Трохи сухих цифр: в І кварталі 2018 року продуктивність праці одного працівника збільшилась на 2,2% (порівняно з відповідним періодом попереднього року), у ІІ кварталі 2018 року – на 2,7%, що супроводжувалось зростанням валового внутрішнього продукту – на 3,1 % та 3,8% відповідно.
Чи є це добрим? Не будемо поспішати з однозначними висновками. Так, люди стали краще працювати, бо поліпшився інвестиційний клімат, кажуть в міністерстві. Зокрема, починаючи з 2016 року, спостерігаються високі темпи освоєння капітальних інвестицій: у2016-му – більше на 18%, у 2017-му – на 22,1%, у І півріччі 2018-го– 26,5% (порівняно з відповідним періодом попереднього року).
А ще уперше з 2014-го відзначається збільшення кількості зайнятого населення – до 16,5 мільйона осіб.
Здавалося б, чим вище продуктивність праці, тим вищим є і рівень винагороди за неї, а також – купівельна спроможність населення, а також – відповідно – й рівень суспільного благополуччя та задоволення від життя. Але це в теорії. Принаймні, в Україні.
Бо у нас темпи зростання продуктивності праці набагато відстають від темпів зростання реальної заробітної плати. А це спричиняє інфляційний тиск.
Простіше кажучи: як би сильно українці не скаржилися на власну недооціненість рекрутерами, як би не жалілися на низькі зарплати і не хвалили свою працелюбність, мусимо подивитися правді в очі: заробляють в Україні все ж більше, ніж на це заслуговують. І це правда.
Звісно, багато хто з моїх читачів може це заперечити, навівши свій власний приклад як людини, котре чесно відробляє свої статки. Але я кажу не про кожного з нас. Я про «середню температуру» по палаті, котра утримує нашу державу в аутсайдерах.
Ще раз підкреслю: в Україні загалом – низька якість роботи. Але це в жодному разі не провина окремих працівників. Далі я перейду до того, що за цим стоїть та які має наслідки. А поки хочу наголосити: такий перекіс між коефіцієнтом корисної дії та рівнем оплати праці має дуже негативні наслідки.
Це працює наступним чином: збільшення грошових надходжень для кожного з нас стимулює пожвавлення приватного споживання, що має наслідком збереження фундаментального тиску на інфляцію.
Таку тенденцію ще на початку року відзначив постійний представник МВФ в Україні Йоста Люнгман. «Ми за те, щоб українцям збільшували зарплати, але це повинно супроводжуватися збільшенням продуктивності праці», – сказав він. На його думку, швидке збільшення зарплат погано відбивається на економіці країни.
(Зауважу в дужках, що таке збільшення є справді швидким: середньомісячна зарплата в Україні за останні 5 років зросла з 3480 грн. у 2014 році до понад 9000 грн. у 2018-му).
Зростання рівня мінімальної й середньої заробітної плати уряд представляє як один зі здобутків влади. В уряді заявляють, що за кілька років середня зарплата в Україні становитиме 15 тисяч гривень, що дозволить зберегти працівників, які зараз масово виїжджають на заробітки за кордон.
Але є суттєве «але». Ніхто з урядовців не переймається комплексом заходів, спрямованих на збільшення продуктивності праці. Без таких заходів Україна ще довго залишатиметься найбіднішою країною Європи, попри зростання рівня зарплати.
Порівняймо: в Німеччині, яка спрощує правила для трудових мігрантів з України, загальна кількість робочих годин становить 1336 годин на рік. В Україні – 1990 годин. Але продуктивність праці у країні, де працюють найменшу кількість годин у Європі, – найвища на континенті.
При цьому хибно було би вважати, що низька якість роботи – наслідок невміння чи небажання працювати. Адже коли українці влаштовуються на роботу в Польщі, Італії чи Португалії, то працюють не гірше за місцевих колег. Отже, кваліфікації українських робітників для того, щоб відповідати європейським вимогам, вистачає. Тоді чого бракує на батьківщині?
Низька продуктивність праці в нашій країні – наслідок великої частки сировинної продукції з низькою доданою вартістю. Другою причиною є застаріла структура вітчизняної економіки.
Третій фактор – неефективні процеси управління та стосунків із державними органами. Але якраз це можна було б легко виправити. Бо лише застосування електронного документообігу збільшує продуктивність працівників на 25-50%, зазначають експерти.
Таким чином, говорячи про відтік «мізків» і робочих рук із України, ми боремося з наслідками, а не з причинами. Високий рівень зарплат і загальний високий рівень життя у розвинених європейських країнах забезпечуються високою продуктивністю праці. Яка, в свою чергу, досягається за рахунок високої доданої вартості продукції, високого вмісту інтелектуальної власності в собівартості, притоку інвестицій та оптимізації бізнес-процесів.
Але що конкретно потрібно зробити? Розробити правильну стратегію підвищення продуктивності праці. Остання повинна базуватися на трьох «китах»: залучення інвестицій, стимулювання реального сектору виробництва та підвищення ефективності урядування. Це – по-перше.
По-друге, варто впровадити преференції для тих галузей і підприємців, де темпи зростання продуктивності праці відповідатимуть темпам зростання заробітної плати. Як то кажуть, хто працює – той і їсть. А хто добре працює – їсть смачно та з апетитом. (Тут йдеться насамперед про наукомісткі галузі, серед них – військово-промисловий комплекс, інші галузі машинобудування, ІТ-сектор).
Українській економіці ведеться зараз дуже непросто, зокрема, й через збройну агресію Росії на сході та анексією Криму. Однак не можна все списувати лише на війну. Потрібен повсякчасний розвиток та робота над помилками. А говорити про обнадійливі тенденції можна буде лише тоді, коли зростання продуктивності і ВВП обчислюватиметься двозначними числами.