Бідні наші старі! Не потрібні вони державі, не потрібні й ближнім своїм – в широкому значенні цього слова… Я думаю, що здоровому соціуму взагалі не має бути діла до того, хто куди і коли їде. Треба лише, аби люди не порушували закон, правила поведінки або ті чи інші етичні норми. А в поїздках громадським транспортом немає нічого суспільно неприйнятного. Головне, аби транспорт цей був. І головне, аби рівень життя населення був такий, щоб кожен міг дозволити собі вояж – ні, не на Мальдіви чи навіть у Єгипет – а хоч б з Троєщину на Дарницю.
Ми злі насправді не на «всюдисущих» пенсіонерів. Ми злі на ту саму абстрактну владу, з вини якої наші ганебні маршрутки переповнені з самого ранку і до пізнього вечора роздратованими, пошматованими тіснявою людьми. Які вимушено заходять до салонів цих засобів пересування – за відсутності нормальної альтернативи. Але оскільки влада – як лікоть – нібито й близько, але не вкусиш, злобу зриваємо на інших людях. Але не на «качках» з горою м’язів, а на якійсь бабці чи дідові. Геть звідсіля, мовляв, забагато вас тут розвелось…
Можу «заспокоїти» тих, хто так хвилювався через пільговиків у транспорті. Їх, можливо, невдовзі стане менше. З тієї простої причини, що пільги на проїзд у громадському транспорті можуть скасувати. Рішення остаточно не ухвалене, але ймовірність така існує. Уряд підготував проект змін до існуючих актів, які надавали ряду категорій пільги при користуванні транспортом. Оскільки мова про законопроект, остаточне слово – за Верховною Радою України. Але поки парламент думатиме, пропоную зазирнути у документ, підготовлений Кабінетом міністрів.
Отже, він пропонує внести зміни, зокрема, до закону «Про основи соціальної захищеності для осіб з інвалідністю». Закон був прийнятий ще за УРСР, коли слово «інвалідність» не вважалося некоректним. Цей закон, як не складно здогадатися, декларував пільги на проїзд для осіб з особливими потребами. Нині дану норму пропонують вилучити. Аналогічні зміни можуть заторкнути також осіб наступних категорій, чий соціальних захист був згаданий у відповідних законах:
- жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму (закон також був прийнятий за УРСР, в 1991 році),
- «чорнобильців» (закон від 1992 р.),
- військовослужбовців (також закон 1992 року),
- ветеранів війни (1993 р.),
- ветеранів праці та осіб похилого віку (1994 р.),
- жертв нацистських переслідувань (закон від 2000 року) тощо.
Категорії людей, як бачимо, різні, але зміни переважно торкнуться літніх пасажирів. Що цим законом Кабмін пропонує натомість? Ідея така, що зовсім без соціального захисту вчорашніх пільговиків не залишать. Буде проведена монетизація, і кошти на проїзд малозабезпечені громадяни отримуватимуть «живими» грошима. В принципі, я сам є прихильником адресної та цільової допомоги, коли кошти виділяють справді тим, хто їх потребує, і справді на реальні потреби – пробачте за таку тавтологію. Бо, наприклад, система житлових субсидій мала (і має) багато недоліків, хоча мова зараз і не про неї.
За кордоном, зокрема, в Австрії на проїзд у громадському транспорті існує тариф для пасажирів у віці 65+, який становить 50% від вартості звичайного квитка. Те саме стосується і річного проїзного. При перевірці документів на проїзд літньому пасажиру потрібно мати посвідчення особи, де вказано його дату народження, річні ж проїзні документи є іменними, з фотографією власника. Преференції для літніх пасажирів є єдиним видом пільг, всі інші обставини – професія, стаж роботи тощо – не грають жодної ролі. Жодних ветеранів праці, війни абощо у європейських країн, певна річ, не існує.
Але повернемося до українських реалій. Урядовий законопроект віддає питання монетизації на відкуп місцевій владі. Там так і сказано, що конкретну суму пільг будуть встановлювати органи місцевої влади, виходячи із можливостей бюджету громади. І суми ці, певна річ, будуть варіювати. А тепер представте себе на місці того чи іншого голови – хоч ОТГ, хоч сільради, хоч міськради. Тільки добре уявіть цю картинку загального фінансового апокаліпсису.
Отже, ви – голова, і ви й без того не знаєте, де взяти гроші на найбільш кричущі потреби. На ремонт будь-чого: хоч школи, хоч корівника, хоч амбулаторії. На закупки техніки. На доплати, скажімо, медикам. На побудову дитячого спортмайданчика. На заміну іржавих труб. На очистку річки, яка протікає вашим містечком і аж кричить про те, що їй потрібна термінова екологічна допомога. Я вже не кажу про культурні потреби – культура у нас завжди фінансується за остаточним принципом. Уявили таку ситуацію? Добре її відчули?
Голова такого місцевого голови (і знову пардон за тавтологію) просто пухне від навали проблем. Аж тут – директива з центру: потрібні ще гроші – на монетизацію пільг. Щоправда, закон залишає чудову лазівку: завжди можна послатися на те, що «можливості бюджету громади» не витримають такого навантаження. І що фінанси співають романси. Тож кіна не буде (привіт культурним потребам!) і безкоштовного проїзду теж. Ті, кому дуже треба – їде за свої кревні. А кому не дуже треба, той сидить вдома. Або йде пішки.
