Усе б нічого, і я лишалася би такою ж натхненною щодо результативності законодавчих змін, якби не наша медійна політика. Точніше, її відсутність. Спочатку переймала ситуацією з т.зв. «кримським золотом». У той час, як Росія завалювала мережу історіями та експертними висновками про «исконные права» на кримські артефакти, українські МінКульт, Мін’Юст, МЗС і Ко довгий час не давали інформацію ані про нашу стратегію з цього питання, ані про те, яка юридична компанія виграла тендер на представлення України в амстердамському суді. Потім, нарешті, з’явились короткі повідомлення в пресі про досудову підготовку. За винятком публікації історика Сергій Кота в УП і моєї статті для LB.ua, експертних коментарів у ЗМІ практично не було. Та і звідки їм було взятись, коли знайти детальну фактичну інформацію про хід справи українською певний час було практично неможливо.Уже наче і з нестачею інформації змирилась, та сьогоднішній прецедент уразив прицільно. Допоки всі читали (переважно на спеціалізованих чи андерграундних сайтах) новину про успіх картини українки Серебрякової на вчорашніх торгах Sothbey's, популярний медіа-ресурс Buro 24/7.ua написав про продаж роботи РОСІЙСЬКОЇ художниці.
Змагальність за пам'ять і її присвоєння – це кон’юнктура з довгограючими наслідками. Серебрякова народилась у Харкові, пізніше працювала у Франції. Так, її треба досліджувати та більше відкривати і з наукової точки зору, і для масового глядача. Але безапеляційно визнавати її іноземним митцем, не даючи читачеві можливість врахувати походження художниці, – неприпустимо, псевдонауково та непрофесійно. Особливо для мас-медіа, який претендує на високий рівень якості та довіри.
Зайшла на російську версію того ж Buro 24/7. Там також є новина про російські торги на Sothbey's. І, окрім Серебрякової, згадується ще й робота Піросмані. Якщо маєте сумніви щодо моєї дискусії про Серебрякову, сподіваюсь, приналежність Піросмані не викликає сумнівів. Справа у тому, що аукціонні будинки часто пропонують роботи митців із колишніх радянських республік у рамках так званих «російських торгів». Це категоризація. Неприємна, не відповідає дійсності, так. Проте вона не змінює реальну приналежність твору. Для уважного глядача. А для прискіпливого покупця лейбл «російське»: а) тішить власне марнославство та знання (звичайно, про Росію у кожного в світі значно більше уявлень – фактично підкріплених або надуманих, – аніж про Україну); б) гарантує надійність інвестиції і вищу окупність роботи при перепродажі. Ці фактори впливу, до речі, підтвердив і один зі старших міжнародних спеціалістів Sothbey's Філіп Хук, автор «Сніданку у «Сотбіс»».
Якось мені сказали: «Деточка, никакого абсолютно русского авангарда не было. Был еврейский, украинский, грузинский, армянский, русский авангард и т.п. Всё остальное – типологизация для упрощения понимания».
Кажу чесно: я не вважаю Шевченка передтечею сюрреалізму, не називаю Кандінського українським митцем через те, що він жив в Одесі, і не називатиму Стравінського українцем лише через те, що його рід походить із Чернігівщини та Волині. Проте я вважаю, що кожен має невід’ємне право на доступ до первинної інформації, на можливість самостійно її осмислювати та робити відповідні висновки. Я не звинувачую редакцію Buro 24/7.ua в умисному спотворенні фактів – неточності посту на сайті могли бути результатом необережності чи недбалості. Проте у нинішній ситуації, особливо після Криму та Донбасу, ми маємо особливо прискіпливо уточнювати факти та перевіряти слова. Адже звідки у нас з’явиться відчуття спадкоємності культурної спадщини та вибудується нормальна реституційна політика, якщо ми так легко даруємо своє надбання іншим?