І все ніби було добре: і Генпрокуратура, й вітчизняний кінопрокат, і дегенеративні шанувальники сучасного кінематографу – всі дружно, в мирі й злагоді, чекали на прем’єру «Пилки-6», заплановану на кінець жовтня цього року.
Аж ось буквально напередодні екранного пришестя видатного маніяка й гуманіста сучасності Джона Креймера прокинулася «Телеглядацька асоціація батьків України», яка від імені громадськості закликала владу зупинити монстра.
Всі моральні вартові нації переконані, що «Пилка» – надзвичайно небезпечний для здоров’я українців треш, що в особливо збоченій та водночас привабливій для молоді формі пропагує жорстокість та насильство.
Мені важко збагнути, по-перше, чому це телеглядацька асоціація так переймається кінопрокатом, по-друге, чому саме шоста частина «Пилки» викликала стурбованість батьків (хіба у попередніх йшлося про квітникарство?), а по-третє, як саме художній фільм може «стимулювати суттєве погіршення криміногенної ситуації в державі». Попри те, що експертна комісія при Мінкульті технічно захистилася від «наїзду» розгніваних батьків неготовністю оголосити остаточне рішення щодо «Пилки-6», фільм у кінотеатри потрапив, хоч і з невеликим запізненням.
Фільмам жахів у вітчизняному культурному просторі, який характеризується надійним омертвінням власного кіновиробництва, не щастить. Сам факт існування жанру, в якому жорстокість і насильство віддавна встановлюють різноманітні нелюдські рекорди, час од часу викликає естетичне «прозріння» то у асоційованих батьків, то у чиновників, ба навіть у деяких експертів. Це саме той випадок, коли незнання законів і специфіки жанру чомусь звільняє від відповідальності за пророчі дурниці.
Безперечно, «Пилка» свого часу дозволила сформулювати кілька важливих для жанру жахів і сучасного кіно загалом запитань, які стосуються художньої мотивації та доцільності зображення деталізованого насильства. Для горору ця дискусія фактично завершена ще три десятиліття тому, після низки резонансних слешерських фільмів і неймовірної кількості трешових фонтанів плоті. До «Пилки» важко було уявити, що доволі специфічний різницький напрямок горору може викликати настільки великий інтерес у масового глядача, який уможливить появу справді скандальних «Хостелів» і «Мучениць».
Почасти причина полягає в тому, що «Пилка» – це аж ніяк не треш, і навіть відверто слешерська естетика використовується в цій багатосерійній історії лише як засіб. В усьому іншому це класичний детектив з чудовою сценарною основою і оригінальним головним героєм, який істотно вирізняється на тлі безкінечного потоку історій про маніяків-психопатів чи маніяків-геніїв.
Залякати глядача до смерті – це вчорашній день горору. Серіал «Пилка» має на меті інше – залякати публіку до життя.
Ідея франшизи значною мірою перегукується з «Бійцівським клубом» Чака Паланіка, герої якого також повстають проти поширеної у вгодованому суспільстві знудженості від розміреного, механічного існування. Різниця в тому, що герої Паланіка відновлюють в душі гостроту відчуттів та яскравість кожної прожитої хвилини в сякий-такий революційний спосіб, натомість Джон Креймер скептичніше налаштований і до суспільства, і до окремих його представників, які не здатні цінувати чуже життя, бо й самі по-справжньому не живуть.
На сучасному телебаченні (зокрема й українському) доволі поширений розважальний формат – це програми кшталту «На що ти здатен заради грошей?». Учасники таких шоу демонструють готовність на різноманітний дрібний переступ заради миттєвої винагороди. Зніми штани посеред майдану – отримай десятку. Проповзи на пузі сто метрів – і ти переможець шоу! Конструктор також запитує своїх жертв, на що вони здатні, – тільки не заради жалюгідних призів чи п’яти хвилин слави (або ганьби, що в наш дегероїзований час – одне й те ж), а заради абсолютної і єдиної для кожного цінності. Він знає, що для більшості розчарованих і цинічних громадян ніякого вибору насправді немає: заради власного порятунку більшість з них готові на все.
Варто наголосити, що сценаристи «Пилки» хоч і спробували пояснити причини і логіку «роботи» Креймера, проте відмовилися від спокусливої можливості перетворити його на убивцю-героя, до чиєї правди варто прислухатися. На відміну від Джона До та Ганнібала Лектора, Пилка все ж таки нікого насправді не рятує – ані своїх «піддослідних», ані ненависне суспільство.
Страждання не йдуть людям на користь, не сприяють жодним позитивним метаморфозам (а тим більше, очищенню) – і саме з цього починається «Пилка-6». Та й виконавець «плану Пилки», детектив Хоффман, від самого початку прагнув не справедливості, а помсти.
Режисер шостої частини Кевін Гротерт більшою мірою, ніж постановники попередніх частин, увиразнює ідею про безглуздість «жорстокого гуманізму», яка у перших частинах нібито схиляла глядача на бік Креймера. Саме заради цього він вже у першій сцені використовує цитату зі стрічки Фінчера «Сім»: тваринне жадання вижити не викликає співчуття; знущання над жертвами не еквівалентне справедливій карі, на яку вони однаковою мірою заслуговують. Творцям «Пилки-6» довелося угробити майже весь трудовий колектив одного страхового агентства, щоб розвіяти останні симпатії до методів Креймера. Інша річ, що його соціальна діагностика, як і раніше, безпомильна. Конструктор на власному досвіді переконується, що здоров’я людини залежить не від неї і навіть не від лікаря, а від страхових компаній – саме вони насправді вирішують, кому жити, а кому померти. Звісно, маніяк не звик до такого розподілу повноважень.
Важливо також, що Гротерт утримався від розбудови слешерського вектору франшизи: анатомічний театр хоч і не прикрили на ремонт, але змагання з розчленування плоті вільним стилем у «Пилці-6» не настільки брутальне, як у попередніх частинах. Усе ж таки Конструктор мертвий, а це дає можливість переглянути маніакальну винахідливість тортур.