Написати цей текст мене спонукала чергова хвиля маніпуляцій навколо поновлених у 2017 році художником Володимиром Кузнецовим судових тяжб проти «Мистецького арсеналу» і мене як його колишнього генерального директора.
За останні п’ять років я безліч разів озвучувала свою позицію про те, чому напередодні відкриття виставки «Велике і величне» у липні 2013 року я відмовилася від експонування роботи Кузнецова «Коліївщина. Страшний суд». І до сьогодні мало яке моє інтерв'ю обходиться без питань про цю історію. Та якою б малоприємною ця тема для мене не була, я ніколи не уникала її обговорення. І приносила персональні та публічні вибачення всім тим, кого образив факт зафарбування муралу
Усвідомлюючи всю важливість для культурного розвитку країни аналізу того інциденту, що трапився в «Арсеналі», я сама стимулювала громадську дискусію з приводу «Коліївщини». Наприклад, відразу після скандалу в «Арсеналі» в журналі Art Ukraine, який я створила у 2007 році і видавцем якого залишаюся донині, звучала досить жорстка критика на адресу моїх дій — і жодних спроб присікти її я не робила. Оскільки я займаю позицію проти цензури і, водночас, не вважаю, що історія з «Коліївщиною» є прикладом цензурних репресій.
Однак зараз я змушена констатувати: з плином часу ми опиняємося все далі від істини.
Наприклад, матеріал, опублікований цього тижня у виданні LB після чергового засідання суду, містить ряд відвертих перекручувань. Так, авторка цього допису, яка особисто виступає на захист позиції Кузнецова, пропонує уявити, як сьогодні в аналогічній ситуації в «Арсеналі» була б знята з експозиції робота із неоднозначним зображенням жінки, «випадковим чином схожої на дружину Президента». Але ж у творі Кузнецова не був зображений жоден із чинних на той момент можновладців або їхніх дружин, тому таке порівняння є оманливим. Воно виглядає запізнілим намаганням притягнути до роботи той зміст, якого ця робота не містила.
Також маніпулятивною є спроба звинуватити мене у неповазі до суду через те, що мої інтереси під час засідань представляє мій адвокат. Якщо це вважається неповагою до суду, то маю погану новину: право на звернення до захисника прописано в Конституції України.
Ну а вживання авторкою терміну «цензура» щодо цього інциденту вказує на нерозуміння ще однієї реалії: в Україні церква відділена від держави. І тому розмови про «цензурування» у випадку роботи на релігійну тематику є нонсенсом із юридичної точки зору, бо цензуру (яка прямо заборонена в Україні) у сучасному секулярному світі встановлює лише державна влада.
Підозрюю, що нові судові позови від Володимира Кузнецова можуть з певною періодичністю виникати в майбутньому. І згідно із законом я та мій адвокат кожного разу матимемо на них реагувати. Аби звільнити себе від обов’язку кожного разу виконувати роль перформера на замовлення, я хочу остаточно внести ясність в хронологію подій, що передували моєму рішенню зняти роботу з експозиції в «Арсеналі» − включно із деталями, на яких раніше в публічному просторі увага громадськості не акцентувалася.
Ще у 2012-му році, коли добігла кінця перша міжнародна київська бієнале ARSENALE-2012, «Мистецький арсенал» почав готувати виставку «Велике і величне», однією з тем якої був взаємозв'язок релігійної традиції та мистецтва України в останнє тисячоліття.
Вона замислювалася як бієнале українського мистецтва і по факту стала наймасштабнішим міжмузейним проектом в історії України, за участі 35 музеїв, що надали 1300 унікальних експонатів. До речі, третина з них була з нині окупованих територій в Криму та на Донбасі.
Однак, всупереч розхожій думці, виставка «Велике і величне» на своєму старті не позиціонувалася як головна мистецька подія офіційного святкування 1025-річчя Хрещення Київської Русі. І тим більше не задумувалася вона як декорація під світський вихід тодішнього глави держави Віктора Януковича у товаристві голів християнських церков.
У ході підготовки виставки ми зіткнулися зі звичною для тодішнього «Мистецького арсеналу» проблемою: браком коштів і холодним ігноруванням культурних ініціатив з боку Мінкульту, який не збирався нам допомагати і координувати роботу підлеглих музеїв. Адже «Арсенал», хоч і є найбільшою культурною платформою країни, в структуру Мінкульту не входить — а тому нехай сам і викручується.
