Відтак чиновництво мусить шукати кошти. Але грошовий аспект в цій історії хоч і домінуючий, але не єдиний. Євробачення-2017 слід ще й провести на відповідному технічному рівні. Бажано – не гіршому, ніж у Стокгольмі, де шведи вправлялися у спецефектах, яких до них ще ніхто не робив. Про «переплюнути» й мови нема, тут дай бог не осоромитися, як це було у 2005-му, коли столичний Палац спорту ледь-ледь «витягнув» тодішню організацію концерту. Про це вже мало хто пам’ятає, але тодішній директор Палацу спорту Віктор Ткаченко дійшов навіть до прем’єр-міністра, але Юлія Тимошенко, природно, не знала, як правильно розташувати апаратуру на сцені – за два місяці до старту Євробачення Ткаченку ніхто не надав технічних параметрів. Про апаратуру, звісно, Ткаченко з Юлією Володимирівною не говорив – це жарт. Він говорив про гроші, бо із запланованих на конкурс 108 мільйонів гривень в бюджеті виявили лише 32.
Бардак на Євробаченні-2005 тривав від початку й до кінця. Хоча здавалось би: перша перемога України при новій «помаранчевій» владі мала б бути конвертована у щось грандіозне. Цього не сталося. Добре, що захід не провалили взагалі – навіть узгодження цін на квитки перетворилося для безпосередніх організаторів на стрес. У мене немає жодних ілюзій, що у 2017-му, через 12 років після Євробачення-2005, центральна та столична влада підійде до цього питання з більшою відповідальністю. Для подібних надій не існує, на жаль, об’єктивних підстав.
Цікаво, що одне з Євробачень проходило у зовсім маленькому містечку – у Мілстріті (було це в Ірландії у 1993-му). На той час в ньому проживало лише 1,5 тисячі душ. Шоу проходило на відкритому стадіоні Грінгленс – про параметри цього стадіону не повідомляється, можна лише припустити, що його «габарити» відповідають загальній мініатюрності Мілстріту. Вочевидь, розмір не завжди має значення, й міста-мільйонники на кшталт Києва – не завжди кращий варіант, аніж крихітні точки на світовій мапі.
Не додає мені оптимізму й те, що за право на проведення Євробачення вирішили позмагатися й Одеса, Дніпропетровськ та Львів. Надто швидко – не встигли замовкнути фанфари – мери цих міст заявили про своє бажання включитися у боротьбу. Чи вивчили вони перелік технічних вимог до сцени, на якій відбуватиметься конкурс? Чи наклали ці вимоги на власні можливості, які, як у відомому тості, мають співпадати з нашими бажаннями? Чи просто включилися у фейсбучні баталії, аби не випадати з загальному тренду?
Особливо самовпевнено на цьому тлі звучить як завжди недорікувата заява Кличка: «Київ готовий до проведення Євробачення. Дискусії щодо інших міст не мають під собою підстав, оскільки Київ найбільш – підготовлене місто для проведення таких значущих заходів. Впевнений, що те завдання, яке є, – організація конкурсу, забезпечення правопорядку, інфраструктури, транспортного сполучення для гостей, – ми виконаємо на 100%».
А я от у цьому аж ніяк не впевнений. Транспортне сполучення, кажете? Це, власне, про що мова? Про смердючі калічні маршрутки замість гідного муніципального транспорту? Про невпорядковану службу таксі? Про корки на дорогах та безлад і мафію паркувального сервісу? Чи про самі дороги, які у Києві виглядають так, ніби це на Хрещатику, а не на Сході України, тривають бойові дії. Чим іще може вразити Кличко «киян та гостей міста»? Мальовничою потворністю МАФів? Відсутністю туалетів на вулицях? Браком недорогих хостелів і загалом «високої культури побуту», яку ніхто не продемонструє іноземцям?
Але залишимо поки в стороні обіцянки Кличка, Садового чи Філатова. Повернемося до «основного інстинкту» – бажання нагріти руки на розподіленні грошових потоків. Тут я наведу приклад вже не Євробачення-2005, а чемпіонату Євро-2012. В це складно повірити, але у держбюджет 2013, 2014, 2015 та навіть 2016-му року й досі закладаються кошти на «проведення Євро-2012». В цьогорічному кошторисі країни сума, щоправда, жалюгідна – 137 тисяч гривень (більша частина її представляє собою досі не виплачену зарплату особам, причетним до проведення чемпіонату).
І це було б доволі смішно, якби не було так страшно. Розкрадання державних коштів, виділених на проведення футбольного чемпіонату, не тільки триває й по цей час, а ще й легітимізовано рядком у державному бюджеті. Але згадані 137 тисяч гривень – краплина в морі. Загалом на проведення Євро-2012 було виділено майже 80 мільярдів гривень. З них 40% коштів – вкрадено. Пакет відповідних документів, що підтверджували ці дані, тодішня опозиція направила в Міжнародну групу з протидії відмиванню брудних грошей (FATF).
Природно, що влада Януковича не стала розслідувати «освоєння» тодішніх коштів. Мені шкода, що й нинішня влада цим не цікавиться також. (Хоча список того, чого вона не бачить впритул, є надто довгим, аби перейматися через один окремий пункт). Те, що частина виділених на Євробачення-2017 грошей зникне як роса на сонці, у мене особисто не викликає сумнівів. Про це ми дізнаємося згодом, коли музи замовкнуть, а калькулятори почнуть свою роботу.
Хіба що до 2017 року ми здолаємо корупцію. Наразі це виглядає фантастикою, а втім хтозна… Звісно, проводити Євробачення треба, і запрошувати потенційних інвесторів, які зацікавляться такою нагодою, – теж. Людські та цивілізаційні контакти нашої, найбільш корумпованої в Європі країни, з представниками розвинених держав мають величезне значення. Аби потяг до кращого життя переборов бажання красти самим чи обирати на ключові посади чиновників, які це роблять. Зрештою, краса таки переможе потворність, а добро – «бабло». Чи ж не так?