Закордонні вчителі мають можливість весь час багато читати і не рахувати гроші, котрі вони витрачають на книги, газети, журнали чи гаджети та пристрої для відео чи аудіо записів. У тамтешніх педагогів відсутня потреба у часі та фізичних зусиллях задля огороду, домашньої худоби чи ремонту житла.
Вони мають багато вільного часу не лише, щоб читати, а для живого та віртуального спілкування зі світом друзів, колег, опонентів та для подорожів світом чи просто сидіти і слухати музику.
І все це за гроші з учительського окладу. Без додаткових «годин», репетиторства. Лише оклад! І так там давно, про що пізнав наживо під час контрактної роботи вчителем академічних ліцеїв за кордоном.
Більше того, всі тамтешні педагоги мають власне, а не батьківське, житло. На початку кар’єри у відомчій багатоповерхівці, а десь з її середини – приватний будинок на два поверхи з гаражем на мінімум два авто. І так не лише у країнах Західної Європи, а й, наприклад, у тому ж наживо знайомому мені Алжирі. На оклад!
Ось та «висота» матеріального, а з ним і культурно-інтелектуального забезпечення, на якій має постати кожен вчитель нової України як дійсно рівноправного члена демократичної світової спільноти.
Реально, а не лише на рівні риторики високопосадовців під час святкування Дня вчителя чи «Першого/останнього дзвоника».
Атмосфера
Весь час ловлю себе на ностальгії за тамтешньою закордонною атмосферою у навчальних закладах. Чому так?
По-перше, з причини практично нульової бюрократичної складової у поточній вчительській роботі.
По-друге, тому, що саме у ті три роки роботи в двох алжирських академічних ліцеях вперше пізнав такий «транш» поваги до вчительської роботи з боку адміністрацій, учнів, батьків та колег, якого вже більше не зустрічав.
Причина бачиться, головне, у тім, що там як сам, так і всі мої учні займалися кожен своє справою, бо профільно, тобто особистісно спрямована освіта, апріорі виключала на жаль звичну для нас ситуацію, щоб у класі був би хоча б один учень, якому «моя фізика з хімією були б непотрібними».
По-третє, у такій неминучій у сучасному світі потребі як постійні динамічні переміщення у фізичному просторі навіть намотуючи кілометри за кермом далеко не новенького «Sitroen- GS» весь час відчуваєш з відкритих вікон авто приємний шелест коліс на ідеально пласких автодорогах та міських вулицях, а не постійні «гупання» коліс по «латках» та ямах наших доріг.
Вже не кажучи про гуркіт автомобіля на колишніх радянських «автотрасах» - вібраторах, коли про те, щоб слухати музику в авто з відкритим вікном й мріяти даремно.
По-четверте, у тамтешнього педагога не має жодної потреби «відпрацьовувати години тарифікації» під час учнівських канікул.
Він може у цей період поїхати у подорож за кордон. Чи то з групою учнів свого закладу, якщо так забажав, чи просто самостійно чи зі своєю сім’єю, бо у канікулярний період всі педагоги країни мають вільний від робочих обов’язків час.
Більше того, лаборантці алжирського ліцею достатньо місячного окладу на білети на літак до Парижу в обидва кінці.
Різниця
І всі ці «нюанси» соціальної підтримки з боку держави потрібні не задля самого вчителя як такого, а для забезпечення сприятливої для учнів атмосфери навчання, першим носієм якої може бути ніхто інший ніж їхній вчитель.
Не складно уявити різницю між впевненим у собі та сяючим посмішкою вчителем, котрого поруч з собою мають закордонні школярі і того замотаного турботами виживання вчителя, якого «подає» українським школярам наша влада.
Різниця в умовах для вчителювання має значення. Не лише для учнів, а й для нації в цілому.