Поштовхом до цієї колонки стала розмова, яка почалась запитанням: «Слухай, а як москалі це терплять? Плашки про іноагентство, дисклеймери про заборонені та екстремістські організації – нормальній людині ж від цього має дах зривати».
Гайки на Росії закручували повільно, поступово. І незчулись інтелектуали, як опинились в авторитарній державі з цензурою та орвелівським двомисленням, що котиться до автаркії. Головний удар репресій спрямований саме на інтелігенцію. На тих, хто може думати, формувати наративи та аналізувати дійсність. Це вони обвішані плашками та дисклеймерами, а не посполиті. Мова піде про ліберальну частину інтелігенції, тобто тих, хто проти війни.
Чому російська інтелігенція така боязка? Чому її протестний максимум втілюється в образі Валерії Новодворської з плакатом: «Вы все дураки и не лечитесь! Одна я умная, в белом пальто стою красивая»?
Горда російська інтелігенція – це закрите Радіо «Ехо Москви» (головний акціонер — «Газпром»). Це «Новая газєта», головред якої торік отримав Нобелівську премію миру, але продовжує лавірувати між обмеженнями з боку влади, покірно виконуючи їх і корячись цензурі. Іноді здавалось, що ці структури були необхідні путінському режиму з тією ж метою, що й так звана системна опозиція, або як дві опозиційні депутатки в попередньому скликанні білоруського парламенту.
Потьомкінські дєрєвні ліберальності стали непотребом і їх здають як склотару: «Ехо Москви» ліквідоване, «Медуза» заборонена майже скрізь. «Медуза», яка покірно вішала плашку про іноагентство в кожній публікації (не допомогло) і після заборон продовжує кожне повідомлення у телеграмі супроводжувати цією плашкою (з вебсайту таки прибрали). Кінець близький і для «Нової газети», яка, отримавши два попередження від «Роскомнадзора», вирішила не випускати друковану версію та обмежитись сайтом. Чи надовго?
Інтелігенція носить плашки іноагентів ледь не з гордістю, чимось нагадуючи в’язнів концтаборів. А й справді, Росія — концтабір на пів континенту. Відмінність російських інтелігентів від в’язнів реальних концтаборів полягає в тому, що вони можуть покинути табір (під улюлюкання співвітчизників, але живими і цілими), а також у тому, що вони особисто причетні до появи та існування цього концтабору.
Російська інтелігенція хвора на той самий патерналізм, що й суспільство, провідною частиною якого інтелігенти і намагаються бути. Патерналізм, який не допускає відкритого бунту проти «батька», а зводиться до інвектив або виїзду зі спільної нерухомості із залишенням сім’ї на поталу деспоту. Патерналізм у таких метафізичних сферах резонує з кухонним рівнем: на Росії вкрай складно просувається боротьба з домашнім насильством, ніби це суперечить «сімейним цінностям». Активно протидіяти тиранам не бажають ні в сім’ї, ні в державі.
За умови відкритих кордонів інтелігентам часто простіше гордо звалити, продовживши традицію «неповертанців». Найефектніше цей сценарій виглядав би як від’їзд теплоходом з Криму (тут варто згадати, яка доля спіткала у 1937 тих, хто не сів на умовний пароплав за п'ятнадцять років до того). І потім з надривом плакати в паризьких кав'ярнях, голосячи «Какую страну потеряли!» або навіть наспівуючи оксіміронівське «Здесь пусть не комфорт, но и не Лефортово // А ты упорно ждёшь телепорт домой, чтобы торкнуло // По старой формуле, в дом родной, где нет орднунга». Біла еміграція, словом.
Друга типова схема протесту: дулю в кишеню та вперед — на Курентзіса. От тільки Курентзіса більше не буде. І гарного кіно в кінотеатрах теж. І фестивалів. Тож тільки еміграція, тільки хардкор.
