Фільм - не про критику влади чи черговий негатив. Він значно глибший, бо в його основі лежать історії звичайних людей, які щодня виконують свою роботу – навчають молоде покоління, яке вже зовсім скоро творитиме майбутнє нашої країни.
Ми проїхали всією країною, від лінії розмежування на Сході до західного кордону. Побували у звичайній сільській школі під Миргородом, поспілкувалися з майбутніми захисниками України у кадетському корпусі у Харкові, спробували відчути, як це -бігати до школи під ворожими обстрілами у Верхньоторецькому, поблизу Донецька. Ми побачили і показали приклади приватних університетів у Львові та Маріуполі, дізналися, як готують майбутніх вчителів у Вінниці, з’ясували, як вплинула відсутність освіти на тих, хто зараз утримується у Кременчуцькій виправній колонії для неповнолітніх.
Це велике польове дослідження дозволило нам, разом із героями фільму, дійти до десяти ключових висновків, з якими я хочу поділитися саме зараз, коли ми розпочали новий, 31-ший навчальний рік і які вкрай важливі для розуміння, що потрібно міняти в освітній системі.
1. У педагогів є величезний невдоволений запит на лідерство в освітній галузі.
Усі без винятку вчителі, керівники шкіл, коледжів та університетів, з якими ми спілкувалися, хочуть бачити людину, готову брати на себе відповідальність та здійснювати подальші зміни. Навіть непопулярні. На всіх рівнях: як міністра, так і районного відділу освіти.
Вирішити це питання дуже просто – почати призначити справжніх професіональних державних управлінців, які не бояться ініціативи та мають довіру серед колег.
2. Освітяни прагнуть продовження започаткованих реформ у галузі.
Потрібні реформи разом із чіткою візією і стратегією полісімейкерів в освітньому процесі, насамперед Міністерства освіти та науки України (МОН).
Освітяни до кінця не розуміють позицію держави, зокрема, МОН, щодо ключових змін, започаткованих в освітній галузі. Наприклад, впровадження нової української школи, оптимізація освітніх закладів, реформа професійно-технічної та вищої освіт.
Сьогодні існує величезний інформаційний та смисловий вакуум, у якому дефіцит належної комунікаційної політики МОНу та його чіткої позиції, на наше переконання, створює у освітян відчуття нерозуміння державою подальшого курсу в освіті, та неспроможності здійснювати системні зміни у секторі. Це, у свою чергу, сіє тотальну недовіру всіх до всіх всередині системи.
Міністерство має активніше комунікувати з освітянською спільнотою та наповнювати сенсами цей смисловий вакуум. І головне – активно діяти у питаннях, що становлять величезний суспільний інтерес. Ба більше, у галузі працюють декілька дуже сильних громадських організацій (на кшталт «Освіторії» чи EdCamp), які готові підключатися до відповідної комунікації.
3. Якість освіти неможливо підвищити без суттєвої оптимізації освітньої мережі.
Без оптимізації не буде ефективності. А ефективність – це підвищення зарплат вчителям та викладачам, покращення матеріально-технічної бази та в цілому якості освіти. Але оптимізація – це не популярно. І тут знову повертаємося до п.1 - чи є у галузі лідер, який готовий взяти на себе таку відповідальність?
Для України зараз набагато критичніше, наприклад, не будівництво з нуля Президентського університету, а залученість та наснага Президента у питанні оптимізації освітніх закладів. Ось де важливе лідерство. Тут є величезний дефіцит політичної волі та сміливості йти на непопулярні, але дуже важливі реформи.
4. Ключ до успіху освітніх реформ – вчителі.
Зміни в освітній сфері неможливо робити лише зверху. Справжні реформи можливі, коли ті, хто мають змінюватися, розуміють цю необхідність. Вкрай важливо шукати людей, готових міняти систему зсередини. Для цього потрібно не менше 4000 «агентів змін».
Це абсолютно можливо і вже працює. Ми у цьому переконалися, коли зустріли десятки справжніх педагогів-ентузіастів своєї справи. Вони готові змінюватися самі і міняти освітнє середовище. Щорічний конкурс «Global Teacher Prize», де обирають кращих вчителів року, показує, що є багато яскравих «зірок» освітнього процесу. Питання лише у тому, як запровадити систему, в якій би лідери нижнього ешелону могли потрапити на радар державної уваги.
Країна має створити систему пошуку таких людей, думок, забезпечити їм подальший розвиток та залучення до процесу змін.
5. Інвестиції в освіту – це інвестиції, насамперед, у педагогів, а не лише в інвентар та стіни навчальних закладів.