І коли виставка була під загрозою зриву із-за відсутності фінансування, я вирішила звернутися за допомогою до митрополита УПЦ МП Володимира з проханням підтримати наш проект, який міг би лягти в канву святкування 1025-ліття Хрещення. Адже християнство надало великий поштовх подальшому розвитку українського мистецтва в цілому. І оскільки нас пов'язували доволі шанобливі стосунки, митрополит не відмовив мені й в свою чергу звернувся за відповідною підтримкою виставки «Велике і величне» до тодішнього президента, водночас запросивши його на відкриття.
Чому мені, як директору організації, що входить у структуру Державного управління справами, потрібно було діяти такими методами? Тому, що тоді відносини «Арсеналу» з президентською адміністрацією були далеко не безхмарними.
Тож, ми завжди були більмом на оці чиновників, які мали власні плани на наше приміщення і територію. Тих, хто волів поставити на посаду очільника керовану в ручному режимі людину. Саме тому роки роботи в «Арсеналі» запам'ятаються мені не тільки колосальною кількістю втілених проектів, а й колосальною кількістю інтриг АП, за умов яких треба було не тільки вижити, а й гідно розвивати «Мистецький арсенал».
Мій план спрацював. До листа митрополита Володимира президент поставився з прихильністю й доручення про підтримку з’явилося за два тижні до відкриття виставки. Що ж, спасибі і на цьому.
Відтепер виставка «Велике і величне» мала гриф «З нагоди святкування 1025-ліття Хрещення Київської Русі». Власне, саме тоді «Мистецький арсенал» було визначено місцем прийняття голів християнських конфесій — усіх, а не тільки УПЦ МП — від імені президента України, який задля цього прийняття мав вперше відвідати «Арсенал».
Тому заявляти, ніби «Велике і величне» готувалася спеціально для візиту Януковича із митрополитами це те саме, що стверджувати, ніби виставка японського мистецтва, яка восени працювала в «Арсеналі», була влаштована спеціально для того, щоб туди міг прийти Петро Порошенко і продегустувати чарку саке.
За нашим задумом, проект мав показати як знакові експонати з фондів вітчизняних музеїв, так і роботи сучасних художників, спеціально запрошених до участі у виставці. Це поєднання неминуче мало призвести до певної контроверсійності. Але колектив «Арсеналу» був до неї готовий, оскільки фактично всі наші проекти обов'язково мали справу із сучасним мистецтвом, а не тільки з перевіреною часом музейною спадщиною.
Таким чином, підбір експонатів був розділений на дві частини: об'єкти з музеїв, за які відповідала кураторська група від музейного відділу «Арсеналу», і твори сучасних художників, за які в якості куратора відповідав тодішній заступник генерального директора Олександр Соловйов.
Саме Соловйов займався переговорами з художниками про формат їхньої участі у виставці, що піднімала досить чутливі для українського суспільства питання.
Ми не ставили художникам будь-яких тематичних рамок, або, борони Боже, не давали списки персон, яких не можна було б зображувати. Однак ми вважали, що в ході обговорення з кураторською групою навіть найпровокативніші митці зможуть знайти конструктивний та змістовний підхід.
Так серед запрошених до участі художників з’явився і Володимир Кузнецов.
На етапі переговорів, як мені переповідав Олександр Соловйов, зміст можливої роботи художника кілька разів змінювався. Спочатку Кузнецов хотів присвятити свій мурал соціальним наслідкам Чорнобильської катастрофи, відсутності захисту чорнобильців з боку держави.
Після тривалої й інтенсивної комунікації між художником і куратором, за кілька тижнів до монтування експозиції, Олександр Соловйов повідомив мені про те, що Кузнецов змінив концепцію. І хоче звернутися до більш актуальної проблеми: створити ікону із зображенням народного суду над міліціонерами, які зґвалтували і ледь не вбили Ірину Крашкову в смт Врадіївка. Не виключено, що серед персонажів муралу міг фігурувати і безпосередньо голова МВС Віталій Захарченко.
Тут місце для невеличкого екскурсу.