Цікавить мене і така річ. Хто і як розрахує оптимальну кількість поїздок для однієї особи? Якщо громадянин / громадянка проживає у великому місті, то для транзиту з пункту «А» до пункту «Б» може знадобитися одна-дві пересадки. Ок, візьмемо «скромну» ситуацію. Нехай будуть тільки два квитка в один бік і два в інший. Разом – чотири поїздки протягом дня, сто двадцять – протягом місяця. Тобто 960 гривень на одного пільговика. І це – без урахування можливого здорожчання проїзду, але про це згодом. А тепер помножимо 960 гривень на кількість пільговиків, які проживають у великих містах. Що отримаємо на виході?
Колись давно я бачив приблизні розрахунки такої монетизації. Бо, власне, ідея скасувати пільги на транспорті виникла не сьогодні і не вчора. Там йшлося про 15 поїздок на місяць. Тобто через день людина може кудись поїхати. І тільки в один бік. А як бути з рештою поїздок? Як бути в тому випадку, якщо літній людині потрібна реабілітація і вона щодня їздить на фізіопроцедури, на масаж чи уколи? А якщо мова про працюючого пенсіонера (а працює він, звісно, на мінімальну або майже мінімальну зарплату)? А якщо мова про бабусю, яка їздить глядіти онуків, поки батьки на роботі (як там ідея комунальної няні, панове урядовці?).
Я не чекаю справедливості у розрахунках монетизації пільг на проїзд, бо я знаю, як в Україні розраховують прожитковий мінімум. Свого часу на цю тему було написано чимало статей, і мною зокрема. На наш прожитковий мінімум неможливо ані прожити, ані вижити. То звідкіля раптом візьметься щедрість при монетизації пільг? І хто покриє такого штибу видатки? Місцева влада? Але ми вже довели, що вона сама є бідною, і нововведенням не зрадіє.
Тож знов виходить, що спасіння потопельників – справа їхніх власних рук. Хтось буде викручуватися як зможе, хтось – їздити зайцем, тобто комунальний транспорт знову таки недорахується прибутків. Що я пропоную? – запитаєте ви. Традиційно те, що і завжди: припинити красти та брати хабарі. Під хабарями я в даному випадку маю на увазі той «навар», який тече від утримувачів маршрутних таксі владі міста. Мова не тільки про Київ, але й про нього зокрема. Ми всі знаємо, що маршрутні перевезення – дуже ласий бізнес, який ніколи не буде ліквідований. Недарма рік тому в Броварах маршруточники влаштували стрільбу, ділячи сфери діяльності. Курка, яка несе золоті яйця, захищена від потрапляння в суп чи на пательню.
А це означає, що доки вулицями розсікатимуть іржаві ночви під назвою «маршрутки», нормального транспорту в містах не буде. Дороги, зрештою, не гумові, і всіх вмістити не зможуть. Та й владі не вигідно запускати обіцяні колись великі автобуси – сучасні, з низькою підлогою, кондиціонуванням влітку та обігрівом взимку, з валідаторами – бо тоді маршруточна мафія залишиться без своїх прибутків. А отже, й не поділиться ними з людьми, котрі «нагорі».
Між тим за наявності адекватно організованої роботи муніципального транспорту він не був би таким безнадійно збитковим. А якщо навіть і йшлося би про дотації, то не в таких обсягах як зараз. Тож для транспортників і не стояло би так гостро питання ліквідації пільг.
І ще один момент. Кілька слів на завершення про київське метро. У нього вже не існує конкурентів у вигляді підземних маршруток (і слава Богу!), воно щодня перевозить мільйони людей, і все одно залишається збитковим. При тому, що: 1) нові станції не відкривають вже добрий десяток років, 2) нові вагони не закуповують, 3) інтервал руху потягів не збільшують, 4) ніяких покращень для пасажирів не впроваджують (тут відкрию дужки і нагадаю, що навіть обіцяні табло зі зворотним відліком часу до прибуття наступного потягу ніхто не встановив).
Звідкіля ж ця тотальна збитковість? Для відповіді на це питання треба проводити тотальний аудит КП «Київський метрополітен». А доки цього не зроблено, я утримаюсь від версій та припущень. Столична підземка, однак, привертає увагу не тільки відсутністю новацій та постійними скаргами на фінансовий стан, але й заявами про те, що собівартість однієї поїздки не відповідає її реальній ціні. А є, мовляв, у 2,5 рази вищою, тобто перевалює за 20 грн. У київському транспорті – і наземному, і підземному – готуються до здорожчання вартості проїзду, хоча остаточна цифра такого здорожчання ще не озвучена.
Подібна перспектива неприємним чином накладається на можливе скасування пільг на проїзд. Що це несе містянам? Додаткові складнощі і жодних «покращень». А останніх прагнуть всі, попри заяложеність такого терміну. Бо й справді: жити повсякчас у потребі долати ті чи інші біди є тим ще випробовуванням. Не вірите? Спитайте у тих, хто щодня користуються громадським транспортом у наших містах.