Імперська політика Кремля на протязі всієї історії Московії, якби вона не називалась — Московське царство, Російська імперія, Радянський Союз, Російська Федерація — завжди будувалась на сліпій і бездушній покорі, з одного боку, і людиноненавистницьких постулатах самодержавного правління, з іншого. Тому всі державні органи, а точніше органи державного насилля московської імперії (до яких зараз доєднались суспільні інститути), базувались не на принципах верховенства права, а на засадах примушення до беззаперечного виконання підлеглими волі діючого верховного правителя.
Що ж до позиціонування Московії на міжнародній арені, то тут Кремль відпрацював цілу систему державно-правової мімікрії, де основною публічно-імітаційною позицією для дипломатичного і медійного вжитку була теза-прийом про відстоювання прав і свобод народів і громадян. Імперія в усіх своїх державних паркетних проявах «боролась» за свободу поневолених народів, «несла» їм визволення і намагалась постійно рятувати від поневолювачів, хоча, насправді, метою всіх цих дій була різноформатна анексія, окупація, диктат і терор на територіях цих народів та етнічних груп. Ця жорстока боротьба велась заради інших, ніж були проголошені для народу, цілей. Як влучно написав свого часу радянський дисидент Володимир Буковський, щоправда стосовно так званої Великої Вітчизняної війни, «мільйони людей вбивали один одного заради того, які мають бути на світі концтабори: коричневі чи червоні».
Змінюються часи, покоління і технології. Незмінним залишається імперсько-шовіністична політика Кремля, який продовжує будувати червоні (при цьому вже креативно-цифрові) концтабори та зони. Нинішні дії путінської окупаційної влади проти справжніх росіян, українства в Криму і, зокрема, кримських татар є підтвердженням незмінності «табірної психології» кремлівської самодержавної влади. Як писав той же Буковський, про Росію думку складати краще «по в’язницях, ніж за досягненнями».
Однак розглядаючи ситуацію незаконного, брутально-ницого, але фізично реального засудження громадянина України Ахтема Чийгоза, пропоную звернути увагу на юридичну термінологію, яка застосовується в публічній сфері, зокрема, державними інституціями України. Як на мене, тут криється не лише відповідь на питання, що виникають у зв’язку з переслідуваннями українців, але й системна протидія глобальному агресору.
Путіністи доволі глибоко опанували мистецтво використання демократичних процедур, механізмів, інститутів і стандартизованих регламентів проти мирної світової демократії. Відмовившись від міжнародного права у своєму власному вжитку, саме до нього вони комплексно, фахово і, на жаль, випереджально апелюють на рівні світових безпекових організацій (ООН, ОБСЄ тощо). Натомість світ намагається домовитись з перманентним агресором, який ховається під публічно-дипломатичною личиною (під якою проступає СРСР) одного із фундаторів-засновників ООН, закликає його до співпраці мирного конструктивного характеру. Кремль все це вміло і навіть віртуозно використовує на свою користь. Таку ситуацію спричиняє ще одна «вада» демократії – періодична ротація кадрів через вибори. Самодержавство ж кремлівських диктаторів «зацементоване» в їхніх безпринципних правах та діях, де поділ владних повноважень і регламенти змінності та конкуренції є лише ігровими версіями для народу, а не процедурами оновлення влади та еліт.
Офіційна Україна мала би сьогодні, в часи глобальних динамік, запропонувати нову парадигму юридично-правових визначень, опираючись на соціолінгвістичні практики та комунікаційно-контентні технології врахування цивілізаційних кон’юнктур правового дискурсу на рівні ООН. Враховуючи брутальне та перманентне попрання демократичних норм в процесі виборів в путінській РФ, доцільно прийняти до офіційного вживання нові терміни. Наприклад, не Державна дума РФ, а Псевдодума РФ. Не суди, а псевдосуди РФ. Не політичні в’язні (бо тоді «единая страна»), а заручники путінського режиму. Навіть ті, хто тримає зброю в руках на окупованих територіях України, мають попадати в перелік заручників, і це треба розглядати через призму комбінованих гібридно-месіанських агресій путінців і примусу до ведення бойових дій в гібридизовано-терористичних практиках Кремля.
