…Невдовзі по тому, як з війни почали повертатися перші травмовані АТОвці, стало зрозуміло, що питання їхньої реабілітації (і фізичної, і психологічної) лягає передусім на їхні ж плечі. Не те, що б держава не робила зовсім нічого, але дуже часто лікування / протезування / відновлення наших бійців в іноземних клініках ставало турботою їхніх рідних та близьких, а також – не в останню чергу й волонтерів. Влада була дуже задоволена тим, що знайшлися ентузіасти, готові перейняти на себе функції держави, а отже, – звільнити її від відповідальності.
Такий «суспільний договір» дуже сильно розбещує. Добре функціонує той соціум, де кожен усвідомлює свою місію, свій обсяг роботи та винагороду, котру він за неї отримує. Будь-які спроби переінакшити такий порядок речей обертається драмою для одних та спокусою до злочину для інших. Не так давно СБУ викрило лікарів, котрі вимагали хабар від учасників АТО за присвоєння їм групи інвалідності. Після того, як вся робота з порятунку життя і здоров’я була здійснена іншими медиками, знайшлися охочі погріти руки над чужим вогнищем. Однак і це – лише половина проблеми.
Посадять хабарників чи ні, це не полегшить життя тих, хто повернувся з фронту. Дедалі частіше в пресі повідомляють про суїцид серед ветеранів АТО – і тих, хто зараз перебуває на військові службі, і тих, хто завершив її. Останнім прикрим випадком стало самогубство військового льотчика Владислава Волошина. Причини такого кроку завжди лежать у кількох площинах, хоча соціальна несправедливість, укорінена в Україні, цілком може відігравати роль «останньої краплини», а спілкування з корумпованим чиновництвом – стати фатальним.
Статистичні дані стосовно подібних випадків офіційно не оприлюднюються, хоча відомо, що такий реєстр ведеться в Українському науково-дослідному інституті соціальної і судової психіатрії (швидше за все, він засекречений). У квітні голова парламентського комітету у справах ветеранів Олександр Третьяков повідомив, що кількість учасників АТО становила майже 330 тисяч осіб, і понад тисячу з них покінчили життя самогубством. Головний військовий прокурор Анатолій Матіос тоді ж заявив, що з початку війни як мінімум 554 солдати та офіцери вчинили суїцид.
І ці цифри насправді вражають.
Замість того, щоб влаштовувати паркетні фотосесії за участю воїнів та президента, влада мала б подумати, як зробити ресоціалізацію вчорашніх фронтовиків максимально ефективною. Власне, «подумати» – замало. Діяти треба було ще вчора, і тоді, можливо, бійцям АТО вдалося би уникнути частих проявів зневаги – від скандалів з приводу безкоштовного проїзду у маршрутках до махінацій із земельними ділянками, котрі спритні ловкачі примудряються привласнити собі.
Жахливий дисонанс між фронтовим життям (де була затребуваність, згуртованість, взаємопідтримка) і мирним сьогоденням ламає психіку багатьох сильних чоловіків. Тому деякі з них стають на хибний шлях (як, наприклад, фігуранти справи Катерини Гандзюк), а деякі – вкорочують собі віку. Більше на цю тему можуть (і повинні) розповісти психологи, тоді як справа чиновників – мінімізувати наслідки війни доступними їм методами. Що можна було б зробити передусім?
По-перше, визнати, що війна на Сході в теперішньому своєму форматі триватиме, вочевидь, доволі довго. В кожному разі, порохова діжа у вигляді фейкових республік Донбасу випромінюватиме небезпеку ще тривалий час. Слід навчитися жити поруч із нею – так, як це вже десятиліття робить Ізраїль. До речі, досвід цієї країни, де до оборони своєї державності готовими є всі – незалежно від статі та віку – міг би стати досить помічним для України. Як мінімум, ми маємо запозичити у ізраїльтян винятково шанобливе ставлення до своєї армії та до людей у військовій уніформі. І тоді «маршруткові конфлікти» припиняться раз і назавжди, особливо, якщо карати їхніх призвідців достатньо жорстко.
Другий момент: слід приділити особливу увагу професіоналізму лікарів всіх фахів – і тих ескулапів, котрі лікують тіло, і тих, хто опікується душами. А також впритул зайнятися недосконалістю нормативно-правової бази, що не дає можливості повністю освоїти кошти, які виділяються на санаторно-курортне лікування ветеранів АТО. Одним словом, припинити тотальне розкрадання та навчитися елементарній людяності та емпатії – й в першу чергу до тих, хто дозволяє чиновництву просиджувати штани в теплих кабінетах – доки інші відморожують кінцівки в окопах.
На вирішенні цих проблем має зосередитися новостворене міністерство у справах ветеранів. Хоча, на думку експертів, призначення на посаду міністра колишнього народного депутата від фракції «БПП» Ірини Фріз було не найкращим вибором. Ветеранськими справами більш професійно (і з кращим розумінням проблем) міг би займатися представник цього середовища.
Для прикладу: міністерство у справах ветеранів США у 2009–2014 рр. очолював чотирьохзірковий генерал Ерік Кен Шінсекі, який двічі брав участь у бойових діях у В’єтнамі, де втратив стопу. Після лікування та реабілітації він продовжив подальшу службу у Збройних силах США, і його випадок є і корисним, і показовим: науковці стверджують, що мотивація є дуже важливим фактором, який значно зменшує прояви посттравматичного стресового розладу (або так званого в’єтнамського чи афганського синдрому).
Саме такої мотивації до подальшого активного та повноцінного життя часто й бракує нашим ветеранам. Відчуття кинутих напризволяще блокує волю до перемог – над травмами, над несправедливістю, над непростими сімейними обставинами. Турбота про те, як переломити цю ситуацію, має бути щоденною задачею влади, інакше плоди дезорієнтованої та демотивованої нації пожинатимуть наступні покоління. На превеликий жаль, в парламенті України ще з березня «зависнув» законопроект «Про військово-консалтингову діяльність», норми якого спрямовані, зокрема, на гарантування працевлаштування ветеранів АТО/ООС.
Я розумію, що вибори, які насуваються, значно цінніші для депутатів, аніж фізичне та психологічне здоров’я АТОвців. Проте вибори починаються і завершуються, а соціум, який ми будуємо сьогодні, залишається з нами назавжди. Принаймні, доти, доки триває наше власне життя. І це – те єдине, що має зараз вагу.