Інцидент у Врадіївці і подальші протести місцевих жителів, які розгромили відділення міліції, були найгарячішою і найстрашнішою темою того літа в Україні. Група міліціонерів вночі викрали на вулиці 29-річну жінку, зґвалтували, побили, проломивши череп, і збиралися закопати її тіло у лісосмузі. Дивом Ірині вдалося вижити і втекти. Однак лікарі в місцевій лікарні за наказом силовиків знищували докази, а суд відмовився заарештовувати головного підозрюваного: капітана міліції Євгена Дрижака.
Цинізм, з яким представники української державної системи поставилися до життя своєї співгромадянки, призвів до грандіозного сплеску народної агресії проти міліції і влади в цілому. В історичній перспективі врадіївський протест з часом стали називати передвісником Євромайдану — активна фаза якого також почалася як реакція на брутальність силовиків проти беззахисних людей на міській площі.
Можливо, ви здогадуєтеся, що експонування такої соціально зарядженої роботи в рамках «Великого і величного» для мене як директора «Арсеналу» була досить ризикованим. Тим паче, якщо мова йшла про зображення чинного міністра внутрішніх справ, якого вважали особливо наближеним до президента і ймовірним майбутнім керівником його адміністрації.
Однак події у Врадіївці настільки вразили мене як громадянку і жінку, що зі свого боку я підтримала цю пропозицію Кузнецова, заздалегідь обмірковуючи, як доведеться розгрібати наслідки свого рішення.
Уже після подій навколо роботи «Коліївщина» і представники «Арсеналу», і сам Кузнецов підтверджували, що ескізу роботи не існувало та її зміст обговорювався виключно в описовому режимі. На жаль, цей аспект — який тоді не викликав у Олександра Соловйова побоювань — призвів до безлічі пересудів. Зокрема, нелогічну версію про те, що в «Арсеналі» прекрасно знали про зміст майбутнього муралу, але чомусь саме напередодні відкриття «Великого і величного» вирішили його не показувати.
Як бачите, це не відповідає дійсності. Ми дійсно знали про зміст муралу, але він в останній момент був різко змінений художником.
Кілька місяців тому Національний художній музей натхненно презентував та виставив нетлінний архів справи і листування Кузнецова й Соловйова з приводу підготовки муралу. Однак та частина, що безпосередньо присвячена змісту твору, виглядала доволі дивно.
Ось фотографії кількох представлених документів:
Згідно із цими роздруківками, на початку липня Кузнецов поінформував Соловйова про те, що Врадіївка буде не єдиною темою картини. У всякому разі, так можна проінтерпретувати його слова «І з Врадіївки також». Значить, концепція ще раз змінилася? І що ж прийшло на заміну? У представленій роздруківці це питання не розкривається.
Таким чином, або Кузнецов з Соловйовим говорили про зміну змісту роботи поза листуванням, або ж Національний художній музей отримав у своє розпорядження сфальсифіковані архіви — з чим я його не можу привітати.
25 липня, здійснюючи обхід виставки, яку УДО мало взяти під охорону, я виявила, що мурал Кузнецова майже наполовину не завершений. Ще більш шокуючим стало те, що сюжет цієї роботи виявився дуже далеким від того задуму, який був мені озвучений.
На виділеній Кузнецову стіні «Арсеналу» у 55 квадратних метрів зображені не врадіївські події, а груповий портрет героїв сучасності й не лише — чорнобильських ліквідаторів, пенсіонерів, Pussy Riot, що пильнують котел з «мерзотниками». І серед зображеного пекла — священнослужителі різних конфесій із простріляними впритул головами, які варяться у казані власної крові.
Нагадаю, ще вже за добу саме ці священнослужителі мали стати першими відвідувачами виставки до 1025-ліття хрещення Київської Русі і, фактично, милуватися власними зображеннями в пеклі.
Для мене цей мурал був повною несподіванкою. Де ж голова МВС? Жодних народних погромів міліцейського відділення, які і були тим самим обіцяним художником «страшним судом». Виходить, що соціальний градус роботи за день до відкриття виставки був різко знижений? Художник злякався того, що можлива реакція на такий мурал з боку силовиків буде куди більш відчутною для автора, ніж з боку церкви? Можливо, саме тому мурал і не був завершений у поставлений термін – бо Кузнецов в останній момент змінив його сюжет і зміст?
