Зараз країна чекає повторних виборів у так званих проблемних округах.
У довгій черзі охочих взяти участь у політичній м‘ясорубці на п’яти скандальних виборчих округах можна дуже довго коперсатися в пошуках цікавих персонажів на будь-який смак. Величезна кількість з них мають технологічне призначення у, на перший погляд, складній, але часто просто хаотичній картярській грі влади. Так-так, саме картярській, адже в шахи теперішня влада грати або не вміє, або просто не бажає. Це наочно продемонстровано на прикладі вакханалії, що зараз відбувається навколо вирішення питання зовнішньополітичних процесів та вибору зовнішньополітичного вектора держави.
Безумовно серед усіх охочих поборотися за омріяний мандат є чимало і тих, які, очевидно, справді ув’язуються в кампанію (часто об’єктивно не маючи достатніх ресурсів та особистих якостей, необхідних для перемоги) все ж в надії таки добитися омріяного місця біля пульта з трьома різнокольоровими клавішами під куполом. Чимало серед них політичні банкрути та невдахи, які колись спробували цей солодкий смак та ніяк не можуть змиритися із втратою місця в зручному депутатському кріслі.
Але враховуючи іміджеву сторону питання, особливо в столиці, яка у 2012 році своїм голосуванням вказала діючій владі на вихідні двері українського політикуму та державотворення, останній життєво необхідно як мінімум не допустити перемоги опозиційних кандидатів на проблемних округах, а, як максимум, завести в парламент лояльних (хай навіть вдавано зовсім не лояльних) до себе людей, які в парламенті явно чи приховано будуть танцювати під дудку «регіоналів».
Серед безлічі брудних виборчих технологій, зокрема, тих, використання яких має на меті маніпулювання громадською думкою, введення виборців в оману, замішання, чимало допомагають досягнути певного ефекту.
Проте, у випадку з виборами, довиборами, перевиборами, або як там ще називають волевиявлення, що має відбутися 15 грудня, владі необхідно добиватися конкретного результату і завдавати максимальних іміджевих втрат опозиції в рамках інформаційної війни, яка тепер, в основному розгортається в призмі президентської кампанії, натомість вибори у проблемних округах мають буферний та пробний характер.
І в цьому випадку зовсім не є обов’язковою перемога кандидатів, які йдуть під вивіскою ПР. Куди більше влада прагне дискредитувати саме бренд опозиції, а у парламент можна «завести» будь-кого, з ким можна буде «працювати». Ну і бажано, щоб цей «хтось» був на гачку, наприклад, проходив по якійсь кримінальній справі, якій можна дати зелене світло у випадку, якщо він не проявить достатньої лояльності до примх влади з того чи іншого питання.
Як варіант, для досягнення бажаного результату влада, очевидно, вирішила застосувати дуже брудну технологію, проте, таку, що має шанси принести успіх. У Києві, де голосування було цілком і повністю опозиційним, керуючись логікою чинної влади, можна було прийняти рішення відправити на округ ще одного опозиціонера, який буде боротися за мандат.
У такій ролі може виступити Юрій Гримчак, який висунув свою кандидатуру на довибори у 223-ому виборчому корузі в Києві. Безумовно, голослівно звинувачувати його у співпраці з владою не варто. А от навести очевидні факти, які спростовують його «чесність» та «незалежність», а за одно і «бідність», можна і потрібно.
Перше і основне – це вдавана невизначеність з участю у виборах. На агітаційних матеріалах Гримчака є оригінальна емблема, є оригінальні лозунги. Це все потребує розробки і технологи беруть за таку роботу чималі гроші. Варто наголосити, що робиться все це під одну людину, конкретного кандидата в депутати.
Так, в своєму інтерв’ю виданню «ЦЕНЗОР» від 12 листопада Гримчак заявив, що «думає» про розміщення білбордів на окрузі, тим часом, того ж таки 12 листопада в Шевченківському районі столиці було розміщено велику кількість білбордів з агітацією за нього. Цікавий збіг чи не правда?
І якщо навіть припустити, що інтерв’ю, наприклад, готувалося до публікацій хай навіть тиждень, все одно, будь-який рекламіст скаже, що борди замовляються мінімум за місяць. Більше того, представник однієї з компаній, який з відомих причин попросив не називати ні себе ні компанію, підтвердив, що рекламна площа під агітацію Гримчака була заброньована ще в середині жовтня. Теж збіг? Чи може ні? Чи можливо він замовив, а потім думав розміщувати агітацію чи ні?
Виникає цілком логічне питання – звідки гроші? В тому ж інтерв’ю Гримчак сказав, що утримує чималу сім’ю за 14 тисяч гривень допомоги, яку отримує як колишній народний депутат. Що ж до фінансування кампанії, то за його словами, тут йому допомагає партія «Собор». Та сама, яка знялася з виборів під час парламентської кампанії 2012 року і потратила на неї аж 34 тисячі 805 гривень 56 копійок. Варто наголосити, що така рекламна площа задоволення дуже дороге, особливо, якщо мова йде про політичну рекламу та агітацію. Невже все це забезпечує ледь жива партія «Собор»?
Також на агітаційних наметах роздаються іменні ручки. Скажімо так, ще одна приємна дрібничка, яка потребує не стільки грошей, скільки часу на реалізацію.
