А ще й коли послухали його виступ, то взагалі розтанули від щастя. Він і проти федералізації, проти змін у Конституції України в цьому питанні, і проти виборів без передачі українсько-російського кордону під контроль Києва, і проти впливу на зовнішню політику України. Такий собі новітній Петро Порошенко.
А домовленість про обмін військовополоненими – це взагалі дуже-дуже солодка вишенька на торті. Це дуже важливий момент. Це справді плюс. Він робить із Зеленського мало не героя нації, особливо в очах його електорату.
Одначе, коли ми відкриваємо документ під назвою «Загальні узгоджені висновки Паризького саміту в Нормандському форматі 9 грудня 2019 року», то знаходимо в ньому дещо, що суперечить деклараціям Зеленського. Десь там, майже в кінці, заховався коротенький непомітний абзац, який виглядає наступним чином: «Вони (тобто підписанти в особі чотирьох президентів – Ю.Л.) вважають за необхідне інкорпорувати «формулу Штайнмаєра» в українське законодавство згідно з версією, узгодженою Н4 та Тристоронньою контактною групою».
Ба! Та це ж те, що підписував представник Зеленського у Мінську Леонід Кучма. Він окремим листом підтвердив, що Україна погоджуєтся на проведення позачергових виборів в окремих районах Донецької та Луганської областей. Так, під наглядом ОБСЄ, так вибори будуть визнані такими, що відбулися, якщо ОБСЄ підтвердить це. Однак, чи є там хоча б згадка про те, що Росія має вивести свої війська з окупованих територій. Ні! Жодного слова про це.
Отож, тут вам широке поле для маніпуляцій і маневрів для подальшого тиску на Україну. Але припустимо, що ці застереження безпідставні. Припустимо, що Зеленський справді, як і обіцяв усно, не погодиться на вибори без передачі контролю Києву над кордоном.
Що ще він досяг? Рівно те саме, що і його попередник. От і постає питання: для чого все це було?
Зеленський півроку тримав у напрузі, якщо не всю країну, то принаймні значну її частину. Він і його команда робили заяви, які суперечили одна одній, вони почали розведення військ, порушивши власну вимогу про сім днів тиші, вони виконували хотілки Путіна, аби тільки зустрітися. Зеленський так домагався цієї зустрічі, що здавалося, ніби він готовий іти на поступки, щоб помиротворити, а фактично капітулювати. Тому на протести виходили десятки тисяч людей.
У мене особисто всі ці півроку було відчуття, як 2014 року, коли думалося: розширить Путін свою агресію чи ні? Тільки нині тут був свій недосвідчений президент, про якого гадалося: здасть країну чи не здасть?
Він начебто не здав. Принаймні, відвертої здачі ми не спостерігаємо. Але півроку витрачено дарма. Надмірний емоційний стан народу ще дасть про себе знати іншими проявами. Армія була деморалізована його наїздами на добровольців, які були проти розведення військ в односторонньому порядку. Принаймні якась її частина. Це теж якось виявиться. Це все ціна за те, щоб переконатися в очевидному: Путін не піде на жодні компроміси, мир йому потрібний лише на умовах відновлення контролю над Україною.
За логікою тепер треба було б відмовитися від політики догоджання агресору. Треба було б шукати інші напрямки політики. А саме: виробляти політику за умов, коли стало очевидно - з Путіним можна домовитися тільки про здачу країни. І тут ніякі Сивохи та інші Шефіри, які просто не розуміють суті конфлікту між Москвою і Києвом, не допоможуть. Треба шукати інших радників.
Я, хоч і зітхнув з полегшенням, але все одно розумію: треба тримати вуха нашорошеними. Бо виглядає, що в оточенні Зеленського немало охочих здати країну Путіну. Та і сам Зеленський без тиску від опозиції не вирізнятиметься стійкістю.