Маршуючи вулицями та площами Києва, українські фемініст(к)и протестували проти клерикального наступу на репродуктивні права жінок. У центрі їхньої критики опинились новітні законодавчі ініціативи українського Парламенту: податок на бездітність, заборона штучного запліднення для неодружених жінок і тих, кому більше 49 років. Поруч із закликами «Моє тіло – моє діло», «Податок на бездітність – податок на бідність», «Батькам – інфраструктуру» лунали також «Менше кухні – більше книг», «Рівна робота – рівна платня», «Ні патріархату, ні капіталізму».
Люди в авангарді феміністичної колони несли яскраві текстильні хоргуви, що іронічно поєднували антиклерикальні гасла та східнохристянську ритуальну естетику. Серед протестувальниць вирізнявся з десяток дівчат у шапках-балаклавах: вони прийшли на марш висловити солідарність з активістками російської групи Pussy Riot Надею Толокно і Машею Альохіною, яким загрожує 7 років позбавлення волі за нещодавню акцію «Богородице, Путіна прожени» в московському Храмі Христа Спасителя. Центральною подією маршу стало вшанування Лесі Українки – письменниці, перекладачки, громадської діячки, що жила на зламі ХІХ-ХХ століть. Офензив’янки пов’язали на Лесю фіолетову феміністичну хустку і нагадали присутнім: єдина жінка в історії України, чий портрет зображено на українській гривні, Леся Українка ніколи не мала дітей.
Події наступного тижня показали абсолютну своєчасність феміністичного протесту проти нової української клерикалізації. Керівники Греко-католицької та Римо-католицької церков звернулися до Верховної Ради України із закликом заборонити аборти, і вже 12 березня Парламент зареєстрував законопроект про заборону абортів за бажанням жінки, автором якого є депутат від БЮТ (Блок Юлії Тимошенко) Андрій Шкіль. Для ліберально налаштованої частини українського суспільства ці події стали шоком: якщо в цинізмі «осиротілих» БЮТівців ніхто не сумнівався, то реакційно-консервативне обличчя Української греко-католицької церкви було вперше продемонстроване в такій політичній повноті. Більше немає сумнівів у тому, що особисті свободи та репродуктивні права українок поставлені під загрозу. І ця загроза є справою рук не тільки і не стільки «проросійської» Української православної церкви Московського патріархату (другої за чисельністю вірян релігійної громади України), а в першу (але не в останню) чергу «пан’європейських» греко-католиків і римо-католиків.
Першою ластівкою консервативного повороту був ще IV Національний конгрес з біоетики у вересні 2010 року за участі Всеукраїнської ради церков і Міністерства охорони здоров’я, де обговорювалися «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності». Незважаючи на акції протесту, греко-католицький єпископ, голова Ради церков і релігійних організацій Маркіян Трофим’як тоді безперешкодно доповідав Міністрові та академікам з Вищої Академії Наук про «гріховність» і «занепад у теперішньої цивілізації моралі як такої».
Мовчазна згодна на церковне втручання в репродуктивні права спочатку зі сторони урядовців, в потім і законодавців обумовлена зовсім не тим, що «всі політики ідіоти» (така теза часто звучить в українських публічних дискусіях). Якщо зіставити релігійну та електоральну карти України, політичні дивіденди консервативної істерії стають очевидними: Західна України, де греко- та римо-католики мають найбільше підтримки є в той же час регіоном з найменшою лояльність до діючого Президента та владної партії. Це значить, що спекуляції мораллю, духовністю та демографічною кризою в цьому регіоні служать ефективною дискредитацією соціально-економічної політичної програми та унеможливлюють появу реальної опозиції. Тому й не дивно, що політичну монополію в Західній Україні має правопопулістська партія «Свобода», чия риторика будується на поєднанні націоналізму, гомофобії та різних проявів консерватизму.
Передвиборчі спроби заборонити аборти і штучне запліднення неодружених жінок і тих, кому за 49, а також намагання оподаткувати бездітність і покласти відповідальність за економічно обумовлену «демографічну кризу» на українських жінок відвертають увагу від справді «аморального»: проблем контрацепції, сексуальної освіти і насильства. 68% жінок в Україні зазнають у тій чи іншій формі знущань у сім’ї, в тому числі 20% – «періодично» або «часто» (переважно це побиття жінки чоловіком).
Та ці разючі цифри і статистика не здатні передати жорстоку реальність. 10 березня, за два дні після маршу Офензиви, стрічки новин сколихнула історія 19-річної Оксани Макар з Миколаєва: троє молодих чоловіків зґвалтували дівчину і намагалися спалили її тіло. Після затримання правоохоронними органами, двох із них відпустили. Поки публічна увага прикута до врятування життя постраждалої дівчини, кримінальна відповідальність злочинців залишається під питанням. При цьому, після останніх змін до Кримінально-процесуального кодексу особу, яку вперше підозрюють у зґвалтуванні чи спробі зґвалтування, навіть не можна посадити за ґрати. Де публічні заяви церковників? Чому УГКЦ і УРКЦ вимагає заборони абортів, а не покарання ґвалтівників? Невже сексуальне насильство і посягання на жіноче тіло не є «гріхом»?