Маштаби проблеми
Аби зрозуміти, що заяви про демографічну кризу – не пусті балачки, варто глянути на офіційну статистику. Станом на 01.09.2016 кількість населення в Україні становила 42642,4 тис. осіб. Упродовж січня - серпня ця цифра зменшилася на 118,12 тис. Лякає і той факт, що у нас на 100 померлих – лише 68 новонароджених.
Причини такої ситуації усім зрозумілі - падіння життєвого рівня людей, ріст цін, девальвація гривні, зростання прихованого безробіття тощо.
Масла у вогонь економічних проблем підливають ще й законодавчі колізії - завдяки суттєвому зниженню рівня державної підтримки сімей з дітьми та малозабезпечених сімей значна частина українців опинилась на грані виживання. І це не метафора, а реальна картина нашого життя.
Аби не бути голослівним - ось лише кілька прикладів того, яка держава «дбає» про людей.
У 2014-му році скасували виплату державної допомоги з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Також з 01.07.2014 ухвалено єдиний фіксований розмір (41280 грн.) допомоги при народженні як першої дитини, так і наступних. При цьому, одразу після народженні дитини родині виплачується лише 10320 грн., а решту суми допомоги (30960 грн.) видають впродовж 36 місяців. Йдеться про виплату 860 грн. щомісяця.
Таким чином було скасовано діючу до цього норму, за якою допомога при народженні першої дитини надавалась у сумі, кратній 30 розмірам прожиткового мінімуму. На другу і третю відповідно – 60 та 120.
В «Відродженні» предложили увеличить выплаты при рождении ребенка и другие льготы для семей с детьми
Окрім того, було скасовано мінімальний (гарантований) розмір тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від обов'язку утримувати дитину, а також допомоги на дітей одиноким матерям.
Натомість, запроваджено обмеження, за яким максимальний розмір державної соціальної допомоги з урахуванням збільшення її розміру на кожну дитину, яка входить до складу малозабезпеченої сім’ї, не може перевищувати прожитковий мінімум для сім’ї.
Станом на жовтень 2016-го року офіційно затверджений прожитковий мінімум для дітей до шести років становить 1228 грн. Однак, ніхто не враховує, що індекс інфляції у 2014-му склав 124,9%, у 2015 році - 143,3%, за дев’ять місяців 2016 року - 6,4%. Таким чином, індексація базової величини прожиткового мінімуму для дітей майже в чотири рази відстає від темпів інфляції.
І це лише деякі, найбільш показові приклади того, як соціальна політика держави йде у розріз з викликами часу та потребами людей.
Гроші в бюджеті – де їх шукати
Опоненти збільшення соціальних виплат оперують зазвичай однією дуже зручною тезою – грошей в бюджеті немає, так що нехай «мамусі і татусі» вибачають.
Проте за цією зручною ширмою криється зовсім інша правда. Гроші є. А от як і куди їх витрачають – питання зовсім іншого ґатунку.
Варто розуміти, що всі видатки та доходи в бюджеті - збалансовані. Різниця, яка виникає, перекривається в основному за рахунок запозичень.
Дійсно, гроші у шухляді у нас не сховані і Нацбанк їх на чарівній машині не надрукує. Тобто їх необхідно отримувати за рахунок чогось - збільшення надходжень, або ж урізання витрат.
На думку експертів, на сьогоднішній день для того, аби повернути ті соціальні стандарти, які у нас були раніше, необхідно приблизно 15-20 мільярдів. Для держави – цілком реальна сума. Але це має бути пріоритетним напрямком робити уряду.
Де взяти гроші?
Чому не зменшити видатки Генпрокуратури, ВР, переглянути видатки адміністрації президента, скасувати фінансування політичних партій? Це все мільярди гривень, які стікаються не в те русло.
Найлегше сказати, що грошей немає. Набагато складніше – пропонувати вирішення проблеми.
МВФ – лякалка для масового споживача
Дуже часто можна почути тезу, що ключова вимога МВФ, – зменшення соціальних видатків. Тому, мовляв, ми і скасовуємо соціальні пільги. Але тут варто розуміти, що МВФ нам такі норми не диктує.
