КПУ практично повністю контролювала обрану у 1990 році Верховну Раду України ХІІ-го скликання, згодом перейменованого у перше (незалежне). Представники партії, відчуваючи необхідність тримати під контролем вітер демократичних перемін, який панував в останні роки існування Радянського Союзу, сформували у тодішній Верховній Раді так звану «групу 239» (хоча фактично майже 85% парламенту складали комуністи). Вони ухвалили Декларацію про державний суверенітет України, а вже за тиждень – юридично відокремились від КПРС та взяли курс на побудову в Україні «соціалістичного суспільства».
Однак незабаром на комуністів чекав несподіваний і дуже болісний удар – 30 серпня 1991 року Президія Верховної Ради УРСР заборонила КПУ за те, що нібито «керівництво Компартії України своїми діями підтримало державний переворот (19—21 серпня 1991 року в Москві) і тим самим сприяло його поширенню на території України» - хоча сьогодні навряд чи хтось зможе сказати, у чому власне полягало це поширення, хіба що в обережних політичних маневрах тодішніх комуністичних лідерів – Л.Кравчука, С.Гуренка, В.Івашка. На відміну від Москви, Київ у ті дні продовжував жити спокійним розміреним життям.
Якби там не було, партія, яка налічувала понад 3 мільйони осіб, фактично розчинилася в повітрі, а від попередньої прокомуністичної більшості в парламенті лишилося на старих позиціях лише півсотні осіб.
Практично у підпіллі пройшло півтора роки, а коли пристрасті трохи охолонули – комуністам знов було дозволено організаційно оформитись у партію, що й відбулося у червні 1993 року. Правда, від колишньої могутності майже нічого не залишилось – у нову партію увійшли, за різними оцінками, від 30 до 50 тисяч осіб.
Глибока економічна криза, багатотисячна інфляція і втрата заощаджень, ностальгія за незаможним, але спокійним і безтурботним життям, що охопила українців, вкупі з прокомуністичними настроями потужних ще тоді червоних директорів, практично усі з яких були партійцями зі значним стажем, дозволила КПУ у першу ж після відновлення виборчу компанію 1994 року взяти майже чверть депутатських мандатів і сформувати найбільшу фракцію з 84 депутатів.
Демонструючи розумну опозиційність, а у деяких випадках підставляючи плече тодішній владі, Компартія поступово відновила регіональну мережу і за рахунок досвіду своїх функціонерів-апаратників, а також сталій прихильності виборців старшого віку – у 1998 році змогла сформувати у Верховній Раді України ІІІ скликання знову-таки найбільшу фракцію – 123 особи. Комуніст Адам Мартинюк став першим віце-спікером, а лідеру комуністів Петрові Симоненку не вистачило лише 5 голосів для того, щоб очолити Український парламент.
Наступного, 1999 року Симоненко взяв участь у президентських виборах, на яких здобув несподівані для багатьох 22% голосів у першому турі та майже 38% - у другому. Однак це був, принаймні на сьогоднішній день, останній вагомий успіх комуністів.
У 2000 році в ході так званої «оксамитової революції» комуністів усунули з усіх керівних посад у Верховній Раді.
Хоча на виборах 2002 року Компартія втратила у відносному вимірі небагато (за неї віддали голоси 20% проти 24,7% у 1998 році), партійна фракція зменшилась до 60 осіб, і вперше за свою сучасну історію комуністи вже не були найбільшою політичною силою парламенту.
Далі стався провал Симоненка на чергових президентських виборах - лише 4,97% голосів (або всемеро менше, ніж у 1999 році), четверте місце та восьмикратне відставання від фаворитів, і катастрофічний результат на парламентських виборах 2006 року – 3,66% голосів та найменша фракція у парламенті (21 депутат). Не можна говорити, що останнє стало наслідком суттєвих якихось партійних прорахунків – просто в силу політичних обставин виборець став голосувати не за принципом «праві – ліві», а «свій – чужий», де свої та чужі визначалися за географією.
Єдиною втіхою тієї п’ятирічки для комуністів міг бути той факт, що друга людина партії Адам Мартинюк незмінно посідав посаду першого віце-спікера Верховної Ради України.
Дострокові вибори 30 вересня 2007 року дещо покращили результат Компартії (5,39% голосів виборців і 27 мандатів), але не варто оцінювати такий результат як ренесанс комуністів – після масованої інформаційної атаки проти зрадника-Мороза (який ошукав своїх виборців, промінявши обіцяну і широко анонсовану участь в коаліції з "Батьківщиною" і "Нашою Україною" на партнерство з Партією регіонів – за спікерське крісло) прихильники лівих ідей просто підтримали єдину прохідну в таких умовах політичну силу цього спектру.
Верховна Рада України VI скликання стала початком нового етапу в історії Комуністичної партії України. Якщо раніше вона підкріплювала ліву риторику хоча б якимось практичними (хоча й малоефективними з точки зору кінцевого результату) діями, то, починаючи з кінця 2007 року комуністи почали грати роль неофіційного "молодшого партнера" влади, з якими б прізвищами вона не ототожнювалась.
Проігнорувавши наприкінці 2007 року призначення Юлії Тимошенко на посаду Прем'єр-міністра України, вже за сім місяців (у липні 2008 року) комуністи у повному складі висловили підтримку її Уряду, а у лютому 2009 – "розбили" голоси фракції таким чином, що вотум недовіри недобрав 23 голоси…
У парламенті VI скликання комуністи підтримали три "антинародні", за їх же заявами, державні бюджети України (на 2008, 2010, 2011 роки), причому перші два набули чинності саме завдяки "захисникам українських робітників і селян".
Така неоднозначна поведінка мала наслідком подальше падіння й персонального рейтингу лідера комуністів Петра Симоненка. У першому турі президентських виборів 2010 року він оновив власний антирекорд – лише п’яте місце і 3,54% голосів підтримки. Єдиною втіхою для беззмінного лідера Компартії могло слугувати лиш те, що він на 300 тисяч голосів обійшов діючого Голову Верховної Ради України В.Литвина, і лише двома відсотками поступився діючому Президенту В.Ющенку.
У проміжку між двома турами виборів, відчувши, як кажуть, "тренд", Петро Симоненко вже неприховано агітував за майбутнього переможця…
Продовження у наступнiй публiкацiї.