ГлавнаяБлогиБлог Оксани Олійник

Перший пост

Три місяці тому, на початку літа, ми всією сім'єю переїхали жити з Києва в невелике село на Полтавщині - в Христанівку, з наголосом на "і". Фактично ми втекли з дитиною подалі від літних випарів борщагівського асфальту, на якому чомусь не приймаються молоді дерева. А тут є річка, є кручі, ліс, майже півгектара землі під хатою і досить зручне сполучення з Києвом (три години маршруткою, яка ходить щогодини).

На щастя, для чоловіка знайшлася в міру добре оплачувана робота, дистанційна, через інтернет. Тобто найбільша прив'язка до міста нас більше не тримала.

Не знаю, як правильно нас назвати, бо ми і не дауншифтери, і не екопоселенці, і не анастасіївці, і ще, напевно, купа всяких "не". У нас в хаті є унітаз і ванна (правда, ще не поставили бойлер, тобто поки нема гарячої води), є газ (хехе, потенційно є газ, поки він опломбований). Ми їмо м'ясо, займаємось інтелектуальною діяльністю в найширшому значенні цього слова і активно налагоджуємо тісну взаємодію з місцевим населенням.

За ці три місяці ми добряче наробили дурниць і набили шишок. Наших курчат поїла куниця. Цуцика хаскі вбив ентеріт. Газ опломбували і це такий добрячий квест, щоб його включили (лишилося лише поставити міжкімнатні двері - новий план, перевірку димаря, витяжку, обрізання зайвих труб і заміну кранів ми вже зробили). Нуль порозуміння із місцевою владою (ми жалілися одному нардепу на бездіяльність сільського голови, і після того він м'яко кажучи не йде ні на які переговори і продовжує називати мене "гражданочка").

Плюс був величезний облом із дитячим садком. Щоб здешевити утримання школи, в якій вчиться 15 учнів, батьки і вчителі вирішили відкрити у її приміщенні дитсадок. І в якийсь момент до мене прийшла моя місцева подруга, яка викладає в школі українську мову, і спитала, чи не хотіла б я бути завідувачкою. Я загорілася - це ж міг би бути крутющий і цікавий проект! Можна зібрати грошей та ідей в мережі на те, щоб зробити його дійсно привітним для дитини. Щоб в наш садок їздили діти з Лохвиці, і щоб кияни на нього облизувалися. Взяти за основу вальдорфський підхід, зробити Монтессорі-кімнату. Влаштовувати зустрічі для вихователів із міжнародними колегами, а також із українськими талановитими педагогами для обміну досвідом. Ну але ні. Виявилося, що ще до призначення завідувачки третину коштів уже реалізували "господарським способом", і на решту теж уже є розрахунок - плафони замовили і вони їдуть. Так що садок відкриють 1 жовтня без мене. Детальніше я розповідала в своєму блозі.

Але загалом ми страшенно задоволені тим, що переїхали. Це, напевно, було найкраще літо в моєму житті. Я зібрала навколо себе зграю місцевих малюків і ми дуже інтенсивно і незабутньо проводили час, поки їхні батьки сапали грядки. Ми об'їдалися "підножним кормом", тобто сезонними овочами і фруктами - їх нам зносило усе село, бо ми цього року не садили нічого на городі. Там попередні власники посіяли люцерну, яку косив усе літо сусід, а взамін давав двічі на тижні по "бутильку" (3-літрова банка) молока.

А зараз я сиджу у прогрітій дровами хаті, і тут густе пахне яблуками - Орест (мій чоловік) сушить на грубці яблука уже день так третій чи четвертий.

Мій літній щоденник можна почитати за посиланням, щоденник чоловіка - ось тут.

Попереду - незвідана сільська осінь і зима. У нас із чоловіком мільйон ідей і планів. І розвиток зеленого туризму, і створення власного освітнього центру, і спільно з громадою пошук способів привабити у наше село гостей. Я писатиму сюди про наші будні, перемоги, невдачі, а також про особливості місцевого менталітету. Про життя односільчан і про пошуки взаєморозуміння.

Будемо знайомі!

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook, Twitter и Telegram