Ми – сучасна молодь. Певна частина нас ще невиразно пам’ятає останні дні Радянської епохи, інша частина має в свідоцтві про народження помітку, що народилися в колись найбільшій державі світу, але й вони, й народжені після розпаду – всі є дітьми незалежної України. Тими, що повинні бути вільними від пересудів і відкритими для нових можливостей побудови сильної держави. Все, що існує в нашій пам’яті про країну, в якій народилися наші попередні покоління і частини якої ми до сих пір бачимо, було здобуте не власним досвідом, а вкладене ззовні. Треба чітко собі усвідомлювати, що навряд чи в таких умовах можна отримати більш-менш об’єктивну картину як Україна жила при комуністичній владі. Таким візерунком легко маніпулювати. Ми бачимо сьогодні, що на третьому десятку нашої незалежності виявляється дуже тяжко робити зусилля задля розвитку нашої України, тому що дехто не вирішівся з вектором – чи треба йти в сторону заходу, чи може повернутися до лона Радянської держави?
Нажаль, чіткої відповіді нам ніхто не дасть. Питання в тому, чи можемо ми, як жителі сучасної України, зібрати якнайбільше можливої інформації аби кожен сам собі міг дати чітку відповідь. Я особисто негативно відношуся до маніпулювання думкою молоді відносно нашого Радянського минулого. Попередньому поколінню після хрущовської «відлиги» розповідали як їх діти будуть жити при повному комунізмі. Далі йшли розмови, що комунізм скоро настане, а поки треба обмежитися «розвиненим соціалізмом». Постійно створювався світлий і романтичний образ комуністичної дійсності. Схоже, що він так і не був втілений в життя, але я б заявив, що сьогодні ним розбещують молодь – тим образом романтичної комуністичної дійсності, але немовби вона вже проіснувала в минулому. Для підтвердження використовують низку різноманітних знарядь – добрі радянські комедії, рекламу алкогольних і безалкогольних напоїв з легким ностальгічним налітом, підкріплюючи все це широко розповсюдженими поглядами про нинішній моральний занепад. Це все не правда, а лише звільнений від негативу та ретушований погляд з однієї сторони. Я не смію заявляти, що він несе в собі нісенітницю, а насправді все було жахливо. Просто замилювання очей без змоги практичної перевірки правдивості вище наведених доводів – саме по собі небезпечна практика і невідомо по кому потім найбільше може вдарити. Ну а по-друге – маніпуляція є просто проявом зневаги до власного народу.
Відносно Європейського майбутнього України питання виглядає інакше. Нажаль, через тотальне зубожіння левова частка населення не може на власний досвід перевірити достовірність всієї інформації, що йде о Європі. Залізна завіса змінилася завісою фінансовою, але більшою мірою суть питання залишилася незмінною – ті, хто хочуть створити негативний візерунок заходу, надалі можуть спотворювати або фільтрувати інформацію без ризику бути схопленими за руку. Але ось на чому полягає основний візерунок Європи – засади, що там діють, не створені ідеологією або неперевіреними домислами окремих політичних мислителів, а продиктовані прагматизмом та багатим досвідом, тому часто ті, хто намагаються їх оббріхувати або нівелювати, просто воюють зі здоровим глуздом.
Питання, чому я хочу вибрати для України Європейський шлях не продиктовано тезою «тому що там гарно і всі багаті». По-перше, не всі багаті, а по відношенню до інших я б ужив слово «заможні». Але головне – чому саме вони стали заможними? Тому що керувалися прагматичними засадами. І ці засади вони проповідують зараз молодим державам. Їх платформу підтверджують не безпідставні закиди, а реальні результати, які ми можемо спостерігати в цілій Європі.
