В цьому ялтинському світі знайшлось місце для Української СРСР серед держав-засновників ООН і не знайшлось місце для вільної української держави. «Великі», справді суверенні держави, мають право вирішувати долю «маленьких» країн, причому згода останніх не обов’язкова - головний принцип Ялти. По-суті, це логіка імперій, хоча офіційною імперією серед учасників конференції була лише Велика Британія…
Все, що робить Путін щонайменше від часу нападу на Грузію, - намагання повернути світ до ялтинської логіки. «Великі» держави мають право вирішувати долю маленьких країн. Світ має бути поділеним на зони відповідальності та сфери впливу. Політичні домовленості між «великими» важливіші за міжнародне право.
Опір українців цій імперській логіці – наче кістка в горлі не тільки у Путіна. Трамп, який мріє «повернути Америці колишню велич», ностальгує за тим самим світом, що й володар Кремля. Quid pro quo («я тобі – ти мені») – універсальна формула міжнародної політики нинішнього господаря Білого Дому. Якщо він переобереться на другий строк (а невдалий імпічмент, ініційований демократами, тільки підсилив його шанси на другу каденцію), навряд чи щось зупинить Трампа від спокуси другої Ялти.
У рік Брекзіта (перший прецедент виходу держави з ЄС за більш як 60 років існування європейських спільнот), виборів в США (що можуть стати найбільш доленосними з часів Великої депресії та Нового курсу) та 75-річчя перемоги над нацизмом, Путін робитиме все, аби довести, що світ має повернутись до Ялтинської логіки. Успіхи росіян в Сирії, присутність в Лівії, втримання Марудо при владі у Венесуелі та неможливість вирішити український конфлікт без доброї волі Кремля наче ставлять світ перед фактом: світопорядок мають визначати не правові норми, статути ООН чи міжнародні суди, а баланс інтересів «великих» держав. На жаль, представники «великих» все більше готові дослухатися до логіки Путіна…
Аби вижити, не перетворившись на «зону відповідальності» чи «сферу впливу», в нас залишається обмаль часу. Суспільний запит на мир за будь-яку ціну, який домінує в українському суспільстві, – це ностальгія по «єгипетському рабству». Щоби вижити і не стати розмінною монетою у чужій грі, ми вже маємо мобілізуватись і починатись боротись за владу. Для ветерансько-волонтерської спільноти це без перебільшення справа виживання. Хто не вірить, може почитати про долі вояків ЗУНР, УНР, УПА та інших повстанців часу визвольних змагань. Смерть в бою була чи не найкращим виходом із безвиході поразки.
Справа Шеремета – це гучний дзвоник для всіх, хто не оглухнув… До Парижа Зеленського запросили, бо там насправді нічого не вирішувалось. Там де «великі» вирішуватимуть долю України, його не запросять. І нас також. Така логіка нової Ялти.
Маємо готуватись до неї, аби вчергове не втратити здобуте такою великою ціною...