Ім’я А. Піночета теж має не найсвітліші асоціації в свідомості чилійців – порушник присяги, вбивця законного президента країни й тисяч його однодумців; жорстокий, неперебірливий у способах поводження з опозицією диктатор. Метою бунтівного генерала було однак не тільки отримання необмеженої влади над країною, але й довічне вигнання з неї «привиду комунізму», який за часів його попередника потужно нагадав про себе. Тому він обома руками вхопився за неоліберальну економічну політику (хоча та загалом була тоді «не в тренді»), переведення якої доручив «чиказьким хлопцям», учням славетного М. Фрідмена. Подейкують, що під час свого першого спіткання з патріархом чиказької школи диктатор сказав йому щось у такому роді: «Я генерал, тож забезпечення порядку в країні беру на себе, однак реформами прошу зайнятися Вас!».
Рецепт «чиказьких хлопців» згрубша зводився до двох приписів: мінімізація участі держави в економічних процесах і максимальне запровадження в усіх царинах життя нації ринкових засад. Це був суворий режим – так, у текстильній промисловості «на плаву» залишилася заледве третина тих підприємств, які працювали на момент путчу. Після катастрофічного падіння господарки почалося її впевнене зростання, проте ринкові реформи не торкнулися попервах однієї важливої галузі… Вийшовши на пенсію, чілієць «повертався в соціалізм» - його пенсійний добробут цілковито залежав від державних чинників та тих продуктивних елементів суспільства, які утримували непрацюючих своїми поточними відрахуваннями до бюджету. В країні існувало близько 30-ти т. зв. кас забезпечення й складне, нераз заплутане пенсійне законодавство, яке, щороку доповнюючись новими, нераз прийнятими на догоду окремим групам осіб законами, створювало плідний ґрунт для політичного клієнтелізму.
Основи нової пенсійної політики були закладені наприкінці 1980 р. кількома декретами військової хунти, яка на той час керувала країною. Описати цю політику «в цілому й коротко» доволі складно: по-перше через те, що від своїх початків і дотепер вона перебуває в стані перманентного вдосконалення, а по-друге – широке запозичення місцевого досвіду за межами країни призвело до того, що чимало елементів цього досвіду згодом утратили своє прив’язання до чілійського ґрунту.
Отже, в 1980 р. працюючі чилійці були поставлені перед вибором – залишатися в старій державній системі пенсійного забезпечення чи довіритися одній з недержавних фінансових установ, визначених Адміністраторами Пенсійних Фондів (АПФ). З початку ж 1983 р. цей вибір було скасовано – відтепер всі нові працівники, за винятком деяких нечисленних груп, а також військових і поліцейських, автоматично ставали клієнтами АФП.
Чілійський працедавець зобов’язаний 10% від заробітку кожного свого працівника скеровувати в пенсійний фонд, обраний цим працівником. Останній своєю чергою може робити додаткові добровільні внески, збільшуючи в такий спосіб розмір майбутньої пенсії та/або пришвидшуючи момент виходу на заслужений відпочинок. Рух коштів на пенсійних рахунках є прозорим, як і результати фінансової діяльності фондів, контроль за якими здійснює державна дирекція.
Фонди пропонують клієнтам різні типи пенсійних угод – приміром, із одноразовими виплатами за надзвичайних обставин, з правом успадкування коштів родиною пенсіонера й т. ін. За згодою клієнтів АПФ залучають пенсійні заощадження в свої фінансові оборудки, які можуть збільшити статки непрацюючих, але з другого боку, як і будь-який інший бізнес, створюють ризик їх утрати. Відтак з’явилися т. зв. мультифонди, що в них частина пенсійного внеску забезпечена стабільними резервами (як-от дорогоцінні метали абощо), а решта переведена в інвестиції, акції та інші прибуткові папери. Клієнти фондів можуть необмежено й безкоштовно переводити свої заощадження або частини їх з однієї програми в іншу, «намацуючи» відтак найвигідніші для себе варіанти розміщення коштів – щоправда, між фахівцями нема єдиної думки щодо оптимальної частоти таких переходів.
Сьогодні в країні діють лише 6 АПФ, з яких 5 належать іноземним власникам. Вони оперують фондами, сумарна вартість яких дорівнює ¾ чилійського річного ВВП. Ці фонди стали потужним джерелом внутрішніх інвестицій, яке підживлює національну господарку й робить простих громадян, зокрема й непрацюючих, активними учасниками економічних процесів. Проте пересічний пенсіонер отримує у вигляді пенсії менше 40% від своєї кінцевої зарплатні, тоді як ідеологи реформи «замахувалися» на показник у 70%. Справа в тому, що в середньому по країні термін поповнення пенсійного фонду становить менше половини трудового стажу громадянина. Як правило не роблять жодних пенсійних внесків ті 30% чилійців, які працюють «неформально»; «в прольоті» опиняються безробітні, жінки в період догляду за дітьми та чимало інших категорій трудівників. В 2008 р. уряд мусив запровадити т. зв. базисну пенсію «старорежимного типу», яка для 600 тис. старих людей є єдиним джерелом виживання, а ще 900 тис. компенсує мізерність виплат від АПФ. Себто сумарно понад половина з 2,8 млн чілійських пенсіонерів продовжують повністю або частково залежати від допомоги держави.
Країни континенту, які намагалися запровадити пенсійну реформу чилійського зразка (особливо активно це відбувалося в 90-х рр. під тиском МВФ) змушені були згодом повністю або частково від неї відмовитися. Тут однак причини фіаско є доволі очевидними: в цих країнах держава не має ефективних важелів контролю над приватним бізнесом (що почасти проявилося й на батьківщині реформи), громадяни не довіряють приватним операторам їхніх заощаджень і не звикли відповідально ставитися до власного майбуття. Зі схожих причин не викликають оптимізму й українські починання з приватизації «пенсійного бізнесу» – в країні, де найбільший недержавний банк виявився мильною бульбашкою хто довірить свої трудові заощадження приватному операторові? Себто успішна реформа пенсій «по-чилійськи» має однією зі своїх передумов достатній висхідний рівень фінансової культури держави та її населення.
Між тим протягом останніх років у Чилі відбувається дедалі більша політизація пенсійної проблеми та наростає критичне ставлення до системи, яка існує; від 2016 р. протестні акції відбуваються регулярно. Президент С. Піньєра (до речі рідний брат головного ідеолога піночетівської реформи Х. Піньєри) хоче запровадити новий державний пенсійний фонд та спонукати громадян відтерміновувати свій вихід на пенсію, однак самі громадяни прагнуть іншого. Вони невдоволені чинними АПФ і прагнуть зменшити завелику, на їхню думку, нерівність пенсійних статків. Ліві ж партії, традиційно потужні в чилійському політикумі прямо ставлять питання про повернення до колишньої солідарної пенсійної системи під патронатом держави.