Унікальними прикладами спротиву можна назвати успішні протести 1991 року та зупинку танків. Проте російське суспільство отримало щеплення вже у 1993 році, коли танки прийшли та розстріляли парламент. Перебудова почалась у 1985 році та померла у 1993. Все подальше було фундаментом путінського режиму, який за тривалістю перевершив часи Горбачова та Єльцина. Як слушно хтось зауважив, це вже путінізм є нормою, а «свобода» за часів Горбачова та Єльцина — аномалією.
Тріумфом волі для російського інтелігента та вершиною спротиву є дисиденти з їхнім протестом на Красній площі 1965 року із гаслом «Соблюдайте свою Конституцию!»
У них немає прикладу для наслідування щодо агресивного спротиву. Заходити в глибини віків та згадувати Пугачовщину та інші повстання не більш логічно, ніж нам апелювати до Хмельниччини, яка ще на сто років раніше. Власне, описуючи Пугачовщину, Олександр Пушкін в уста одного з персонажів вклав вже хрестоматійне: «Не дай Бог увидеть русский бунт, бессмысленный и беспощадный». Ось вона – рефлексія російської ікони у фарватері російської історіографії. Тоді як в Україні Хмельниччина є одним з важливих етапів українського державотворення та яскраво описана у Тараса Шевченка. Що ж, Україна – не Росія.
Спробуємо на історичному полотні знайти щось більш близьке тонкій душі російського інтелігента. Повстання декабристів 1825 року, по-перше, було бозна-коли, по-друге, це спроба військового перевороту, по-третє, повстання стало важливим елементом радянської пропаганди. Разом з тим, потенціал для натхнення ще є. Лютнева революція 1917 року може стати місцем для пошуку, але не її ключові лідери (ну не Керенського ж піднімати на стяги). 1905 рік теж може бути кладязем, якщо зняти з нього товсті нашарування офіційної історіографії. Надихнути можуть навіть якісь народовольці, есери, анархісти, терористи тощо. Було б бажання. Втім, не нам за них вирішувати, їм своє робить.
Глупо мірятись стражданнями, але чомусь так вийшло, що російське «наше всьо» Олександр Пушкін, дворянин, був «репресований» режимом та перебував у засланні в Одесі, Криму та Кишиневі (нічогеньке заслання?) чотири роки і два роки у маєтку матері, а «наше все» Тарас Шевченко, викуплений з кріпаків, отримав заслання на десять років солдатом у Казахстан без права писати та малювати.
Російське інтелігентське страждання, як страждання Пушкіна в Одесі. «Блакитна кров» занадто цінує свою червону кров, щоб пролити її. Не спроможна на вчинок, навіть на внутрішню боротьбу не спроможна. Навіть на самогубство, як Микола Хвильовий, не здатна!
Російська інтелігенція несе відповідальність за війну, як і будь-який громадянин Російської Федерації. Вона несе солідарну відповідальність за вбивство під Києвом українського фотографа і журналіста Макса Левіна, вбивство в Маріуполі литовського режисера-документаліста Мантаса Кведаравічюса. Це на її совісті сотні вбитих та поранених дітей, бомбардування та обстріли Харкова і Чернігова, варварська облога Маріуполя, вбивства в Бучі, Ірпені та Гостомелі. Це її недостатня активність породила «денацифікацію» та «демілітаризацію».
Російська інтелігенція справді в складних умовах, куди сама себе загнала політикою гордовитого мирного спротиву, таким собі «білопальтізмом». Не має гідних прикладів для наслідування, але не тому, що їх не існує, а тому що або не хоче їх знайти, або морщить носа від методів знайдених героїв. Російська інтелігенція, насамкінець, тільки сама спроможна витягнути себе з цього болота, хоч це і задачка рівня барона Мюнхгаузена. Або хай тоне. Як там: свободу не дають – свободу беруть? Але між взяттям свободи та стоянням з плакатом «За вашу і нашу свободу» – безодня, яку ще ризикни подолати.