Матеріально-технічне оснащення – важливе для педагогічного процесу. Але педагоги - цінніші, тому передусім маємо робити ставку на них – відправляти на курси, у тому числі за кордон, давати можливість професійно навчатися і рости.
Працюючи очільником області, неодноразово був свідком, скільки коштів витрачається на досить дивні речі - всілякі монітори, дошки, які часто-густо непотрібні вчителям. Мабуть, не варто пояснювати елементарні речі - для чого це робиться і хто отримує дивіденди з таких схем.
Держава має суттєво збільшити обсяг коштів, що направляються на розвиток та підготовку педагогів, зокрема, і за рахунок зменшення фінансування непотрібних відкатних закупівель.
6. Педагогічна спільнота повинна отримати свій голос та вплив.
На рівні Києва та області освітян фактично не чутно. Вчителям та викладачам не завадило би консолідувати свої зусилля для відстоювання своїх прав. Вчительські профспілки – дуже слабкі. Це перше. По-друге, потрібно будувати робочу систему взаємодії між тими, хто приймає рішення, та тими, хто їх виконуватиме.
Ключова умова якісного державного управління – наявність діалогу з усіма зацікавленими стейкхолдерами та прийняття виважених рішень, які влаштовують більшість, а бажано усіх.
Тому залучення педагогів має бути не на папері, а в дійсності. Полісімейкерам потрібно просто почати слухати освітян та споживачів їхніх послуг, для яких вони розробляють політики.
7. Професійна освіта має стати модною. Бізнесу потрібно бути присутнім у цьому секторі.
У нас занадто доступна вища освіта. Вона перестала бути елітарною. Потрібно змінювати підходи, професійно-технічна освіта має ставати популярною. Бізнес повинен разом з освітянами формувати попит на професії та брати участь у розробці навчальних програм.
Через певні стереотипи в суспільстві сформувалось помилкове враження, що в професійно-технічних коледжах (раніше їх всі називали ПТУ) навчаються лише невдахи. Втім, на практиці ситуація виглядає абсолютно інакше. Щороку, українські ВНЗ штампують тисячі журналістів, юристів, економістів, багато хто з яких після випуску їдуть на заробітки за кордон, працюючи звичайними робітниками. При цьому, вже зараз в країні відчувається дефіцит професіоналів з технічних професій. Висококласні сантехніки, електрики та будівельники починають заробляти достойні гроші всередині країни, іноді більше, ніж їхні однолітки з гарними університетськими дипломами.
8. Відродження науки можливе насамперед через співпрацю (інтеграцію) з університетами.
Українські ВНЗ потребують сильної науки. Зараз вона відірвана від університетського простору, це мусить змінитися. Маємо багато прикладів, коли неймовірно талановиті учні, які свого часу були відібрані для навчання у спеціалізованих середніх навчальних закладах, після закінчення школи фактично стають в Україні полишеними геніями, яких охоче беруть до себе іноземні університети. Ця прірва між школою та закладами Академії наук, де і мають займатися дослідами майбутні видатні вчені, повинна бути знищена. Один із варіантів – інтеграція Національної академії наук до університетів
9. Освіта без цінностей – безперспективна в контексті держави.
Освіта повинна мати місію. Окрім отримання висококваліфікованої людини, нашому суспільству важливо мати свідомого громадянина країни. Школа – це єдина інституція, через яку проходить кожний українець. І це – унікальна можливість для країни. Функція школи має бути не лише у наданні знань. Вона вчить здоровому патріотизму, формує любов та повагу до країни, і виховує ціннісних людей.
Держава повинна надавати більше уваги саме вихованню та смислам, які наповнюють освітній процес.
10. Повага до вчителя – найкращий запобіжник неуспіху України.
Не може суспільство поважати вчителя, коли його не поважає держава. Вкрай низькі зарплати, незрозумілість подальших змін у системі освіти, відсутність інвестицій саме у педагогів робить цю професію непрестижною в країні.
З іншого боку, чи можна розраховувати на те, що педагоги вкладатимуть у дітей любов та повагу до країни і суспільства, якщо вони не відчувають поваги до себе?
Педагог (як у школі, коледжі, так і у ВНЗ) має стати ядром освітньої політики, з якого і почне формуватися нова генерація українців.
Чи може освіта стати новою національною ідеєю? Має бути! Я переконаний у цьому на всі 100 відсотків. Тема освіти - об’єднуюча, вона створює довгострокові підвалини для розвитку країни.
Саме тому ми повинні стати обличчям до освіти. Та відносити стратегічні зміни в галузі задля нашого майбутнього.