ГлавнаяБлогиБлог Валерія Дубіля

Чи виживе екстрена медична допомога після «реформи» МОЗу

2011 рік. Медична допомога їде на виклик дві-три години. Не встигає.

2012 рік. Початок реформування екстреної медичної допомоги в Україні. Пацієнта рятують.

2017 рік. Автомобіль екстреної медичної допомоги ламається посеред лісу, бо зношений на 100%. Або не встигає довезти пацієнта до лікарні, бо збільшилась відстань доїзду.

З 2012 року по всій країні створили центри екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, а також єдині диспетчерські служби. У тих регіонах, де вдалось провести реформу повністю, екстрена медична допомога успішно працює.

Фото: Макс Требухов

Сьогодні команда МОЗу декларує нову реформу: у нещодавно створених госпітальних округах «швидкі» нібито мають запрацювати ефективніше. Але. Після «нарізки» госпітальних округів навантаження на службу екстреної медичної допомоги навпаки зросло.

Плече доставки – збільшилось на третину: на Чернігівщині бригадам «швидких» доводиться долати відстані у 40-60, а часом і набагато більше кілометрів на старих автомобілях бездоріжжям. За таких умов прибути до пацієнта за 60 хвилин, як це передбачено міністерськими положеннями, − неможливо.

Медики Чернігівської області під час наших зустрічей одноголосно розповідають про типові проблеми: автопарки – у критичному стані (60% машин потребує капітального ремонту або списання, лише третя частина автомобілів відповідає стандартам, інші – технічно і морально застарілі УАЗи або «Газелі», які не оснащені необхідною апаратурою); єдина диспетчерська досі не створена, медпрацівники змушені використовувати для зв'язку власні мобільні телефони. Силами громади у Чернігові зробили ремонт приміщення для диспетчерської служби. Та для запуску сучасної служби із новим програмно-апаратним комплексом необхідно фінансування у розмірі 8 мільйонів гривень!

У Чернігівській області «швидкі» взагалі неспроможні працювати із тою ефективністю, яку вимагає від них МОЗ. Наприклад, згідно з нормативами має бути 1 бригада на 10 тисяч населення, а у Менському районі - лише 34 тисячі населення. І замість шести бригад, що працюють зараз, має залишитись тільки чотири. Але, враховуючи сучасний стан дорожньої інфраструктури, автомобілів і географічні особливості – чотири бригади не зможуть задовольнити потреби регіону.

Крім того, у сільський місцевості існує велика нестача сімейних лікарів (40 відсотків!), що повинні надавати систематичне лікування, слідкувати за перебігом хронічних хвороб. І це призводить до того, що «швидка» бере на себе додаткове навантаження, обслуговуючи необґрунтовані виклики. Не секрет, що одинокі літні люди іноді викликають екстрену меддопомогу, щоб їм поміряли тиск або зробили ін'єкцію, оскільки вони дійсно потребують допомоги. Таких хворих повинні вести сімейні лікарі, диспетчерська служба має їх перенаправляти у службу невідкладної допомоги найближчої лікарні. Якщо вчасно попереджувати напади, екстрена допомога просто не буде потрібна.

Нежиттєздатна й ще одна ініціатива МОЗ – запровадження спеціальності «парамедик». Наша діюча система передбачає надання екстреної допомоги та початок лікувальних процедур безпосередньо на місці пригоди та шляхом до лікарні. Тобто спочатку стабілізують пацієнта, починають лікування, а потім везуть до спеціалізованого закладу, минаючи проміжні етапи. Американська ж модель надання екстреної допомоги, за зразком якої реформує нашу медицину очільниця МОЗу, передбачає інший підхід до отримання пацієнтом медичних послуг. Основна функція парамедика – доставити пацієнта до лікарні, а не надати допомогу на місці (виключення становлять тільки випадки, коли йдеться про життя пацієнта).

Виходить, що, на відміну від лікаря екстреної медицини, парамедик може проводити лише обмежений об’єм реанімаційних заходів. Між місцем пригоди і спеціалізованою клінікою з’являється ще один проміжний етап – це найближча лікарня, у якої хворому не нададуть увесь спектр лікувальних заходів, а лише невідкладну допомогу, і стабілізують пацієнта до такого стану, при якому його можна буде транспортувати вже в спеціалізовану клініку.

Таким чином, першочерговим завданням Міністерства має бути не запровадження нової реформи, а завершення тієї, яка розпочата у 2012 році. Не треба збільшувати навантаження на систему. Навпаки, спочатку треба її розвантажити, модернізувати технічно, а тільки після цього можна замислюватись про системну реформу.

То ж що можна зробити, щоб дати дихати вільно нашій «екстренці»?

• По-перше, треба розвивати систему первинної допомоги, тобто забезпечити кадрами та устаткуванням амбулаторії та ФАПи. Це автоматично знизить навантаження на бригади ЕМП, оскільки зменшиться частка необґрунтованих викликів. А паралельно із тим – розвивати службу планової доставки хворих.

• По-друге, впровадити єдині диспетчерські, що дозволить не тільки відсіювати необґрунтовані виклики, але й значно оптимізує логістику.

• По-третє, модернізувати автопарк та створити (або оптимізувати розташування) пунктів тимчасового базування бригад екстреної меддопомоги, що також позитивно вплине і на швидкість реагування, і на час доставки пацієнтів.

Ми зіткнулись з проблемою, коли непродумані кроки МОЗу дестабілізують роботу всієї системи екстреної медичної допомоги, що ставить під загрозу життя українських пацієнтів. Це - наслідки невдалих спроб накласти одну реформу поверх іншої, коли розвиток йде не у рамках існуючої і досить успішної концепції, а сама концепція змінюється майже на протилежну.

І наостанок - медичну допомогу треба надавати пацієнтам безперервно, а зміни, що вводяться МОЗом, на певний час паралізують систему.

Валерій Дубіль Валерій Дубіль , Народний депутат
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram