Уже перше аналітичне наближення до цієї проблеми змушує нас диференціювати її на три взаємопов’язані завдання: це, по-перше, реформування Збройних Сил України; по-друге, з’ясування суті і дослідження природи новітнього російського імперіалізму; а, по-третє, опрацювання програми формування нового міжнародного правопорядку або програми примусу дотримання міжнародного правопорядку, встановленого після Другої світової війни.
Створення нової української армії
Із усіх публічних обговорень необхідності реформування Збройних Сил України, найбільш предметною стала дискусія, започаткована газетою «День» із публікації листа полковника Віктора Покуси та продовжена за круглим столом військовими експертами «Невідкладні заходи щодо підвищення обороноздатності України в умовах агресії з боку Росії», що був організований 19 березня 2015 року Радою реформ національної безпеки і Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння.
Не буду переказувати думок кваліфікованих представників оборонної та безпекової сфер діяльності: хто захоче, може сам прочитати, лише стисло нагадаю основні контури дискусії.
Військові фахівці наголошують, що передусім необхідно оновити стратегічне і оперативне командування ‒ замінивши прихованих ворогів, кар’єристів, пристосуванців, дезертирів на бойових офіцерів-патріотів, що пройшли адаптацію в бойових умовах війни на сході України. Це, по-перше.
По-друге, необхідно створити єдину цілісну військову структуру з усіх підрозділів, що там перебувають.
По-третє, для підвищення боєздатності армії треба створити систему дотримання законності, правопорядку і дисципліни на фронті (військова прокуратура, військові суди, військова поліція тощо).
По-четверте, повністю реформувати систему кадрового забезпечення фронту, одночасно максимально мотивувавши матеріальним забезпеченням військових.
Проте цим не можна обмежуватися.
Окрім підвищення організованості, мобільності та людської якості наших військових структур, їхня боєздатність, залежить від технічного забезпечення. Військові спеціалісти зауважили, що наша армія недоотримує потрібного озброєння не тільки через його відсутність, але й через розлагодженість системи забезпечення. Передусім необхідно структурно реформувати оборонку, створивши цілісну систему організації не тільки її функціонування, а й контролю за нею, призначивши відповідального за цю сферу віце-прем’єр-міністра. Сьогодні у КМУ є управління з мобілізації. Іншої структури, яка могла би виконувати функцію організації виготовлення продукції воєнного призначення, забезпечення ЗС й інших військових формувань, тим більше в умовах війни, немає.
Як резонно зауважив полковник Віктор Покус: «Найбільшою методичною помилкою у реформуванні цілісної системи армії було б надати право здійснювати її нинішньому керівництву. Бо будь-яка організована система суттєво змінювати сама себе неспроможна за визначенням. Це науковий висновок загальної теорії систем, який абсолютно підтверджується практикою. Все закінчиться зрештою максимум косметичними реформами системи, які не зачеплять її основ».
Основою радикального реформування української армії має стати воля найвищого політичного керівництва держави до змін, до створення сучасного, боєздатного, добре озброєного війська. Маніфестом може стати гасло: Реформи згори ‒ офіцерські кадри знизу (з воюючих частин)!
Чи здатне нинішнє вище політичне керівництво держави здійснити такі зміни? Маю на увазі і Верховного головнокомандувача Збройних сил - президента, і прем’єр-міністра, і голову Верховної Ради України.
А тут виникають великі сумніви.
Для реформування старих Збройних сил чи створення нових потрібно мати команду фахівців, яка буде цим займатися, маючи чітке розуміння того, що потрібно робити, які закони і підзаконні акти приймати тощо. Такої команди немає. Це означає, що розмови про реформування Збройних сил України й реорганізацію Воєнної організації держави є лише, у кращому випадку, розмовами-намірами. Адже досі президентом України не запроваджено воєнного стану, не схвалено нової Воєнної доктрини України, чомусь цей обов’язок перекладено на парламентську коаліцію, передбачивши відповідну дію в коаліційній угоді, в той час, коли її розробкою займається Міністерство оборони та РНБО. До сих пір не затверджено нову Концепцію реформування і розвитку Збройних Сил України, а програма співробітництва Україна-НАТО на 2015 рік підписана тільки у кінці квітня.
До Верховної Ради України подано законопроект «Про правовий режим воєнного стану», з якого забрали норму про створення ставки Верховного Головнокомандувача, а перед тим Указом Президента України створено Воєнний Кабінет у РНБО. Інакше кажучи П. Порошенко свідомо уникає виконання функцій Верховного Головнокомандувача під час війни і намагається перекласти відповідальність хоч і на конституційний, але допоміжний колективний орган.
