізнивсь, якось воно буде…