Владі зручніше вдавати відносний спокій на ринку праці і не провокувати небезпечні дискусії. Однак…Однак, не розуміючи природу такої статистики, не виявивши усі тенденції, неможливо побачити справжніх загроз та ризиків. Ви будете здивовані, але дані про безробіття в Україні показують, що у нас воно нижче за європейське. Там кількість безробітних приблизно на рівні 13%, а у нас в середньому — 9 %.
Насправді ж, такі «досягнення» є результатом маніпуляції критеріями та формулами обрахунку реальної зайнятості.
По-перше, це застарілість соціальних стандартів, що потребують негайної модернізації. Уявіть собі, середня заробітна плата в державі 2 700 гривень, в системі освіти 2 100 гривень, охорони здоров’я — 1 700, в наданні соціальних послуг —1 700. Це межа бідності. Якщо взяти до уваги стан здоров’я українських громадян, ціни на ліки які вищі за аналогічних у Росії та Білорусії, низькі пенсії батьків-пенсіонерів, що потребують догляду, ціни, комуналку і так далі… Можна сміливо говорити, що у такому разі робота перетворюється на якесь хобі, що покриває лише мізерну частину реальних витрат громадянина. В Європі середня зарплатня інша: Польща – 1,2 тисячі доларів, у Франції – 5,5 тисяч доларів, а у Латвії – 575 доларів. Допомога по безробіттю теж значно більш, додатково там працює бездоганна система «порятунку» від останнього.
Таким чином, інститут статистики в контексті таких критеріїв та стандартів є принципово некоректним. Це своєрідна «законсервована бідність»: 23% сімей, де всі члени родини працюють, знаходяться за межею бідності. Експерти Центру Разумкова зазначають: якщо працює один член сім’ї, то таких родин за межею бідності вже 35–37%. З народженням дитини, ризик бідності посилюється, зокрема, і серед працюючого населення. За межею бідності знаходиться 26% сімей з однією дитиною, 39% — з двома, понад 70% — з чотирма і більше дітей. Величезне розшарування по бідності між селом і містом: місто — 15% сімей за межею бідності, село — 36%.
Далі можна продовжувати довго. Це і тінізація економіки, і недолуга структура доходів громадян, де заробітної платні тільки 40%, інше соціальні виплати та трансфери. До цих пір десь «бовтається» майже мільярдний борг перед людьми по зарплатам. Село потребує окремого дослідження, адже влада не враховує до армії безробітних селян які мають своє домогосподарство. І так далі.
Головна проблема заключається у тому, що українці змиряються із своєю долею квазібезробітного, коли вони фактично живуть в умовах безгрошів’я як при повній зайнятості так і при її повній відсутності. Незначні коливання на 100 гривень у середній зарплатні та пенсії навіть використовуються у передвиборчих лозунгах. Таким чином, прихованого безробіття стільки ж багато як і відсутньої совісті у політиків та урядовців. Нажаль.