Проросійська спрямованість закликів окремих аналітиків до федералізації навіть не ставиться під сумнів. Отже, чи потрібен Росії розкол України? Перед тим, як зробити певні висновки, підкреслю, що будь-які дії Росії щодо України називати дружніми чи братерськими абсолютно безглуздо. Росія веде зрозумілу політику: для неї на першому плані її інтереси. А братерство чи партнерство – це для офіційного протоколу. Засуджувати Росію за це не можна, бо в геополітичній грі для кожної держави існують лише одні інтереси – її власні.
До речі, ґрунтовну відповідь на питання: чи «на руку» Росії гра «українських» діячів у федералізм, ще у 1991 році дав український історик Ярослав Дашкевич. «Поділивши Україну на "землі", Росія хоче не допустити до утворення міцного республіканського центру, а на наступному етапі підпорядкувати їх безпосередньо Москві, нівелюючи державну структуру й державні кордони України … Інша мета – не допустити до інтегрування української нації, пропагуючи ідеї, що її субетноси (волиняни, закарпатці, буковинці, галичани тощо) мають свої уявні окремі інтереси, які штовхають на шлях федералізації». Важко заперечити вичерпність цієї тези. В сьогоднішньому вигляді Україна завдає чималий клопіт Росії: до Митного союзу ми не хочемо, за газ торгуємося, в бік євроінтеграції спрямовані. Отже, мета – роз’єднати та поглинути частинами. А щоб легше було роз’єднувати, потрібно створити видимість руйнування основних цінностей, на яких базується нація та держава: мова, церква, культура, історія. За всіма цими напрямками в останні роки ми маємо ескалацію конфліктів. Нам нав’язують мовну проблему, у нас не припиняється протистояння патріархатів, постійно переписують нашу історію.
Якщо буде знищено український дух та ідею української державності – унітарну Україну розтягнуть на федеративні землі. Це перша, але не єдина загроза для всіх, хто живе в Україні і любить її. Зараз у світі існує біля 50 осередків сепаратизму. Але всі вони мають під собою лише два конфліктних підґрунтя: релігійне та етнічне. Якщо на основі релігії сучасну Україну важко роз’єднати, то на основі етносів – дуже просто. Слабкий міжнаціональний мир може вибухнути в будь-якому суспільстві, і Україна не виняток. Потрібно лише почати ділити всіх на «наших» і «чужих», на «донецьких» і «западенців». Барвисто почати розповідати, навмання маніпулюючи при цьому історичними міфами, наскільки, наприклад, волиняни кращі за львів’ян, росіяни – за українців тощо.
Новоявлені ідеологи федералізації України хочуть нам зараз довести, що вона є єдиним варіантом запобігання начебто неминучому розколу України. Але історія переважно ілюструє протилежні приклади! Згадаймо сумний радянський досвід, коли «спляча» конституційна норма про вільний вихід республік зі складу СРСР раптом запрацювала з усіма відомими нам драматичними наслідками. Або більш давній приклад вже з історії США. Громадянська війна там розпочалась саме через жонглювання питанням, чому один штат кращий від іншого.
Історія стверджує, що федералізм держави – це її життя в стані постійного конфлікту (прихованого чи очевидного). Тому поділ на території завжди посилює соціально-економічні диспропорції між різними частинами країни і цим нагнітає небезпеку міжнаціональних зіткнень і остаточного розколу держави. Тому федералізм важко вкорінюється у суспільстві, у якому немає історичної звички до компромісу або погано вибудувана вертикаль влади. І, на превеликий жаль, бачимо, що ці дві негативні особливості притаманні Україні.
Тому не треба «вовків наряджати в овечі шкури»: пропонувати можливу федералізацію як панацею для України. Бо все, що ми будемо мати, це:
- припинення єднання української нації, знищення її мови і культури;
- фінансовий крах. Нерівномірність економічного розвитку територій неминуча, а це ляже тягарем на федеративний бюджет і викличе лише розкол та соціальне невдоволення;
- закриття шляху до Євросоюзу. Федеративна Україна не стане бажанішою для ЄС через низку внутрішніх міжетнічних конфліктів, які неминуче будуть штучно розпалюватися;
- виникнення бюрократичної номенклатури федеративного рангу, яка з огляду на існуючу недорозвиненість центральних органів влади, перетвориться на «місцевих царьків», вседозволеність яких буде підкріплена федеративним статусом їх вотчин.
В кінцевому результаті країну поглинуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти, які будуть штучно розпалюватися на сприятливому федеративному ґрунті лише з використанням двох лозунгів: «ми кращі, ніж вони», «чому вони мають, а ми ні?!» І як наслідок – розпад України та поглинання її частин різними центрами геополітичного впливу.
Тому я звертаюсь до кожного, хто живе в Україні: чи то до політика, чиновника, чи пересічного громадянина. Хочемо ми такий сценарій розвитку подій?! Невже у нас настільки вже атрофоване відчуття національного самозбереження?! Ні! Я в це не вірю і щиро сподіваюсь, що ми зможемо не допустити розвитку в Україні сценарію розколу. Незалежно від того, під яким приводом нам його пропонують: чийогось передвиборчого піару чи спеціально ззовні спланованого проекту. Бо нам і нашим дітям жити в цій країні. І наскільки життя в ній буде безпечним – залежить зараз від кожного з нас.