Кожна по-справжньому демократична країна з часом відпрацьовує свою партійну систему. Скажімо, такі гранди демократії як Великобританія і США традиційно сповідують двопартійну політичну систему (хоча в країнах існує по кілька десятків різноманітних партій). У виборах до Бундестагу Німеччини беруть участь понад сорок політичних партій. Навіть у Ліхтенштейні, кількість мешканців якого не дотягує до сорока тисяч, у політичному житті беруть участь чотири партії.То ж дивуватися українцям наявності в країні більше трьохсот п’ятдесяти партій аж ніяк не варто. Але варто звертати увагу на якість цих партій. А для цього необхідно усвідомити, чи є критерії, які б могли допомогти пересічному українцю визначати відповідну якість таких організацій.
Певною мірою на формування якісних показників існуючих і майбутніх партій направлений Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запобігання і протидії політичній корупції» (2015 р.), який визначає, зокрема, порядок подання фінансового звіту про надходження і використання коштів виборчого фонду, звіту партії про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру, порядок залучення аудиторської фірми для проведення зовнішнього незалежного фінансового аудиту звітності про доходи, майно, витрати і фінансові зобов’язання політичної партії, її місцевих організацій тощо.
Вже у 2016 році Нацагенство з питань запобігання корупції повідомило, що за перше півріччя 162 із 350 офіційно зареєстрованих політичних партій не подали своїх фінансових звітів. А ще НАЗК дивувалось, де «пропали» ще 86 партій, оскільки за адресою офіційної реєстрації їх просто не виявилось. У наступних кварталах картина була оптимістичнішою, звітували вже понад 250 партій.
З минулого року додався ще й фінансовий аудит звітності про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру для тих партій, які були суб’єктами виборчого процесу на виборах Президента України, виборах народних депутатів України або брали участь у чергових чи позачергових місцевих виборах, а також політичні партії, які отримують державне фінансування.
Одним словом, держава, нарешті, перейнялася фінансовими аспектами партійного життя. Але задамося питанням — а чи обмежується якість діяльності партій, про яку ми говорили вище, лише фінансами?
Згоден, фінансування партій є однією із найактуальніших і, одночасно, найболючіших проблем. І контроль тут, безперечно, має бути серйозний. Однак не тільки цим пояснюється увага до цього аспекту партійного життя. Варто говорити і про те, що чимала кількість партій є, по суті, «закритими акціонерними товариствами». Іншими словами, бізнес-проектами. Виходячи з цього, як має вчиняти держава? Аудит партій потрібно проводити не корпоративно-лобістський (а так це виглядає зараз), а державний, широкий і всеосяжний. Тобто такий, який має включати низку інших напрямів, які повинні законодавчо оформитись як партійний функціонал. Наприклад, публічність партії, де одним із обов’язкових атрибутів стає наявність мас-медійного органу, причому не звітного характеру, а такого, який би підтримував постійну партійну дискусію. Міжнародна співпраця з оприлюдненням кожного персонального (на рівні лідерів) і офіційно-робочих контактів із зарубіжними партнерами чи колегами.
Список таких напрямів функціоналу можна продовжувати. Завдяки такому підходу ми можемо добитися дійсно якісної зміни партійного (і державно-суспільного) життя в країні, оскільки партії як інститути політичної системи країни стануть тоді дієвими, актуальними сервісами для суспільства на весь час існування, а не тільки на короткий період статусно-мандатного входження (захоплення «панівних висот») в парламентську чи виконавчу гілку влади. А саме це, як на мене, і є ключовою формулою розвитку сучасного партійного, політичного, суспільного життя в Україні.
Крім того, слід зробити законодачу градацію щодо звітності і аудиту як основних, у всякому разі на даному етапі, форм контролю. Погодьтеся, що парламентські партії на прямих державних дотаціях національного бюджету і позапарламентські (в більшості - на ентузіазмі членів партії і симпатиків) — це кардинально різний рівень відповідальності і можливостей в поточному функціонуванні. Парламентські партії приймають, разом із мандатом української нації, на себе пряме онлайн зобов’язання і відповідальність щодо всієї країни зараз і на перспективу в режимах доби, а не парламентських сесій. То ж і пильність суспільства і держави щодо їхньої діяльності має бути вища стократ - як за процедурами, регламентом, так і публічно. На жаль, сьогодні ми констатуємо, що нинішня Верховна Рада так і не вийшла з парадигми сервісу існуючого правового дискурсу, занурилась у внутрішні чвари і міжфракційні конфлікти і не зуміла вийти на орбіту творення нової, Майданної України через ефективну законотворчість. Вражає і те, що окремі керівники парламенту, не кажучи вже про «рядових» народних обранців, до цих пір не асоціюють себе із владою, забуваючи що вони зараз є першою її гілкою - законодавчою.
І ще одне. Нам слід погодитися з тим, що всі процеси, які відбуваються нині в Україні, є глобальними. В глобальному світі гібридність в умовах розвитку планети 4.0 (а це нам демонструє агресор на Сході і нерідко партнери на Заході) є викликом для світового і національного українства. Щоб прийняти цей виклик і гідно відповісти на нього, маємо поєднувати традиційно непоєднуванні явища, процеси, розуміння. Синергетичний ефект від такого поєднання вийде вражаючим. Треба лише не боятися зробити цей крок назустріч, бо реваншизм рівня глобального агресора чатує на нас, часто навіть в тих коридорах, де ми дискутуємо. Треба мати силу волі державників цивілізації, яка б подолала страх перед незвіданим і примусила до глобальної відповідальності. В умовах парламентсько-президентської форми існування країни таку волю мають, найперше, проявляти політичні партії.