Найбільш випукло теза про підтримку Петра Олексійовича прозвучала в дописі шанованого мною професора Ярослава Грицака "Дива не буде", опублікованого на ряді інтернет ресурсів. Констатуючи, що на ці вибори суспільство не висунуло нових лідерів, здатних змінити систему (про Зеленського не говоримо), необхідно проголосувати за Порошенка та готуватися до виборів 2024 року, з надією про нового молодого лідера.
Заклики голосувати за Порошенка з огляду на загрози національній безпеці нагадують мені 90-ті, коли представники націонал-демократичного табору закликали не розхитувати ситуацію в країні, щоб не втратити незалежність. Тим самим освячуючи створення Л.Кучмою системи, в якій збагачувалися одиниці, державна власність роздавалася наближеним, а журналістам відрізали голови. Все це закінчилося вбивством В.Чорновола, який заважав продовженню каденції тодішнього Президента та штучною конструкцією в другому турі виборів: Кучма-Симоненко. І навіть ті, хто терпіти не міг Кучму, вимушені були за нього голосувати, щоб не допустити комуністичного реваншу.
Про подібну ситуацію мріють і політтехнологи чинного Президента. Їх розрахунок якраз і криється в тому, що в разі виходу в другий тур разом з Петром Олексійовичем чи то Тимошенко, чи Зеленського, чи Бойка, свідомий виборець, при всій своїй відразі до Порошенка, зробить вибір на користь національних інтересів. Але така постановка питання є хибною з огляду на декілька аспектів.
По-перше, у частини суспільства сформувалося розуміння того, що нинішня ситуація значною мірою відрізняється від 90-х і навіть в умовах російської агресії загроза незалежності не є такою, якою була в тоді, а тим більше 1918-1919 роках. Змінилася міжнародна ситуація і як каже той же Ярослав Грицак “зараз існує геополітичний консенсус на існування української держави». По-друге, змінилися ми, дві революції, війна утвердили в частині суспільства не прийняття нав`язування чужих ідей та маніпулювання поведінкою. Ми вже не хочемо бути об`єктами, ми прагнемо до суб`єктності в суспільних відносинах. Говорячи про себе, можу зазначити, що не бачу можливості віддати голос за кандидата, вибір якого зумовлений не переконаннями, а зовнішніми впливами. І по-третє: на мою думку, існує можливість змінити тренд об`єднанням Садового та Гриценка.
Я, як і пан Ярослав Грицак, не вірю в чудеса, але я вірю в здоровий глузд українців, яким не байдужа доля України. Свідченням цього є вчинок пана Садового, який зняв свою кандидатуру на користь Анатолія Гриценка. Це дає шанс на кардинальну зміну передвиборчого ландшафту країни.
Навіть, якщо він не вийде до другого туру, ця подія започаткує серйозний рух до парламентських виборів. Тому давайте готуватися до 31 березня 2019, а не до виборів 2024 року. Тим більше, що український Болівар може не витримати ще 5 років.