Не до кінця зрозумілим залишається питання реакції Юрія Луценка на рішення Гримчака балотуватися, точніше, питання особистої розмови між двома колишніми соратниками. В своєму коментарі Гримчак сказав, що не говорив на тему своєї участі у виборах, проте, це не завадило йому активно використовувати обличчя Луценка під час агітації. Так, це було зроблено в одному з агітаційних бюлетенів.
В замішання вводить критика законодавчих ініціатив «Свободи» щодо регулювання діяльності монополій та позиція щодо прогресивної системи оподаткування. Крім того, не зовсім зрозумілою є критика пікетування судів у справі про фальсифікації на 223-ому виборчому окрузі. Мовляв, не можна того робити, мовляв, це «непорядно». Схоже, фальсифікацію волевиявлення Гримчак вважає порядним вчинком. Вся країна спостерігала за тим безпредєлом, який відбувався в будівлі на вулиці Щербакова та біля неї, проте, схоже, для Гримчака всього того не є достатньо для мотивування вимог покарати фальсифікаторів.
Легку посмішку також викликає вислів про необхідність пошуку «методів співпраці з владою». Можна припустити, що він їх уже знайшов у активно застосовує. Звучить переконливо на фоні того, як влада «співпрацює», скажімо, з киянами, від яких відгороджується металевим парканом, внутрішніми військами та «Беркутом».
Коли тільки з’явилася перша інформація про участь Юрія Гримчака у виборах на 223-ому окрузі, багато хто почав розмірковувати над питанням, як це розуміти. Тобто, яку роль він зіграє у тому випадку, якщо це проект влади: технічний кандидат на допомогу Пилипишину чи заміна Пилипишину. В обох варіантів є сенс.
Якщо брати за основу другий варіант, то тут не обійтися без обґрунтування ще одного логічного запитання, яке звідси випливає: що між ними спільного? Адже, якщо влада ставила на Пилипишина, на якого мала і має серйозні важелі впливу, то який вплив вона має на Гримчака, який зробив собі ім’я як раз діями, радикально ворожими до діючої влади.
Спільного між ними те, що на обох заведені кримінальні справи. Що правда, у випадку Пилипишина вже давно триває судова тяганина, а що ж Гримчаком?
Того ж таки Андрія Парубія, на якому «висить» справа про те ж саме (димові шашки у Верховній Раді), що й на Гримчакові, поки що рятує депутатська недоторканість. А що рятує Гримчака? Це питання. Часом не всебічна співпраця з владою?
Непрямим підтвердженням може слугувати дешевий спектакль, розіграний в ефірі 5-ого каналу 16 жовтня, коли «регіонал» Володимир Олійник як міг рекламував Юрія Гримчака. Він ознаменував собою провал PR-кампанії влади на підтримку цього, наче б то, опозиційного кандидата. Багато хто вважає, що саме під таким «соусом» намагаються подати колишнього соціаліста технологи влади.
Вистава відверто провалилася, адже її постановники не потрудилися розробити для неї правдоподібний сценарій, а «актори» остаточно її зіпсували.
Це далеко не єдиний фронт інформаційної війни за 223-ій виборчий округ, де знову балотується «свободівець» Юрій Левченко. Проте, один із найбільш брудних та потужних.
Неабияке обурення викликають заяви Олеся Донія, котрий у своєму інтерв’ю так завзято поливав брудом «Свободу», розповідав про неадекватність та інші речі, а також не менш завзято піарив Кличка, підтримавши потім, так звану, «поправку Кличка», за допомогою якої можуть спробувати усунути останнього від участі у президентських перегонах. При цьому обличчя Донія Гримчак також використовує в своїй агітації.
Доній заявив, що Левченко і Гримчак, начебто, повинні зустрічатися і про щось домовлятися. Але виникає питання: про що і з ким? Чому людина, яка виграла вибори, а зараз змушена просто підтвердити та розвинути свій результат, повинна про щось домовлятися з кандидатом, який виникнув нізвідки і цілком можливо, за помахом чарівної палички Банкової, та заявляє якісь претензії до Юрія Левченка особисто, та "Свободи" загалом, яким виборці віддали свої голоси?
Слід також нагадати, що Доній перед виборами у своєму інтерв'ю заявляв, що Тягнибок сам виявив готовність зняти одного із "свободівських" мажоритарників на його користь. Тепер як заспівав! Підігравання владі? Неадекватність?
Ще однією дешевою виставою стала заява Гримчака від 5 лютого. Тоді він стверджував, що якщо соціологія на окрузі покаже перевагу Левченка, то він (Гримчак) зніме свою кандидатуру.
І, о диво! З’являється «весела» соціологія, яка прогнозує перемогу Гримчака. Це при тому, що він почав агітацію на окрузі порівняно недавно (схоже довго думав), а Левченко працював у Шевченківському районі весь рік після виборів. І досі чимало людей телефонують до приймальні фракції ВО «Свобода» у Верховній Раді та запитують депутата Левченка, а потім дивуються, дізнаючись, що він не депутат.
Отже, висновок напрошується очевидний: якщо влада веде інформаційну війну за Гримчака, то вона її вже програла, і провалює інформаційну війну за 223-ій округ. А сам Гримчак продемонстрував справжні дива у подоланні політичної невизначеності.