ГлавнаяБлогиБлог Олени Задорожної

Страх і ненависть у Припутнях

Нарешті можна сказати, що український кінематограф зрушив із стану перманентного застою і посунувся в напрямку мас-культу, чим і є власне цей напрямок аудіо-візуального мистецтва. А найголовніше – потроху ми здихуємося сакралізації головних героїв на екрані, відходимо від їх поетизації, наділяємо рисами живих людей, зображуємо дійсність без прикрас. А ще – нарешті експериментуємо з мовою.

Найочікуванішою прем’єрою цього року для мене особисто були «Припутні» Аркадія Непиталюка, знятою за виставою Романа Горбика «Центр». І власне, після перегляду стрічки з’явилося непереборне бажання побачити її ще у театральному варіанті, аби оцінити первісні акценти і порівняти з тим, що вийшло на екрани. Вікіпедія пише, що це «про долю трьох жінок, а саме: бабусі, доньки і онуки, чиї долі переплетені, а життя наповнене складнощами і самотністю», однак ця теза насправді примітивізує смисли, а головне атмосферу стрічки. Насправді, це замальовка із щоденного життя, яким живе Україна поза межами міст.

Ті, хто бачив стрічку, нібито справедливо можуть завважити, що хіба в нас батько стріляє в сина з рушниці, а син намагається поцілити батька? Але варто зануритися в щоденні міліцейські звіти, аж периферія стає не омріяним краєм з білостінними хатками і вишневими садками, адоволі небезпечним місцем, наповненими всіма цими дикими «син застрелив матір в голову» або «син вбив батька і підпалив труп разом з хатою». Ми вже напевно і не реагуємо ніяк на ці замітки. А ж насправді, всі ці побутові вбивства – це біла гарячка соціуму, агонія периферії як осередку одвічної мудрості. У нашій уяві ще живе і підживлюється якимись фантазіями село, в якому колоситься поле, і ранком грає радіо, а бабуся порає корову, пригощаючи онуків молоком.

І сусідка до сусідки вітається через паркан, хоча вчора і звернула її курці шию, бо та розгребла на городі щойно посіяні буряки. Але нема зараз з ким вітатися – пустка на пустці, зарості і руїна. Старі мешканці сіл доживають віку в облуплених хатах, а «автобус сьогодні до райцентру не їде» по кілька днів. Лишені сам на сам, викинуті за межі того активного життя, що зараз прудким електронним конем скаче з клавіатури на екрани і віддзеркалює в телевізорі. Вони бачать його, але не живуть в ньому. І хто був спритніший, той втік в місто і там «два роки відмивався від отого гімна», як нарікає матері Зіні героїня фільму, що торгує в місті на базарі. І у свята, на Спаса, в неї якраз той день, коли «торгівля йтиме найлучче». Вирвавшись в місто вирвала з себе шмат тої непорушної традиції, привезеної з села, і яка вже по суті мертва. Але ця традиція чи не єдине, напевно, що тримає стару Зіну і що дає їй відчуття причетності до життя.

Зазвичай, у закинутих і вмираючих селах найбільш прибраними є кладовища. Пам’ять генів, історична пам’ять, обов’язок, а чи просто звичка, жене перед святами туди щороку тих, для кого село померло разом з покійниками, що назавжди в нім лишилися. Цим приїжджим вже не потрібен тут дім, а найчастіше і дому вже немає – його пожерли чагарі і час. І все менше до кого є приїхати. Хіба колишня голова села аж на протилежному кутку від материної хати запросить переночувати та насипле тарілку борщу, з нею і погомоніти можна про минуле. А більш нема з ким. Повмирали.

Або бува випадково лишився серед старих хтось молодший, та за товариство обрав собі зеленого змія. Ходить неприкаяним, цмулить горілку і живе в своєму гарячковому світі. Акурат так як герой фільму Славік, що поховав дружину і тепер, кульгаючи на ногу, бродить селом, час від часу бачачи марево покійниці.

