Село Оташів Чорнобильського району Київської області до аварії на ЧАЕС було справжньою окрасою того краю. Столичні та закордонні туристи влітку влаштовували відпочивальницький десант на берегах ріки Прип'ять. А після 1986 року все перетворилося на пустку. З пів десятка людей лишилося вірними своїм хатам, тим місцям, де було зарито їхню пуповину. Не відпускає їх земля від себе, не лякає рідний край ані хащами, ані відсутністю доріг, ані дикими звірами.
Далекого 1943 року, коли почалося визволення Києва, тут, неподалік Лютізького плацдарму, удар з якого став фактично вирішальним у звільненні столиці, в Оташів підійшли радянські війська. Розвідники з'ясовували ситуацію на місці, розпитували місцевих, де стоять німці, що людям відомо про ворожі позиції.
Юна Ганна Василенко емоційно жестикулюючи, розказувала “нашим”, де шукати ворога, аж він сам не забарився і знайшов дівчину. Німецький снайпер, певно, вирішив покарати балакучу сміливицю. Цілився в голову і влучив, але не смертельно.
Однак дівчинка залишилась без частини щелепи, втратила багато крові. Та її порятували ті ж розвідники, доправивши до своєї санчастини.
Війна скінчилась, рани загоїлися. Йшов 1947 рік і люди, ще не оговтавшись від жахів 1932-33 років, знову пухли з голоду. Життєдайна Прип'ять несла порятунок у своїх водах: вправні рибалки годували свої родини і допомагали сусідським. Пережила те лихоліття і Ганна.
Вибір справ у селі невеликий: власне хазяйство або колгосп, а найчастіше — і те, й інше. Цією ж звичною стежиною пішла і вона. Звичною для тих, хто не задумувався над своєю інакшістю.
- Вона, хоча ніколи про те і не говорила, певно тримала завжди в собі відгомін того снайперського пострілу, слід про який назавжди лишився на обличчі, - згадує племінник вже нині покійної Ганни Василенко, Іван Якушенко.
А 1951 року неочікувано як для оточуючих, знайшла вона своє жіноче щастя, зійшовшись з односельцем Миколою. Лишилась з дівочим прізвищем — свекруха не палала бажанням бачити поряд з своїм сином таку нестандартну невістку. Однак за все своє життя жінка не виказувала своєї інакшості, ніколи про те не говорила, хіба на фотографіях відвертала той бік лиця, куди влучила куля, - каже її племінник.
Син Іван і усього п'ять років разом — ото все що лишилося Ганні від шлюбу. 1956 року її Микола помер від сухот. Малому минуло 2,5 роки. Відтоді жінка крокувала по життю сама, хоча й в оточенні рідні, яка ніколи не забувала і підтримувала. І все ж, сама. Без того плеча, на яке можна було спертися. Але так само сильна і незламна.
- Яка вона була? Добра бабуся була... - каже племінник Іван і на мить замислюється. - Хіба цікавилися тоді, чим вона живе? З двоюрідним братом, її сином, який теж Іван зустрічалися, то вона нам стіл накриє, ми щось там вип'ємо. Знали її проблеми по господарству, допомагали, а в душу не зазирали. Якби то племінниця була, може б, ліплячи вареники разом, щось би і дізналась. А ми чоловіки, у нас свої інтереси...
У селі, та ще в поліському, в оточенні плавнів, ріки і природніх, а не насаджених лісів, люди були не спокушені благами цивілізації. Хати під соломою, грунтова шестикілометрова дорога, яку долали діти до школи, підводи та воли, гасові лампи. Електрика з'явилась тут тільки 1974 року, а асфальту тому краю не суджено було знати ніколи. Лише після аварії на ЧАЕС цивілізація, вимушена протидіяти наслідками “мирного атому”, трохи просунула асфальтівку до ближніх сіл. А до Оташева так і не дотягнуло...
У квітні 1982 року, якраз у дні Христового Воскресіння, баба Ганна просила свого сина Івана принести їй до лікарні онуків. Нечутно попрощалась з нащадками і за тим пішла за межу. Поховали її у сусідньому Купуватому, бо кладовище Оташіва було непридатним через загрозу підтоплення штучним Київським морем.
А за рік її почали шукати. Герой Радянського Союзу Петро Доценко, один з тих розвідників, які 40 років тому питалися про те, де в селі німці стоять, пригадав юну дівчину і зацікавився, як склалась її подальша доля. На адресу школи в Опачичах прийшов його теплий і щирий лист. Відповідав на нього син героїні, Іван Василенко. Листування з Москвою тривало якийсь час і зрештою розвідник приїхав до тих країв вклонитися пам'яті Ганни, яка в його спомині назавжди лишилась малим, але сміливим дівчам.
Всі ці рухи простимулювали комсомол Чорнобильської атомної електростанції до дії, внаслідок чого на могилі жінки з'явилась пам'ятна стелла, а хату в Оташеві, де вона жила, помітили табличкою, яка засвідчила подвиг, про який тепер міг прочитати кожен подорожній. А пізніше жінку посмертно нагородили медаллю “За відвагу”
- Хати, де я народився і ріс, вже немає. Вона загорілась і зруйнувалась. А оселя Ганни стоїть і досі. Ми там буваємо щороку. Чорнобильський край традиційно провідуємо на 9 травня. Сумно бачити пустку там, де пройшло твоє дитинство, і де ти нічого не впізнаєш, де все позаростало, і тільки поодинокі хати, де ще живуть люди, трохи розвіюють цей сум, - каже Іван Якушенко.
Але Оташів може пишатися не лише своїми героями з минулого, які вже відійшли, а й тими, хто нині утверджує український дух. Відважність, вона певно прописується десь на рівні генетичного коду, на рівні крові, закріплюється в пам'яті живим прикладом. Бабо Ганно, якби мали змогу повернутися до земного життя, ви би певно пишалися своїм онуком Олександром (“Тополь”), який не шкодуючи себе, разом з десятками таких же відчайдушних синів України, яких називають нині “кіборгами”, стояв на варті Донецького аеропорту, у дні найзапекліших, нещадних боїв отримав поранення і вже рветься назад, на передову. Але певно, що ви, пані Ганно, вічно молода дівчинка Ганнуся, дивитеся на нас всіх з неба і благословляєте на звершення того, хто прийшов в цей світ після вас.