З майбутньою дружиною Максим був знайомий з дитинства. Разом вони навчались у школі. Любов була молодша за Максима на 3 роки. «Якось, батьки дозволили мені піти на дискотеку. Там ми і познайомились ближче з Максимом, розговорились, він запропонував провести додому. Так зав’язалися наші стосунки, але до весілля ще було далеко», - згадує дружина загиблого. Максим усе частіше навідувався до Люби додому, а п’ятнадцятирічна дівчина боялася закохатися, остерігаючись, що хлопець покине її, як почасти вчиняють юнаки такого віку. «Дуже швидко я зрозуміла, що він відрізняється від хлоп’ячого загалу, поводив себе дуже скромно, але завжди був уважний навіть до дрібниць і завжди пропонував допомогу. Та й батьки перестали хвилюватися за мене, коли я проводила час із Максимом», - говорить Любов.
Будучи студенткою педагогічного коледжу, Максим зробив пропозицію одружитися. Любов пригадує, що від родичів тоді часто доводилось чути відмовляння – не поспішайте, ви ще такі молоді. А він задумливо-серйозно відповідав: «А якщо завтра – війна? І ми не встигнемо навіть пожити справжньою сім’єю?». Ще декілька років молоді жили у орендованій квартирі, а потім одружились. Любов розповідає, що той час є для неї найяскравішими спогадами, адже коханий був для неї не лише ніжним та люблячим чоловіком, а й братом, і батьком водночас.
Максим Доник дуже рано став самостійним. Він вмів, а точніше, вчився заробляти гроші. Брався за будь-яку роботу. Ще навчаючись у медичному коледжі, так розподіляв мізерну студентську стипендію, що її вистачало і на заняття спортом, і на невеликі гостинці для рідних. А ще Любов пригадує, що для того, аби придбати їй каблучку на заручини, Максим поїхав на заробітки.
«Поповнення сім’ї ми планували завчасно, — розповідає Люба. — Серйозно задумувалися над тим, що зможемо дати маляті, адже ще не мали навіть власного даху над головою. Максим дуже хотів сина, він вимріяв його ще тоді, коли лише зароджувалося наше кохання. Зізнавався, що хоче мати трьох діток, і аби старшим був хлопчик. І ім’я вже придумав тоді – Артемчик. Тож коли народився наш синочок, не міг натішитися ним: обнімав та пестив, зворушливо вдивлявся у рідні оченята та постійно мені дякував за сина. Кумам, котрі хрестили Артемчика, радив, аби не відкладали народження діток, і розповідав їм, як класно бути батьком», - згадує дружина загиблого.
Згодом, родина Доників переїхали у власну квартиру, котру Максимові допомогла придбати мама. Чоловік дуже радів, що нарешті зміг дати своїй сім’ї власний дім. А потім почались події Революції Гідності, котрі гірким болем відгукнулись у його душі, особливо, коли почали гинути люди. «У Максима було загострене почуття справедливості. Тож смерті у мирний час він сприйняв дуже болісно і переживав, спостерігаючи за новинами з Майдану. Він дуже хотів туди поїхати, але я просила не робити цього, адже дуже боялася. Тож він не хотів аби я переживала і лишився вдома, хоча це далось йому дуже не легко. Однак, вже тоді, Максим мені сказав, що як почнеться війна – він першим піде захищати країну», - пригадує дружина загиблого.
Навесні 2014 року Максим отримав повістку.
«Я маю йти, — ці слова коханого чоловіка досі пригадує Люба. — Я – військовозобов’язаний, і повістка — це нормально. Треба зупинити ворога на Сході, аби він не посмів прийти до нашого дому». Разом з усіма іншими мобілізованими Максим Доник перебував то на території колишнього 300-го полку в Чернівцях, то на полігоні у Сторожинці. А потім його бригада вирушила у зону проведення АТО. «Максим мені казав, щоб не хвилювалася, що їх везуть до Рівного, на полігон. Але це було не так. З телефонних розмов я здогадалась, що він на війні. Максим просив мене не хвилюватися, переконував, що все буде добре… Просив також записати Артема до садочка і зробити закордонні паспорти – мрія побачити Колізей не полишала його навіть у тій складній ситуації. А ще сказав, що дуже хоче донечку», - стримуючи сльози говорить Любов Доник.
А одного дня зв'язок із Максимом перервався, він був «поза зоною». «Це була якраз річниця нашого весілля. Я хотіла зателефонувати і привітати, сказати, як сильно я його люблю і пишаюсь. Але не судилося і доля вирішила інакше», - каже дружина загиблого.
Максим Доник загинув у бою з російськими бойовиками в районі м. Щастя, що на Луганщині. Указом Президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р., «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), а рішенням Чернівецької міської ради нагороджений медаллю «На славу Чернівців» (посмертно).
«Я відчуваю, що втратила свою найважливішу половинку, і не можу без неї, бо там – порожньо. Це так боляче, що вже несила терпіти, — із сумом мовить Любов. — Тішусь думкою, що Максим незримо щомиті присутній біля нас із Артемчиком, і боюся, аби це відчуття не полишило. Ходжу до церкви, молюся, стає легше. Синочок знає, що його татко – Герой, що зараз він на небі. Але не розуміє, чому до татка не можна… Я не знаю, як бути з цим далі».
Держава допомогла родині загиблого в АТО Максима Доника: дружині Любові та 4-річному синові Артему, надавши компенсацію та призначивши пенсію по втраті годувальника, але її не вистачає. Дитина швидко росте, тож потрібен дитячий одяг і взуття, а ще Любов хоче зробити ремонт у дитячій кімнаті. Давайте разом підтримаємо і допоможемо родині загиблого в АТО Максима Доника.
ДОНИК ЛЮБОВ ЛЕОНІЇВНА 4188373027562443 (Райффайзен банк «Аваль»)