Не виконують належно в умовах фактичної війни передбачені Конституцією та законами України функції Кабінет Міністрів і Верховна Рада України. Досить згадати про не евакуйовані зі сходу України підприємства (тепер вивезені в Росію чи знищені), про неналежне постачання армії і не налагодження виконання воєнних замовлень ( у 2014 році кошти на воєнне замовлення почали надходити аж у листопаді. На 2015 рік в оборонному державному замовленні мало бути 3 програми розвитку. Їх немає. Наявні програми розвитку не фінансуються, що під час війни чи воєнної загрози - неприпустимо!), про не перебудовану відповідно до умов війни економіку, не проведення реформ у безпековій сфері та ін. Рік війни в Україні дає підстави стверджувати, що уряд ухиляється від належного виконання обов‘язків, визначених чинним законодавством України.
Переконаний, що єдиним засобом вирішення цієї проблеми може стати перманентний тиск політично активних низів, передусім активістів патріотичних партій. При цьому громадськість може сама організувати напрацювання головних документів, залучивши відповідних фахівців.
Хочу загострити увагу ще на одному важливому аспекті стратегії зміцнення воєнної сфери держави, який, на жаль, експерти не зачепили у своєму аналізі: скільки часу буде тривати російська експансія?
На мою думку, російсько-український конфлікт триватиме довго, роками і це потрібно прийняти та чітко усвідомлювати. Розуміти, що темпоральна складова війни так само важлива при її аналізі, як, скажімо, кількість танків та літаків. Є навіть така наукова дисципліна як темпоральна логіка (англ.: temporal logic), вона описує характер розвитку причинно-наслідкових зв’язків у різних умовах часу.
Сунь Цзи у своєму знаменитому трактаті «Мистецтво війни», розглядаючи різні форми боротьби з ворогом, застерігає, що тривала війна породжує зневіру в суспільстві та армії і може стати вирішальним фактором поразки. Це твердження правильне як щодо України, так і щодо Росії, бо економічні санкції Заходу проти Росії - теж важливий аспект цього протистояння.
У тривалій війні виграє той, хто володіє більшими ресурсами або створив досконалішу суспільно-державну систему для виживання в екстремальних умовах.
Рамки ресурсних можливостей некатастрофічного перебування Росії в ізоляції визначив її президент В. Путін: два роки. З цим показником корелюється і можливість зміни адміністрації у Вашингтоні: на зміну безликому демократу Обамі може прийти який-небудь яскравий республіканець або хтось із радикальніших демократів. Образно кажучи, це може стати своєрідною точкою біфуркації, початком радикальної зміни ставлення Заходу до Росії, часом докорінного перелому. Але нам ще треба до того часу вистояти. Отже, у своєму плануванні воєнних дій ми маємо виходити з категорій тривалого протистояння, що висмоктує усі сили, підштовхує найслабкіших до протизаконних, антидержавних дій.
Саме цим фактором спробують максимально скористатись спецслужби Росії для дезорганізації політичного життя в нашій державі.
Отож, нам необхідно підготуватися до нелегких часів, до важких випробовувань. Тим більше, що усім відома якість нашої міліції, навіть тієї, що пройшла випробування в АТО. Для стабілізації тилу доконечно створити масову парамілітарну структуру, щось на зразок самооборони і штаби охорони правопорядку. Патріотичні партії разом із Спілкою офіцерів України можуть бути ініціаторами і промоутерами цього стабілізуючого процесу.
Ідеологія розділеної нації як основа сучасного «русского» нацизму
Для стратегічного планування подальшого розвитку воєнного конфлікту з Росією мусимо усвідомити, з чим ми маємо справу. Чи це авантюрна політика очільника держави, яка змінюватиметься залежно від зовнішніх обставин? Чи це щось набагато серйозніше ‒ історично глибше і триваліше?
На це питання дають відповідь ідеї, висловлені російським геополітиком О. Дугіним, за підручниками якого навчаються у російській військовій академії. Ці ідеї передбачають розширення життєвого простору російської імперії від Тихого океану до Атлантики й від Північного полюсу до Індійського океану. Їх віддзеркаленням є слова Володимира Путіна, сказані в 2008 році, що такої держави, як Україна немає.
