Ось рідкісний приклад проектного конструктивізму від актуального політичного істеблішменту: «Друга річ, яка має бути (і яку складніше зробити, але без якої у нас також буде біда) – це змінами до Конституції зняти кворум. Справа в тому, що сьогодні депутати не дбають про свій голос. Тому що якщо є формально 226 голосів, нікого не цікавить, де ти є. Бо зараз голоси тих, хто голосує проти, не мають сенсу, розумієте? Мають сенс ті голоси, які "за". Бо як є 226 голосів "за", то ті, хто проголосував проти, нікого не цікавлять. А тепер уявіть собі: ставиться на голосування певне рішення. І "за" набирається, скажімо, 87, а проти – більше. І рішення прийнято, але воно – "проти", а не "за". Сьогодні голос має ціну у контексті питання про 226 депутатів більшості. А якщо ми перейдемо до системи врахування голосів більшості від числа присутніх, треба буде шукати консенсус, а не голос. Відчуваєте різницю? Сьогодні працює комерційна угода: мені треба 226 голосів, я повинен це забезпечити. Пішов до начальників фракцій, домовився, отримав собі "у пакеті" 226. Це дуже складний шлях. І коли я запропонувала це рішення лідерам фракцій, то люди, м’яко кажучи, почали сміятися: а ціна голосу? А як же заробіток?» - Оксана Сироїд.
В освітній політиці одним зі слабких місць є ігнорування як вищим державним, так і локальним освітнім менеджментом того, що реально може змінити на краще якість освітньої діяльності системи. Мова про вплив інституційних засобів, спрямованих на блокування:
- можливості здобувачів освіти до списування та плагіату;
- запитів місцевих та центральних органів влади на безліч бюрократичних «документів», які ніяк не впливають на перебіг освітньої діяльності у кращий бік, чому криза якості в освіті є доказом;
- старої процедури атестації вчителів, яка й близько не є об’єктивним чинником диференціації педагогів за дійсним рівнем їх професійності, чому їхня боязкість сісти і виконати завдання ЗНО. передбаченого для учнів;
- штучних перепон до переходу системи загальної середньої освіти до нової структури та змісту (у повному сенсі цих слів) навчання;
- зрівнялівки у видачі документів про освіту без залежності від справжнього рівня результатів чи, навіть, прямої їх відсутності на фініші навчання.
І цей ряд можна продовжувати й продовжувати, але віз і нині там, бо наш менеджмент від нездатності управляти змінами відразу тоне у хвилі обурень тих, хто ще, навіть, і не пробував оцінити проектні пропозиції на предмет їхньої доцільності не лише для нації в цілому, а й для нього (менеджменту) самого: як дитина – ще не пробувала, а "їсти не буду, бо воно погане".
Як приклад, приміром, «обґрунтування» поблажливого ставлення щодо можливості здобувачів освіти до списування та плагіату для державного менеджменту більш вагомим є не проблема кризи національної освіти більш ніж 40-мільйонної країни, а наступний «аргумент» - викладачі залишаться без роботи, тому давайте будемо робити вигляд, що ми вчимо, а вони (здобувачі освіти) якби вчаться.
І мова не стільки про менеджмент рівня МОН, а більше про здатність тих рівнів управління державою, відносно яких МОН є лише прямо залежним виконавцем, у якого стан десь як всім відоме: «Стій на місці – йди сюди», який напередодні виборів тільки посилюється.
У чому вихід з такого замкненого кола?
У персональній виборчій «формулі» кожного виборця – жодного голосу тим, хто раніше вже «показав себе» на політичному поприщі.