Головна засада заможних людей Європи – без працьовитості не буде значних результатів. Нам розповідають про раптове збільшення економічних показників після обрання союзу з нашими східними партнерами, але давайте відповімо на питання – з якого дива на пустому місті зможуть з’явитися результати, якщо ми в першу чергу не підвищимо продуктивність праці, не почнемо втілювати новації і не підвищимо конкурентоспроможність наших товарів і послуг? Кожен, хто розповідає про фіаско українського виробника після сполучення з Європейським ринком, спотворює ситуацію – по-перше, наші товари можуть мати перевагу в багатьох категоріях, а по-друге, чому в такому разі ми мусимо користуватися виробами, які за сучасними мірками не є конкурентоздатними з точки зору європейського споживача? Наш ринок раз і назавжди мусить вирватися з пастки адміністративно-керованої промисловості, щоб потім український користувач міг пишатися і мати зиск з вітчизняного виробника.
Керуючись тією самою логікою можна розбити доводи, що молоді країни Євросоюзу пережили тотальне зубожіння після свого вступу. Елементарне дослідження темпів росту економічних показників за останні пару декад країн Вишеграду і країн Балтії доведуть, що Європейський вибір пішов їм на користь, а використання засобів зі спільних фондів для розвитку інфраструктури і середовища дозволили перемінити краєвиди тих країн в кілька раз швидше, ніж якби вони працювали самотужки. До того ж, ефективність кожної інвестованої копійки буде менше, якщо оточуючі умови не забезпечуватимуть належним чином ріст промисловості.
Але не самим матеріальним добробутом живуть люди і не тільки він робить їх щасливими. Засади ведення відкритої політики та взаємодопомоги для досягнення заможності для всіх зумовлені нищівними результатами двох світових воєн, коли стало зрозуміло, що не можна будувати свій добробут за рахунок інших. Присудження Нобелівської премії Європейському союзу декотрі розглядають як відвертий непотизм або як утішний приз з погляду на пануючу кризу безробіття і заборгованості. Але на наявні факти очі не закриєш – ніколи раніше не спостерігалося, щоб між найпотужнішими державами Європи на протязі шістдесяти років не вибухали війни. Європа демонструє приклад, що засади християнської моралі – допомога ближньому, чесність та відкритість – можуть бути використані у великий політиці і приносити не уявні, а цілком реальні плоди. І побачити підтвердження цьому зараз є конче потрібним зневіреному українському народові.
Хочеться, щоб українці від європейців навчилися перш за все вмінню прагнути до кращого, але при цьому цінити то, що вже є. Нашому народові дуже шкодить постійне прагнення сидіти і чекати аж поки «вмілий господарник» з сильними руками сам нізвідки з’явиться і візьме все під свій контроль. Ми із заздрістю оглядаємо, як ватажки наших сусідів, славнозвісні Гавел, Валенса і Саакашвілі, докорінно перемінювали зовнішній вигляд своєї вітчизни. Але дайми відповідь на запитання – а як ми зможемо розпізнати наших майбутніх лідерів? Якими цехами повинен володіти той чоловік з народу, щоб ми віддали йому нашу прихильність? Якщо ми домагаємося достатку для нашої країни, то ми мусимо працювати на результат кожного дня, малими кроками приближувати зміни, задовольнятися навіть невеликими досягненнями і раз і назавжди відкинути ідею, що якщо посидіти і почекати, то на лідер сам деінде з’явиться, виграє невідомо які вибори і за рік вверне нас в десятку найпотужніших країн світу, тому що ми ж маємо несамовито сильний потенціал і нам просто не вистачає рук, які б його використали. Ми самі є цими руками. І той можливий сильний лідер буде не посланцем Божим, а особою, яку ми самі виберемо на підставі наших поглядів і якій будемо делегувати наші повноваження керувати нашим життям. Тому що такі засади республіки. Тому що такими є засади демократії.
І для того я обираю Європу. Цей, як може комусь здатися, чисто принциповий хід дасть нам найголовніше – певність, що далі ми повинні керуватися ідеями демократії та моральності для побудови нашого майбутнього.