Однак невідповідність муралу його затвердженій концепції не була єдиним мотивом моїх подальших дій.
Я дійсно, як кажуть мої критики, уявила собі різку реакцію на цю роботу. Але не з боку тодішнього президента — який, навпаки, тепер не побачив би свого фаворита у малопривабливому світлі. Найбільше, що мене тоді хвилювало, так це реакція важкохворого митрополита Володимира, який, фактично, адвокатував перед владою створення унікального мистецького проекту. Який довірився мені й цілком поклався на мою професійну репутацію.
Я уявила, як митрополита підводять у візку до цього муралу. Як він — людина, яка особисто допомогла в організації цієї грандіозної виставки — бачить розстріляних впритул священнослужителів. І вирішила, що не маю права зрадити його таким чином.
Так, моє емоційне рішення зафарбувати мурал, пов’язане з почуттям морального обов’язку, було абсолютно людським. І я цілком усвідомлювала наслідки моїх дій власне для себе. Але ще більше я усвідомлювала мотиви, підступність та підлість Кузнецова по відношенню не лише особисто до мене, але й до куратора, колективу і всієї інституції.
На відкриття дійсно прийшов тодішній президент Янукович — якого мені як директору «Арсеналу» довелося зустрічати так само, як до нього зустрічала в цих стінах Віктора Ющенка, а після нього Петра Порошенка. Саме відкриття виставки і було частиною офіційних заходів до дня 1025-річчя Хрещення. На два дні приміщення «Арсеналу» орендувало ДУС, сплативши за це гроші як за офіційний захід за участі президента.
Виставка була відзначена надзвичайно важливою для українських християн — та країни загалом — подією. Під час відкриття «Великого і величного» у «Мистецькому арсеналі» вперше за багато десятиліть один одного привітали щирими обіймами митрополити Київського та Московського патріархатів — Філарет і Володимир. Після чого Філарет висловив сподівання на можливе об’єднання двох опонуючих церков у єдину помісну українську церкву. Але цей історичний для всієї країни момент не отримав гідного висвітлення у ЗМІ, потонувши у валі обговорень зафарбованого муралу із розстріляними священниками. І станом на сьогодні створення помісної церкви виглядає далеким як ніколи.
Паралельно, Кузнецов звинуватив мене в цензурі і вандалізмі. Соловйов подав у відставку, але невдовзі повернувся працювати в «Арсенал». У день відкриття виставки під стінами «Арсеналу» пройшли протести колег і симпатиків Кузнецова, частину з яких я потім особисто, спільно з рештою моїх пікетувальників, визволяла з відділення міліції.
Звісно, я отримала грандіозний обсяг нищівної критики і судовий позов від Кузнецова, на який відповідала до 2016 року як директор «Арсеналу». І відповідаю на новий позов тепер, вже не обіймаючи цю посаду. Кузнецов програв суд «Арсеналу» у трьох інстанціях. Я ж, в свою чергу, радо сплатила йому згідно рішенням суду 1000 гривень за моральні збитки. І для мне було вельми дивним, що через два роки Володимир Кузнецов ініціював другий позов.
Про морально-етичний аспект дій Кузнецова говорити вже не вважаю за потрібне: зазначу лише, ще деякі з його поважних колег-митців відкрито засудили безвідповідальну інфантильну скандальність.
А от на політичному вимірі цієї історії я б хотіла зупинитися докладніше.
Сподіваюся, Кузнецов не буде заперечувати, що за декілька місяців до мого звільнення з «Арсеналу» писав у соцмережах про те, як до нього звертався тодішній очільник ДУС і просив відновити судовий позов проти мене, щоб створити сприятливий інформаційний фон для моєї заміни. Відбувалося це напередодні проведення конкурсу на посаду директора «Мистецького арсеналу» в 2016 році.
До честі Кузнецова, тоді він відповів відмовою. Однак махінаторів з ДУС це не зупинило. У підсумку конкурс в «Арсеналі» проходив з грубими порушеннями, в присутності п'яних тітушок у камуфляжній формі, які вимагали від конкурсної комісії призначення на посаду директора їхньої фаворитки Олесі Островської-Лютої. І домоглися свого. Тож сьогодні вона є директором «Арсеналу».
