Так, у «Зверненні Верховної Ради України до парламентів і народів світу» (1991 р.) українців було названо «одним з найчисленніших народів Європи». Нормативне закріплення європейський курс отримав у законі «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» (2010 р.), де однією з основних засад зовнішнього курсу нашої країни визначено «забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі».
В 2014 році європейські інтеграційні прагнення були ще раз проголошені в угоді з ЕС про асоційоване членство.
Проте розпад Радянського Союзу ознаменував для України не лише незалежність та свободу вибору свого розвитку, але й залишив негативний спадок, закарбований на рівні ментального коду, який і досі залишається нездоланним бар’єром для якісних політико-економічних змін.
Мова йде звичайно ж про тотальну корупцію, яка пронизала усі сфери суспільного життя.
Вона ж і є основною перепоною на нашому шляху до Євроінтеграції.
У 2012 році міжнародна аудиторська компанія Ernst & Young «нагородила» Україну місцем в трійці найбільш корумпованих країн світу, а в 2015 році в Індексі сприйняття корупції міжнародної організації Transparency International Україна зайняла 130-те місце зі 168 досліджуваних країн.
Дуже влучно основну проблему України в інтерв’ю українському виданню «Ракурс» охарактеризував відомий голандсьй правозахисник, політолог, історик і публіцист Роберт ван Ворен. За його словами: «Біда України в тому, що протягом 23 років її влада тільки крала». До цього слід додати ще й м’яке ставлення до корупції всередині самого суспільства, що вкорінювалося у його свідомості протягом багатьох років.
Така невтішна закономірність породила разючу соціальну нерівність, що в свою чергу є результатом «слабкості» цілих поколінь політичних еліт, дії яких були спрямовані не на стратегічний розвиток країни, а на досягнення власних інтересів.
У цих умовах різнорідне за рівнем життя суспільство не здатне до консолідації щодо визначення провідної цілі розвитку країни, бо в кожен усвідомлює її по своєму. Для когось це інтеграційний вибір, а для когось – банально боротьба зі злиднями.
За таким «захоплюючим заняттям» як примноження власних статків за рахунок нехтування державними інтересами політичні клани забували про свою основну функцію при владі – керувати державою, розбудовувати її політичні інститути, демократію, громадянське суспільство і політичну націю, нарешті.
Це призвело до існування сьогодні разючої соціальної прірви та не сформованості консолідованої політичної ідентичності громадян України, на основі якої можна було б виробити спільне бачення відносно внутрішньополітичних та зовнішньополітичних пріоритетів.
Таким чином, серед основних причин «невмирущості» корупції в Україні можна назвати:
• промахи в побудові системи державного управління та нездатність провести якісні і послідовні реформи;
• непрофесійність деяких державних управлінців, дії яких націлені на досягнення короткострокових проміжних результатів та власних вигод, а не стратегічних державних цілей;
• недосконала судова система, яка не дає можливості утверджувати правову державу, де закони поважаються усіма членами суспільства;
• брак політичної волі політичної еліти щодо ефективного протистояння проявам корупції;
• недостатня розвиненість та слабкість інститутів громадянського суспільства, основною функцією яких є взаємодія з органами влади заради відстоювання та реалізації власних інтересів та контролю за їх діяльністю;
• низький рівень політичної свідомості як політичних еліт так і населення загалом.
Після Революції Гідності прагнення народу до змін та інтеграції до європейського співтовариства було підтримано українською політичною елітою. Утвердилось розуміння основної проблеми, що заважає нам рухатись далі. У зв’язку з цим стартувала масштабна антикорупційна реформа: було створено незалежні антикорупційні органи, прийнято «Закон про запобігання корупції», запроваджено систему електронного декларування для чиновників. І якщо антикорупційні органи вже розпочали свою роботу, то втілення в життя вимог щодо електронного декларування стане для України справжнім тестом на зрілість та міцність політичної волі. Уже до кінця цього місяця в єдиній електронній базі повинно з’явитися біля 50 тис. декларацій. І важливо зазначити, що від цього буде залежати не тільки отримання Україною безвізового режиму з ЄС та реалізація наших інтеграційних прагнень, але й те, чи зможе Україна стати нарешті політичною нацією, яка здатна консолідувати зусилля заради власного розвитку.