Кілька слів власне про поняття «хірургічна школа». У хірургічної школи три складові: практика, наука і навчання. Практика – означає, що є клініка експертного рівня, де використовуються ефективні методики хірургічного лікування, а лікарі стали авторитетом для колег. Наука – це розробка, впровадження та доведення, що методики, які використовуються в клініці, мають переваги над іншими. Навчання – це підготовка кадрів. Якщо в медичній установі розвиваються ці три напрямки, мова фактично про хірургічну школу. Чому ж вона має навчити майбутнього лікаря?
Осмислювати кожну дію, а не бездумно повторювати за кимось. Навіть за геніальним вчителем. Можна розмальовувати картини-схеми, зроблені художником, але від цього художником ти не станеш. Оскільки не розумієш головного – як створити картину. Молодий лікар не повинен прагнути скопіювати свого вчителя у всіх діях – він має зрозуміти, для чого ці маніпуляції виконуються і що буде, якщо їх уникнути.
Хірургічна школа повинна показати елементи, які допоможуть лікарю розкритися, а не засаджуватимуть його в канони, обмежуючи розвиток. У цьому сенсі цікава паралель між медициною та бойовими мистецтвами. Свого часу у Брюса Лі спитали думку про школи різних бойових мистецтв. Лі відповів, що будь-яка школа з усталеними канонами заганяє бійця в рамки і заважає йому просунутися далі. Тим більше що з моменту, коли у ХХ столітті далекі подорожі стали доступними і з’явилася можливість обмінюватися досвідом, усі зрозуміли – жодна зі шкіл бойових мистецтв не є ідеальною.
У медицині те саме. Можна роками вчитися в одному відділенні в одного вчителя і створити собі ідеальну картинку єдино правильних рішень. Але тільки-но відкриваються горизонти, стає зрозумілим: методики досягнення успішного результату в ході операції можуть бути різними. І для того щоб ти особисто зміг найкраще лікувати пацієнта, треба бачити різний досвід.
Хірургія – не ремесло. Це мистецтво, індивідуальний творчий процес. Гончар може ліпити однакові горщики, займаючись ремеслом, а може – створювати шедеври. У лікаря ж щоразу – шедевр, бо кожний випадок – унікальний, у кожній операції є елемент вимушеної творчості. Повторення рухів не спрацює, бо немає універсальної методики, яка би підійшла всім пацієнтам. І чим більший твій досвід, чим більше у тебе варіантів, тим більш філігранно ти зробиш свою роботу. Особливо якщо мова про такі високі компетенції, як, скажімо, мініінвазивна хірургія серця, яка сьогодні активно розвивається в Україні.
Програма підготовки кардіохірургів має тривати щонайменше шість років, як це прийнято на Заході. В Україні ж спеціалізація з кардіохірургії офіційно триває… шість місяців! Це нонсенс. Навіть геніальним учням потрібен час, щоб побачити всі проблеми, які можуть виникнути в їхній практиці. І кожний український інтерн, який прагне стати гарним спеціалістом, сьогодні вимушений прокладати свій кількарічний шлях навчання самостійно. На жаль, у цього можуть бути небажані наслідки. Наприклад, інтерн залишається на кілька років в одному відділенні і бачить тільки якийсь певний напрямок хірургії. У результаті отримуємо кардіохірурга, який вміє нашити коронарний шунт, але не розуміє, як доглядати за серцем після операції та кому з пацієнтів потрібно робити операцію, а кому – ні. Бо крім операційної нічого не бачив. Фактично – однорукий та сліпий, бо водили його лише одною дорогою і вузьким коридором. Крок вправо чи вліво – безпорадність.
Зараз наша клініка розпочинає амбітний, тим більше для приватної хірургії, проект – підготовку лікарів для кардіохірургії. Так ось наше завдання – зробити все, щоб спеціаліст після навчання в команді був повністю готовий до хірургічної роботи, яка чекатиме його за п’ять–шість років.
Безпека пацієнта – передусім. Хірургічна школа називається школою, але насамперед це лікувальний процес. Й інтерни у клініці – не для того, щоб його ускладнити. Вони для того, щоб, отримуючи знання від досвідченого лікаря, максимально допомагати йому. Інтерни є ще однією ланкою контролю та отримання інформації в лікуванні пацієнтів. Сестринський моніторинг, дані апаратури, огляди лікарів – це базові складові лікувального процесу. Інтерни доповнюють цикл за формулою: узяв інформацію – маю намір діяти – узгоджую дії з лікарем. Тобто інтерн є такою ж необхідною структурною одиницею, як сестри чи лікарі. Клініка, в якій інтернів видно в палатах та на постах, зранку та ввечері, є університетською (навчальною) і за рейтингом, як правило, вище інших клінік.
Ключові посади в системі підготовки лікарів мають зайняти люди, які здобули освіту вже по-новому. До розпаду Союзу наші медики не мали розкоші обмінюватися досвідом із провідними медцентрами світу. І це наклало відбиток і на розвиток медицини, і на організацію системи навчання та спеціалізації.
На даний час лікар має пожиттєву ліцензію та категорію, яка залежить від кількості відпрацьованих років і є фактично єдиним об'єктивним фактом, котрий тяжко обійти чи підробити. Нічого дивного, адже задачею підготовки лікарів у Союзі було отримання пожиттєвої ліцензії, фінансування йшло на ліжко, а не на пацієнта чи послугу. Тому якісний склад армії лікарів залежав від добросовісності самих лікарів та від системи покарань керівництвом. Плюс добрі лікарі отримували з часом подяку від пацієнтів. Погодьтеся, слабка основа для отримання віддаленого результату в якості медицини.
Тому – фінансуємо не ліжко, а послугу; оцінюємо кадри не за відпрацьованими роками, а за кількістю та якістю роботи; оцінюємо підготовку кадрів не за її тривалістю, а за виконаною роботою в ході навчання (приклад з-за кордону – інструмент LogBook, де інтерни фіксують свою роботу з підтвердженням індивідуального штрих-коду пацієнта).