Мабуть, органічним продовженням конкурсу стало те, що робота «Арсеналу» і його програмна політика сьогодні набагато сильніше залежать від влади, ніж це було до 2016 року. Свідченням тому є склад ради з питань розвитку «Арсеналу», куди входять дружина Петра Порошенка, два його радники, два народних депутати з БПП, два представники АП. Ну і міністр культури Євген Нищук, також не чужа Президенту людина.
В «Арсеналі» тепер дмухають на воду і пропонують художникам замінювати їхні провокативні твори на виставках. Як, наприклад, сталося восени з дідухом Олексія Бикова, сплетеним з конопель. Тема легалізації марихуани, є, м'яко кажучи, зовсім не такою гострою для України, як насильство з боку правоохоронців. Але навіть вона виявилася проблематичною для нинішнього керівництва «Арсеналу», яке попрохало Бикова замінити конопляний дідух на кущ з очерету.
Втім, особливого резонансу навколо цієї історії не було ані в ЗМІ, ані у мистецькому середовищі. Можливо, тому, що від «Арсеналу» нічого провокативного, нічого, що кидало би виклик, наразі вже не чекають?
Справа за новим позовом Кузнецова зараз знаходиться у Печерському суді.
Їй передував певний ланцюг публічних атак. Спочатку нова очільниця «Арсеналу» Олеся Островська-Люта публічно вибачається за інцидент, за який я вже неодноразово просила вибачення. Потім проводить колективні збори, на яких вимагає, аби співробітники «Арсеналу» підписали документ публічного засудження моїх дій. За декілька місяців в Національному художньому музеї відбувається урочиста передача архіву справи «Коліївщини» і публічна дискусія навколо неї, на яку мене особисто не запрошують, на відміну від чинної директорки «Арсеналу». А потім я з засобів масової інформації дізнаюся про те, що, взагалі-то, суд розглядає проти мене новий позов.
Суму, яку Кузнецов просить відповідачів виплатити в якості відшкодування збитків від «Арсеналу», художник чомусь знизив з початкових ста тисяч гривень (як це було у первісному позові у 2015-му році) до десяти тисяч (у новому позові, що наразі є предметом судового розгляду). Залишаю для конспірологів версії про те, чи зроблено це було за домовленістю — для полегшення запланованого програшу «Арсеналу» і, відповідно, мого. У разі рішення суду на користь Кузнецова, «Арсенал» виплатить йому відносно невеликі гроші (тим більше, що сторона «Арсеналу» під час суду захищає себе, за спостереженнями юристів, доволі мляво). А я отримаю репутаційний удар, оговтатися від якого, на думку моїх супротивників в АП, вже не зможу.
Саме тому я й продовжую боротьбу. Як ви розумієте, боротьба ця непроста.
Під час роботи в «Арсеналі» я всіляко обороняла його від зазіхань з боку охочих звести на його території багатоповерхові бізнес-центри та апартаменти. Сьогодні подібні атаки стали справжньою епідемією для всієї культурної галузі країни. Державні музеї та інші організації змушені боротися з тими, хто бажає заволодіти їхньою нерухомістю (а краще, разом із дорогоцінними фондами). І здійснюють ці атаки саме ті, хто за службовим обов'язком мав би стежити за неухильним дотриманням законів щодо зберігання культурної спадщини та національного надбання.
Фонд гуманітарного розвитку України, який я очолюю, і тисячі наших волонтерів по всій країні стежать за цими посяганнями і постійно їх оприлюднюють. Я не полишу свою діяльність: віддавши п'ятнадцять років роботі на українську культуру, відступати перед черговою хвилею дрібних шахраїв при владі було би нешанобливо по відношенню як до себе, так і до нашої країни. І по відношенню до унікальної виставки «Велике і величне», яка вперше показала на такому рівні велич української культури з двадцяти регіонів (включно із Кримом і Донбасом, звідки найближчим часом музейних експонатів ми не побачимо). А разом з тим оголила нерв українського суспільства, не обмежуючись мистецьким середовищем.
Тепер кожен має право робити власні висновки. Звісно, останнє слово в цій справі скаже суд. Хоча, з огляду на вже встановлену Кузнецовим традицію що два роки ініціювати нові позови, важко прогнозувати, коли це слово таки буде сказане остаточно. Та попри все я переконана, що велике і величне жодним чином не має поступатися дрібному та немічному.