Трохи ліпше почуває себе таксист Юра, який живе в райцентрі і навіть зустрічається з інтелігенткою Христиною. Та напучує його вчити англійську, дарує диски з класикою, заради неї він трохи відрощує волосся, аби не здаватися босотою. Але всі камінці ці крихкої конструкції руйнуються в один момент, коли жінка відмовляє вийти за Юру заміж. Є такий анекдот, коли в вірменського радіо запитали, чи можна вивезти дівчину з села? У відповідь: «Так, але село з дівчини ні». І село тут не категорія географічна, чи боронь боже, категорія походження, бо так чи інакше, коріння багатьох з нас звідти. Але села як певних паттернів мислення, якщо хочете, традиціоналізму, або просто забобонів, які тяжко пристосувати до інших алгоритмів життя. І якщо психологічно «мамка казала» вдома, то треба тривалий час, аби позбутися цієї установки в самостійному житті в великому місті чи будь-де, де це не діє.

Так от, водій Юра за якийсь момент очистився від «скверни» інтелігентності збривши волосся, викинувши книги, перевдягнувшись в спортивний костюм. Не піднялась рука викинути хіба записи музики Бетховена, що якраз і є підтвердженням цих звичок, єдину нову з яких таки вдалося закріпити на рівні вподобань і справдешньої потреби в ній.

Або «тріада» жінок – мати, дочка і баба, у яких єдиний спосіб спілкування – високочастотний крик і взаємні звинувачення одна одну у всіх гріхах. Майже не бере участі в цьому хіба найменша героїня – її увага цілком в новенькому телефоні і на тлі двох інших скандалісток вона здається цілком притомною і сучасною людиною, яка втім, аби перекричати старших, вдається до їхнього ж прийому, тим самим роблячи перші кроки в напряму того, аби в зрілості вирости в таку ж сварливу бабу, яка звинувачуватиме матір в тому, що вона зіпсувала їй життя – на репліку «Я зроблю аборт», мати Світлана відповідає з надривом «Та канєшно, я тебе зроблю», даючи простір припустити, що буде далі.

На щастя, ця стрічка не має такого персонажа, як «участковий» і всі наприкінці лишаються живі, хоча й добряче пообтріпані. Баба Зіна кілька разів повторює, що ось вона помре і нікому буде прибирати за могилами, на що Світлана осмикує її – я вас помру! Хоча обидві знають, що так і буде. Певно, Світлана приїздитиме на її могили прибирати, я прибиратиме і батькову могилу, хоча за життя ненавиділа його, бо він її бив. І матір бив. Але матір вона ненавиділа ще більше, бо та винна у всьому, що не склалося в Світлани. І ця ненависть – родовий спадок, який вже потроху затікає і в найменшу, Людку, яка носить в собі нагуляну дитину.

Я дивилась цей фільм і мені хотілося знайти відповідь на питання – чи є місце, це рветься цей ланцюг взаємоненависті, цього «приданого», яке тягнуть за собою покоління за поколінням? Для мене це дуже відверта і справжня стрічка, хоча відголоски «поетичного кіно» відлунювали затягнутими епізодами героїв зі спини, коли ті кудись ідуть, і хотілося ці моменти просто прогортати. Окремий плюс – за сміливість користатися живою мовою і в тому числі, матюками (в п’єсі Людка говорить російською, тоді як в фільмі автор не захотів її відділяти від села остаточно – вона «звучить» так як і мати, тільки по-молодіжному).

В сухому залишку фільм лишає гнітюче враження і велику кількість думок і питань. Я не знаю, з якої причини режисер обрав саме цю тему, чому вона близька йому особисто, але комічного (а трейлер і деякі рецензії ніби натякають на це) там немає рівно нічого. Здається, що це ніби як «Американська історія Х», але її версія в сільських реаліях. Нарешті в нашому кінематографі багато уваги приділяють деталям – брудні нігті, «совєцька» обстановка «общаги», а в момент першої появи Славіка на екрані і його затяжного ковтка горілки, здається пахне перегаром і брудним тілом. Хоча де-не-де, та й ловиш себе на думці, що інтелігентність акторів таки пробивається через грим персонажів, яких вони грають.

Напевно, це хороший фільм, якщо він розворушив і спонукав до рефлексій. Але він однозначно не для тих, хто по старій пам’яті шукатиме в ньому чистоти і зразковості. Нема її вже давно, віднесли на кладовище. І власне цей процес, цей епізод розкладання, і показано в стрічці. Ми можемо заплющувати очі, ми можемо плюватися і відхрещуватися від того, однак ця реальність рано чи пізно зазирне нам в душу. І до того нам дали змогу подивитися на неї трохи збоку.

Олена Задорожна Олена Задорожна , психолог, PR-консультант
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram