Немає сумніву, що напад був вчинений у зв’язку з професійною діяльністю Василя Черепанина. Міністр культури Євген Нищук не раз говорив, що відтепер відомство буде представляти інтереси і захищати культурних діячів у разі потреби. Тож зараз Мікультури вважає за необхідне висловити свою тверду позицію, не лише стосовно окремого нападу на Василя Черепанина, але й загальної ситуації, у якій насильство стало вживаним і навіть звичним методом впливу на культурне середовище.
Центр візуальної культури є прогресивною культурною інституцією, серед іншого відомою своєю антидискримінаційною та антигомофобною діяльністю. Саме це зробило ЦВК мішенню для ультраправих організацій та вуличних нацистів, котрі здійснювали погроми виставок, зриви заходів, погрожували і нападали на членів центру. З такою агресією стикались і інші організації, а також окремі діячі у дотичних сферах культури, освіти, журналістики чи захисту прав. Частіше вони майже не відомі загалу. Якщо підпал «Я Галереї» викликав широке обговорення у суспільстві (цьому сприяла медійність Павла Гудімова та перформативість злочину), то побиття менш відомих культурних діячів і зриви заходів не привертають достатньо уваги з боку ЗМІ, через що їх обговорення рідко виходять за межі соцмереж. Також не випадає чути про те, що якісь із цих випадків були розслідувані, а винні покарані. Як наслідок, бійці ультраправих поглядів не відчувають ані осуду суспільства, ані страху перед законом, і все частіше насильницькими діями втручаються у культурне середовище, що суперечить самій його сутності, яка полягає у донесенні своєї позиції на дискурсивному рівні.
Активісти Центру візуальної культури ніколи не приховували своїх лівих поглядів, що зараз, на жаль, стає підґрунтям для маніпуляцій громадською думкою і виправдань скоєного злочину. При цьому очевидно, що Центр візуальної культури немає нічого спільного з ідеологією української комуністичної партії чи тих західних «лівих», котрі підтримують сепаратизм та Путіна. Його ліва позиція відповідає європейському інтелектуальному середовищу і настроям протестної молоді. З нею можна не погоджуватись, але неприпустимо виключати її шляхом насильства. Варто також зазначити, що ліві активісти ЦВК проводили власні заходи на «Відкритому університеті Майдану», були в числі організаторів і координаторів «Варти в лікарні», разом з іншими партнерами провели міжнародну конференцію Ukraine: Thinking Together, в якій взяли участь провідні інтелектуали світу, щоб підтримати Україну.
Натомість ультраправі угруповання своєю діяльністю нагадують терористів так званих ДНР і ЛНР. Випадок із захопленням і погромом платформи культурних ініціатив «Ізоляція» є гарною ілюстрацією таких претензій. Озброєні сепаратисти, що називають роботи з каталогу Бориса Михайлова порнографією, яка ганьбить православну землю, та київські ультраправі угруповання, що тероризують інакодумців, мають спільні методи, погляди та інтелектуальний рівень.
Міністерство культури України свідоме "незручності" теми ультраправого насильства в сьогоднішніх обставинах, але вони не можуть стати причиною для мовчазного осуду насильницьких дій. Міфи про фашистський режим в Україні поширюються в світі усіма медійними способами, щоб спотворити реальність і виправдати незрівнянно більшу агресію Росії, коли політика і дії цієї країни самі напрошуються на історичні паралелі з фашистськими режимами Європи. Єдиний спосіб перемогти у цій інформаційній війні - бути чесними і відкритими перед собою і світовою спільнотою.
Треба визнати, що в Україні існують неонацисти, які діють проти інтересів суспільства і є найбільш антипатріотичною силою в Україні. Попри це, їм вдається повсякчасно створювати інформприводи і яскраве видовище не тільки для проросійських, але й цілком об’єктивних західних ЗМІ. Жорстокий напад на університетського викладача, як і свастика на пам'ятнику «Менора» в Бабиному яру (яка з'явилась у день святкування іудейського Нового року) спричиняють розголос, якого неможливо уникнути. Адже прискіплива увага до неонацизму для Європи є звичайним механізмом захисту демократичних свобод.
Не лише бажання міжнародної підтримки та євроінтеграції є підставами протистояти цій проблемі. Боротьба з обскурантизмом і послідовність у відстоюванні демократичних принципів для України є головною зброєю проти ворога, військова сила якого переважає нашу. Замість того, щоб уподібнюватись агресору, ми маємо стати зразком для громадян Росії, яких авторитаризм і мракобісся полонили ще сильніше, ніж донедавна нас. Демократична Україна, в якій дотримуються права людини і свобода слова, а їх порушення неодмінно несе за собою покарання - саме цього боїться Владімір Путін.
Сьогодні нам потрібно виробити інститути критики, котрі відсіювали б неякісну та пропагандистську продукцію. Проте об’єднана позиція культурного, освітянського, журналістського і правозахисного середовища необхідна вже зараз, щоб дати відсіч усім, хто впливає на культуру через насильство. Такі люди не можуть вирішувати, що нам читати, дивитись і досліджувати. Вони мають відчувати на собі остракізм і боятись відповідальності за за свої кримінальні вчинки.
Бажаємо Василю Черепанину швидкого одужання.