Західні експерти, які приїжджають до України, надають рекомендації, які, в основному, зводяться до зменшення бюджетного дефіциту та зменшення навантаження в рамках пенсійних дотацій. Це свого роду - макроекономічні інструменти. Але як саме уряд їх реалізовуватиме – залежить винятково від нього.
Якщо глянути на Меморандум про співпрацю України з ЄС, то там є підписи президента України, прем’єра, голови Нацбанку і міністра фінансів. З боку МВФ документ ніхто не підписував. Це означає, що ми звертаємось до МВФ з пропозицією, де зазначаємо про плани економії. Лише на етапі надання траншу ці зобов’язання перетворюються на вимоги.
Крім того, дуже часто західні експерти не можуть адекватно оцінити всі системні проблеми соціальної сфери. Приїжджаючи до України, вони дивуються, що у нас, наприклад, є виплати після народження дитини. Оцінюють ситуацію зі свого горизонту. Однак, погодьтесь, що доцільно в Швейцарії, не завжди працює в Україні. У нас - різний рівень життя, відповідно – інша система соцзахисту.
Бізнес на дітях – міф чи реальність
Поширена думка, що не варто давати одноразові великі виплати сім’ям, адже багато хто захоче на цьому спекулювати: народжувати дітей заради грошей. Тут варто розуміти, що це дуже побутовий рівень розуміння проблеми. Адже йдеться про державну стратегію.
Будь-яка країна зацікавлена, аби народжувалось чим побільше дітей. Оскільки саме ці діти потім будуть платниками податків, робочою силою.
Безперечно, мало видати гроші і очікувати демографічного буму. Це лише один чинник. Проте держава має думати й про те, як створити сприятливі умови для народження та виховання нового покоління. В цьому ж і суть соціальної політики – комплексний підхід.
Міжнародний досвід – євросироти та програма "Сім'я 500+"
Польща свого часу також зіткнулась з демографічною проблемою. На шляху до своєї євроінтеграції поляки змінили стандарти освіти, кваліфікаційні вимоги до працівників. В університетах обов’язково вивчались дві іноземні мови. Мета таких заходів – м’яка інтеграція.
У результаті в 2004-му році, коли Польща стала членом ЄС, потік офіційних мігрантів виріс в п’ять раз. Близько п’яти мільйонів молодих поляків виїхали на роботу за кордон. Більшість – у Великобританію та Німеччину, оскільки володіли мовами і їм було легко адаптуватись.
Сьогодні в Польщі близько 40-60% дітей виховуються не батьками. Цих дітей називають євросиротами.
Поляки, прагнучи інтегруватись, виростили робочу силу з великим потенціалом для інших країн. Це природньо, адже люди їдуть туди, де кращі умови.
Приблизно теж саме відбувається в Україні. Люди масово покидають країну. Все це є результатом недалекоглядної державної політики. Молодь не бачить перспектив.
Згідно з даними останніх соцдосліджень, молоді українці при першій же нагоді готові покинути свою країну. Плюс ми знижуємо ще й навмисно мотивацію народжувати та виховувати дітей. Через років 30 матимемо соціальний колапс.
В сусідній Польщі це вчасно зрозуміли. У 2016-му році уряд затвердив програму "Сім'я 500+", яка дозволить підвищити народжуваність в країні.
Програма передбачає виплату на другу і наступних дітей 120 євро в місяць. Тим, у кого дохід невеликий, матеріальна підтримка буде виплачуватися при появі на світ первістка.
При цьому передбачається, що виплата буде здійснюватися тільки тим сім'ям, дохід яких на одного члена сім'ї не перевищує 190 (близько 5450 грн.) і 280 євро (близько 8000 грн.) - в разі утримання дітей з інвалідністю.
За розрахунками урядовців програма має охопити близько 2,7 мільйона сімей (3,7 мільйона дітей).
Для прикладу, в Україні станом на 1 липня 2016 року допомогу при народженні дитини отримують 1,2 мільйона громадян на 1,3 мільйона дітей.
Висновок дуже простий - інструменти для покращення демографічної ситуації є. Ніхто не пропонує робити якісь революційні винаходи. Перший крок – повернути те, що діяло до 2014-го року. Це найменше, що нині можемо зробити. І це якраз те, чого реально потребують наші громадяни.