Такі та інші визначення доцільно затвердити на законодавчому рівні у Верховній Раді України, створивши прецедент у світі. Критикам, які заявлятимуть про недоцільність такого кроку, скажу одне — хіба не є абсурдністю з точки зору логіки і здорового глузду використання Кремлем майже всіх надбань демократії проти демократичного світу? Хіба комунікаційно-контентні агресії путінців (на рівні окремих слів, термінів, визначень, тобто суто соціолінгвістичних аспектів), які масово використовують проти свідомості українців, не є загрозою для національної безпеки держави? Ми три роки говорили про програш в так званій інформаційній війні (застарілий термін), на четвертому році бойових дій все ще шукаємо варіанти інформаційної протидії. А запропонована соціолінгвістична парадигма якраз і є прямою практичною відповіддю на ці комунікаційно-контентні агресії і можливістю вести ефективний дипломатично-контентний наступ проти кремлівських сил в планетарному дискурсі глобальних комунікацій. Це той випадок, коли мовознавці і соціолінгвісти разом з юристами мають відпрацювати лінгвістично-юридичні норми протидії кремлівським агресорам. Бо зараз дуже часто наше толерантне написання певних визначень чи понять в лапках (наприклад, «ДНР», «ЛНР») чи сарказм (фейкові республіки) путінські технологи, завдячуючи мистецтву перекладу та технологіям високих публічних динамік в медіасвіті, перетворюють із негативної конотації в суперпозитив на свою користь.
Тоді рішення псевдосуду окупаційної путінської адміністрації (не ототожнювати із категорією влади) в Криму щодо Ахтема Чийгоза для світової громади втрачає сенс. Як і знімається проблема нещодавніх псевдовиборів у місті Севастополі, бо вони тоді офіційно стають фантомними (неіснуючими), тобто такими, що не визнаються ніде і ніким.
Повсякчасне і загальне визнання на міжнародному рівні нелегітимними державних інституцій путінської Росії ставить перед Кремлем питання «нерукоподавання» на рівні держави. Цей процес трансформується згодом і на суспільство, яке стане заручником влади. А це вже надпроблема для Кремля, бо такий підхід створює, особливо в перспективі, передумови для краху геополітичного статусу інституційності імперії.
Вважаю невипадковим, що рішення псевдосуду окупаційної влади Криму стосовно Ахтема Чийгоза з’явилось напередодні презентації 19-ї доповіді Управління верховного комісара ООН з прав людини щодо ситуації з правами людини в Україні, де доповідала голова Моніторингової місії ООН Фіона Фрейзер. Доповідач заявила, що «Російська Федерація як окупаційна держава застосовує законодавство РФ у Криму на порушення міжнародного права і всупереч резолюції Генеральної асамблеї ООН 68/262».
Кремль цим рішенням фактично проігнорував не лише дану резолюцію, але й взагалі ООН як міжнародну безпекову інституцію. Тому наполягаю на необхідності законодавчого закріплення чітких юридично-дипломатичних і соціолінгвістичних визначень стосовно діяльності путінської Росії з метою фіксації і нейтралізації комунікаційно-контентних агресій.
Розумію, що пропоную нестандартне бачення і нетрафаретні підходи до вирішення нагальних державницьких проблем глобального масштабу. Але ж ми і живемо в нестандартні часи і поряд з досить нешаблонними людьми Майданної України в горизонтах геостратегій планетарного партнерства. То ж і рішення наші мають бути креативними, оригінальними і сміливими. Перемагають ворога ті, хто його не боїться, хто відстоює демократію і цивілізаційні права міжнародної громади самовіддано і жертовно.