Відомий російський соціолог, керівник «Левада-центру» професор Лев Гудков, відповідаючи на аналогічне запитання, нещодавно наголосив: «Я вважаю, що сьогодні ми маємо справу не просто з рецидивом тоталітаризму, але і з формуванням чогось на кшталт російського нацизму. У нас всевладдя політичної поліції, яка пронизує всі структури, у нас абсолютно залежний суд, система освіти все більш ідеологізується і підпорядковується. І, що дуже важливо, ‒ відбулося встановлення повної монополії на засоби масової інформації... У цьому сенсі інформація набула характеру пропаганди, потужного промивання мізків.
І, нарешті, те, що докорінно змінило ситуацію, що дозволяє говорити про повернення тоталітаризму, рецидиву тоталітаризму ‒ це поява нової ідеології, того, чого кілька років тому ще не було. Притому ця ідеологія, яка вже практично реалізується, ‒ це ідеологія розділеної нації чи «Русского мира». Уявлення про органічну єдність, єдність за походженням, що одразу нівелює всі сучасні правові уявлення.
Михайло Соколов: Один народ, один Рейх, один Фюрер.
Лев Гудков: Абсолютно точно. Це безслідно не пройде, безумовно…
Думаю, відомий російський вчений описав ключовий момент сучасної трансформації суспільства в Росії. Він вказує на загрозливий характер змін природи російського реваншизму. Нам необхідно серйозніше поставитись до процесів, що відбуваються у Росії. Державна ідеологія розділеної нації чи «Русского міра» - це розрахована на довгі роки світоглядна програма на повне знищення України. Вона стверджує, що української нації як такої не існує, що це вигадка ‒ чи то австрійців, чи то поляків, чи то євреїв, і, звідси, логічно, як конспірологічна фікція, вона повинна бути ліквідована. Її необхідно повністю знищити ‒ ніяких загравань, ніяких умовностей. Ідеологія «Русского міра» фактично проектує положення, що українці - це природні вороги русских людей.
У площині воєнного конфлікту ця ідеологія відповідно пролонгує нарощування наступальних дій на сході України. Притому адаптивний механізм вживляння цієї ідеології у свідомість росіян викликає кумулятивний ефект зворотної радикалізації масової свідомості, коли люди, що вчора говорили одне, завтра починають говорити зовсім інше. Тут задіяні ефекти геометричної прогресії радикалізму. В решті-решт заручниками цього процесу стануть усі, навіть ті, що мислять деідеологізовано, прагматично.
Тут також важливо наголосити на своєрідному симбіозі російського шовінізму з тоталітарними постулатами радянського періоду.
Перед нами адаптована до держави приповідка: найголосніше «Тримайте злодія» кричить сам злодій. Волаючи про українських фашистів, Росія поступово трансформується у типово нацистську державу.
Світ і російсько-українська війна
З легкої руки західних військових експертів і журналістів російська експансія на східноукраїнські терени отримала назву «гібридної війни». Термін сам по собі можна тлумачити неоднозначно. Коли західні чи наші генерали з виглядом знавців-професіоналів починають говорити, що це нова форма війни, то виникає питання щодо рівня знання воєнної історії випускників військових закладів.
Насправді так звана «гібридна війна» - це модернізоване втілення радянських практик поширення своєї влади на нові території. Якщо ви спробуєте порівняти специфіку проведення російсько-української війни 1917-1920 років чи російсько-фінської війни 1939-40-х років і російсько-української війни 2014-15-х років, то знайдете у них багато спільного.
Власне, по-іншому й бути не може, бо сьогоднішня експансія на східноукраїнські терени - це наслідок відродження Росією імперської традиції, а традиція, у свою чергу, детермінує уже наявний інструментарій розв’язання проблеми. Звичайно, ми говоримо про різні епохи, про різні суб’єкти міжнародної політики, але матриця та сама. А там, де імперіалізм ‒ там насилля, а де імперіалізм ґрунтується на тоталітарній основі, там подвійне насилля й експансія. Сьогодні з глибин радянського тоталітарного минулого до нас пролазить вірус страшної хвороби, але той самий історичний досвід нам підказує, що й проти цієї хвороби є ефективні ліки.
Після перемоги у Другій світовій війні СССР сягнув вершин своєї могутності, здавалося, що ще один-два удари по «гнилому капіталізмові» і переможе світова революція, комунізм стане вічною безальтернативною реальністю. Саме у цей час американський дипломат Джон Фрост Кеннан відправив американському уряду «Довгу телеграму», фактично програму системного стримування радянської експансії в усіх її проявах.
У «Довгій телеграмі» Кеннан спробував відповісти на п’ять фундаментальних питань:
1. Визначити особливості радянського світогляду після Другої світової війни.
2. Основи цього світогляду.
3. Його проектування на реальну політику на офіційному рівні.
4. Його проектування на неофіційному рівні.
