Нещодавно розмовляла з хлопчиною, котрий чотири роки живе в стінах інтернатної системи. За цей час був у трьох різних закладах, бачив багато і хорошого, і не дуже, бачив волонтерів та благодійників, які робили вистави, дарували гарні подарунки, апельсинки та йогурти.Хлопцю зараз п’ятнадцять. Не за горами той час, коли потрібно буде жити поза стінами інтернату. За його словами, він чекає не дочекається цього часу, адже добре пам’ятає життя без регламенту та закритих на вулицю дверей. Можна було обирати з ким дружити, коли спати та робити уроки, який одяг носити та коли грати у футбол, коли та що їсти – в домашньому холодильнику було всього вдосталь, мама з татом працювали на місцевій швейній фабриці… Зараз нічого того немає – в інтернаті свої внутрішні правила, інструкції, норми та розпорядки. Він дуже сумує за батьками – вони загинули в автокатастрофі, але розуміє, що в житті може статися багато прикрого та несподіваного, але здаватись не можна. Йому пощастило – є батьківська квартира, тобто є куди повернутися, зараз найголовніше визначитись з коледжем і поступити вчитися. Розумний, вдумливий, позитивний та ініціативний підліток.
Ми говорили десь з годину. Хлопчина, розуміючи причину моєї зацікавленості, старався відповісти відверто. Говорили про життя в інтернаті та можливість мати наставника. Про те, що наставник буде відвідувати тут, в інтернаті, а потім можна продовжити дружбу за стінами закладу. Обіцяв поміркувати – думка, що хтось буде приходити регулярно та постійно саме до нього і подобалась, і здавалася трохи фантастичною. Хлопець дивувався: «Невже хтось просто так може цікавитися мною? Волонтери тільки групою приходять, вистави, уроки там всілякі, майстер-класи проводять… Ще не бачив, щоб хтось по-справжньому цікавився нашим життям».
Ще ми говорили про те, чого не хочеться. І мене вразило декілька разів повторене його бажання: не хочу бути дитиною з інтернату. Хочу бути нормальним, як усі. Не хочу, щоб для нас проводили особливі свята, давали безкоштовні квитки, збирали одяг, купували іграшки та плакали над нашими долями. Це майже дослівні його вислови.
Чи ми не самі вішаємо таке тавро на дітей, котрі не за власним бажанням опинилися в стінах інтернатної системи? Чи ми не самі влаштовуємо акції та піар-кампанії, щоб зібрати 1000 іграшок, стати «Миколаєм», щоб поїхати пообнімати там усіх діток, бо ж вони так потребують любові? Чи ми не самі стаємо тими, хто вчить дітей «синдрому сироти» (є такий професійний термін, коли дитина, а потім і доросла людина очікує від усіх тільки матеріальне, бо ж вона сирота). За роки життя в закладах колективного виховання від волонтерів, спонсорів та благодійників дитина отримує безліч цукерково-одягової допомоги, але мізерне емоційно-людське спілкування. Коли розмова наодинці та неодноразово. Чи ми не самі створюємо умови для процвітання системи, що калічить душі? Системи, в якій втрачається особистість, там просто нема кому і ніколи виховувати індивідуально та розвивати особистість конкретної дитини. Чи ми не самі їздимо в інтернати, але не знаємо імені дитини, яку там зустрінемо?
Давайте побудуємо нову систему допомоги дітям, де не немає слова «інтернат». Систему, де дитина зростатиме в люблячій сім’ї. Систему, де чужих дітей таки не буде.