Віктор Медведчук був «сірим кардиналом» Кучми, проте станом на 2004 рік рейтинг його партії – СДПУ(о) – сягав лише 2%. Ніколи за роки незалежності підтримка Медведчука та його політпроектів не була настільки потужною, як зараз. Згідно із квітневими соцопитуваннями КМІСу, «Опозиційна платформа – «За життя» виходить на друге місце, лишаючи позаду і БПП, і «Батьківщину» й поступаючись місцем лише «Слузі народу».
Якщо парламентські вибори відбудуться вчасно, а популярність «Слуги» та її очільника Володимира Зеленського до осені «просяде», то політпроект Медведчука, ймовірно, вийде на перше місце. Минуло трохи більше десятиліття, відколи України забула, що таке комуністична більшість в парламенті, аж ось історія повертається. Причому ще в гіршому, загрозливішому варіанті.
Але до чого тут Порошенко?
Не будемо зараз міркувати про те, які саме дії Петра Олексійовича призвели до його власної поразки та фактичної перемоги реваншистів. Візьмемо суто фінансову сторону питання. Розбудова будь-якої партії, її розкрутка в ЗМІ та на бігбордах, купівля лідерами телеканалу тощо – задоволення не з дешевих. Звідки на це гроші у Медведчука? Певна річ, що з Кремля, але не тільки.
Розслідувачі стверджують, що нині Віктор Медведчук контролює увесь дизель. Він, як і його кум, також сидить на трубі, лише не газовій, а дизельній. Формально бізнес Медведчука числиться за білоруською компанією «Нафтобітумний завод», щодо якої СБУ попереджала ще в грудні минулого року: її коріння ховається в Росії. Та попри це Антимонопольний комітет дав дозвіл псевдо-білорусам купити дизельну трубу, віддавши її тим самим в руки Медведчука і Путіна.
Що й казати, Україна в доволі цікавий спосіб долає «енергетичну залежність від Росії». Однак це не єдиний випадок, коли Антимонопольний комітет ухвалює рішення не на користь соціуму. Другий «кейс» є широковідомим: це – купівля ахметовським ДТЕК Київобленерго та Одесаобленерго у російської групи VS Energy.
У дні, коли соціум більше цікавило, відбудуться дебати між кандидатами в президенти чи ні, Ахметов успішно сходив на «шопінг», сконцентрувавши в своїх руках (а, точніше, в руках ДТЕК) 48% електроенергії, котра виробляється обленерго.
Звісно, без згоди на це Антимонопольного комітету оборудка була б неможлива. Але комітет дав добро. І це те, що належить до сфери відповідальності чинного президента. Адже структурою керує безпосередньо глава держави і очільника АМКУ призначає він же – за згодою Верховної Ради. Знаючи про рішення, котре готує Антимонопольний комітет, знаючи про критичну концентрацію енергетики в руках одного монополіста, Порошенко мав би бити на сполох. В нього ще достатньо повноважень, аби висловити своє ставлення до ситуації.
Але це було б з його боку як мінімум нелогічно. Хто як не Петро Порошенко допомагав Ахметову відкладати гроші на покупку, благословляючи впровадження «Роттердаму плюс»? Війна на Сході України відчутно вдарила по статках найбагатшого українця, але добрі люди в особі Порошенко та підконтрольних йому посадовців виправили цю несправедливість.
Для людей, здатних мислити критично, чинний президент асоціюватиметься надалі зі злетом Ахметова та Медведчука. Хто з останніх несе більшу загрозу – оцінити складно. Не будучи партнерами (а радше – ворогами), ці двоє, тим не менш, пречудово доповнюватимуть один одного. Як два пазли однієї головоломки. Ахметов, що володіє монополією у вугільній галузі, тепловій енергетиці, що має майже контрольний пакет акцій в обленерго, доруйнує українську економіку. Медведчук же зробить те саме з політичною незалежністю.
Відтак ера демократії поступово відійде в минуле, а клепто- та олігократія остаточно запанують в Україні. А посприяв такому порядку речей оплакуваний багатьма Петро Порошенко – причому останній цвях був забитий ним під самий кінець каденції.
Що ж рухало нашим дорогим Петром Олексійовичем? Є цікава думка (котру краще було б прокоментувати психологам), що в його випадку йдеться про елементарну заздрість. Мовляв, за попередніх режимів він був бізнесменом другого плану, тоді як амбіції вимагали піднятися над усіма олігархами разом узятими. Бо не дуже-то це й приємно, коли у Відні Фірташ милостиво призначає тебе президентом України – уражена гордість пекла Порошенка вся п’ять років, проте під кінець він таки зміг досягти першості.
Разом із ним укріпили позиції Ахметов та Медведчук – цей бонус став, так би мовити, побічним ефектом. А ще – несподіваною рискою під усією попередньою історією. Адже ані за Кучми, ані за Ющенка, ані навіть за Януковича цим двом не вдавалося настільки міцно стати на ноги й набути такого колосального впливу на події в країні.
Ще один підконтрольний президенту чиновник (та його близький приятель) – генпрокурор Луценко – марно обіцяв протягом усієї каденції свого патрона пред’явити Віктору Медведчуку підозру щодо скоєння ним злочину. Передусім – у державній зраді. Генпрокуратура України, як і Антимонопольний комітет, є не більше, ніж філіалом Банкової. Такими, на жаль, є теперішні реалії.
А відтак новообраний президент Зеленський матиме справу не лише із тією купою проблем, які накопичувалися протягом майже 28 років новітньої української історії. Він повинен буде розрулювати й нову реальність – домінування двох проросійськи налаштованих багатіїв. Також на обрії маячитиме й теперішній олігарх №1 – Петро Порошенко, котрий збільшив свій дохід у 82 рази й обіцяв не лишати велику політику. Справжнім викликом для Зеленського буде, таким чином, аж ніяк не Путін. Ним буде олігархічна зграя всередині держави.
Тож після 19 травня президент України обиратиме між двома варіантами: приєднатися до неї та законсервувати правила гри або міняти все докорінно – себе, соціум, владу і бізнес. Не факт, що він зробить правильний вибір. Але єдине можна стверджувати з певністю: гірше, аніж та ситуація, яку лишив по собі Порошенко, вже не буде. І це – факт.