5. Практичні висновки з точки зору політики США.
(Телеграмма посольства США в Москве №511. «Длинная телеграмма»// Документы XX века. Всемирная история в Интернете.
Політична філософія, закладена в цей документ, згодом стала основою офіційної Доктрини стримування радянської експансії впродовж наступних 40 років. А сам Кеннан отримав неофіційний титул архітектора «холодної війни», що закінчилася крахом СРСР і повним розвалом соціалістичного табору.
Ефективність цієї Доктрини не викликає сумнівів, тому логічно буде поставити запитання: а чи можна адаптувати цю програму до нинішніх умов?
Звичайно, це документ конкретної історичної епохи і, відповідно, відтворює зовсім інші обставини, моделює протистояння зовсім інших геополітичних акторів, і його не можна буквально застосовувати до нинішньої ситуації, але, зважаючи на те, що нинішня Росія прагне відродитися за лекалами радянської імперії (за винятком ставлення до приватної власності), ‒ і значною мірою їй це вдається, ‒ то творчо адаптований до нинішніх умов цей принцип «стримування агресора» може бути надзвичайно корисним.
До речі, щодо «гібридної війни». Кеннан розглядав проектування радянської ідеології на реальну політику як на офіційному, так і на неофіційному ‒ «підпільному рівні, за який радянський уряд не ніс відповідальності». Ця політика реалізовувалася за сталими шаблонами, коли спецслужби СССР спочатку масово засилали до певної країни ‒ об’єкту агресії ‒ агентуру, створювали озброєне підпілля, проголошували комуністичний уряд з місцевих колаборантів (наприклад, у Фінлядії), а потім вводили війська для надання допомоги повсталому народові проти тиранічного уряду. Саме з подібної клоаки вже у наш час вигулькнули і «зелені гомункули» в Криму, а потім і в Донбасі.
Як твердив Еклезіаст: «Немає нічого нового під сонцем»!
Звичайно, Україні правильніше було б діяти аналогічно, як у випадку нападу в 1991 році Іраку на Кувейт, коли сформована антиіракська коаліція розбила агресора. Але враховуючи те, що П. Порошенко веде боротьбу з терористичними організаціями на Донбасі, а не війну з Росією як агресором (тому і не оголошує воєнного стану), покладаючись при цьому на її дипломатичне врегулювання, а також заяву Д. Туска про те, що ЄС не буде воювати проти РФ, то покладатися у цій війні український народ може тільки на себе. А от коаліцію для стримування агресії Росії не воєнними методами можна.
Для ефективного протистояння ворогу нашим політикам, науковцям-міжнародникам, дипломатам необхідно сьогодні розробити і запропонувати західному світові «Доктрину стримування агресії Росії». У цьому контексті економічні санкції, накладені розвиненими державами на Росію, можна розглядати як увертюру до такої Доктрини. Доконечно усвідомлювати, що ідеологія санкцій є рефлексивною, часто вимушеною відповіддю на російську агресію, тоді як Доктрину потрібно вибудувати на активній, наступальній ідеології гамування агресора. Інакше кажучи, нам необхідно запропонувати західним політикам, західним міщанам, далеким від проблем насилля на сході України чи проблем відродження нової Російської імперії, політичну філософію наступу на агресора. Далі, розроблену Доктрину, треба розумно пропагувати разом із західними аналітичними центрами, а потім активно пролобіювати у відповідних середовищах європейського і американського політикуму. Така зовнішня політика неодмінно дасть позитивні результати, можливо не одразу, але неухильно сприятиме нашій перемозі над Росією.
Та незалежно від того скоріше чи пізніше серед західних політиків сформується консолідоване розуміння доконечності спільного гамування російського агресора, ми, українці, маємо не тільки пропагувати перемогу над московським агресором, а й навчитися жити в умовах тривалої війни і перемагати. Жити так, до прикладу, як це навчилися робити ізраїльтяни. Правильно сказав Тимофій Милованов: «Для того, щоб вижити, Україна має зупинити Росію. Перемога над Росією мусить стати головним і єдиним пріоритетом для більшості українців».
Ідеології російського реваншизму треба протиставити ідеологію перемоги світової демократії, ідеологію відродження українського народу. І в цій боротьбі змінитись самим через утвердження традиційних українських національних цінностей: із сформованої Москвою провінційної спільноти, що зорієнтована на вузькоматеріальні інтереси, перетворитися у націю, що ставить перед собою глобальні завдання і їх реалізовує. Іншими словами: свідомо, послідовно і завзято продовжити процес, започаткований Майданом.