Тоді з’явиться шанс, що реінтеграція тимчасово окупованих територій буде дійсно безпечною й, отже, не призведе ані до «заморожування» неподоланих розколів та суперечностей, ані до прийняття надто швидких, але потенційно «вибухонебезпечних» рішень для всієї країни в короткотерміновій та стратегічній перспективах.
Про «уроки Придністров’я» сказано чимало. Минулого року процес урегулювання (вкотре) загальмував через відставку двох урядів та політичну кризу у Молдові. Проте нещодавно прем’єр-міністр Іон Кіку заявив, що реінтеграція є пріоритетом, отже переговорна активність буде відновлена та інтенсифікована.
Попри те, що збройна стадія конфлікту у Молдові тривала лише чотири місяці, урегулювання зі змінним успіхом продовжується близько 28 років. Наразі Україна намагається надати нової динаміки та змісту переговорному процесу по тимчасово окупованим територіям. Тому звернення до різних аспектів молдовського досвіду – знов на часі, особливо у тій частині, яка стосується питань управління та координації політик. Отже, на що варто звернути увагу, аби обійти «пастки»?
1. Ефективність міжнародних переговорів залежить від чітко визначеної цілі та проактивної позиції сторони, що зацікавлена у врегулюванні конфлікту. Ніхто ззовні не надішле готові рішення та «дорожні карти», які б вас повністю влаштовували.
2. Розробка рішень, спрямованих на врегулювання конфлікту, має бути максимально інклюзивною всередині країни. Іншими словами до цих процесів бажано залучати гравців від усіх політичних сил, а також громадських акторів. Бо навіть монобільшість певної партії ще не гарантує позитивного результату. Так сталося у Молдові в 2003 році, коли опозиція заблокувала переговорний процес, розпочатий тодішнім президентом Володимиром Вороніним, який спирався на комуністичну більшість у парламенті. Сьогодні у республіці створена координаційна рада, до якої входять представники парламентських партій, а також європейських інституцій. Тому ніхто не залишається осторонь та не може уникнути відповідальності.
3. Формат 5+2, де сторонами є Молдова та ПМР, посередниками – Росія, Україна та ОБСЄ, а спостерігачами – ЄС та США, виявився помилкою, як вважають деякі молдовські політики та дипломати. Оскільки це дало можливість керівництву невизнаної республіки стати рівною стороною у перемовинах. А фактичний учасник конфлікту (Росія) перетворилася на «посередника» і «миротворця», завдяки чому уникла відповідальності за блокування процесу урегулювання. Ба більше, отримала можливість просувати дезінтеграційні сценарії під виглядом так званої федералізації.
4. Усі переговорні процеси мають йти паралельно і бути максимально синхронізованими. Наприклад - т.зв. «заходи зміцнення довіри», які передбачають інтеграцію жителів окупованих територій через освіту, надання медичних послуг, доступ до низки державних сервісів, тощо. Якщо їх відокремити від політичного треку, це лише зміцнюватиме «органи влади» на окупованих територіях. І навпаки: заходи зміцнення довіри як частина політичного процесу здатна просунути вперед процес перемовин та відшукати відповіді на поточні виклики.
5. Статус-кво (а насправді – заморожування конфлікту на довгі роки) тільки на перший погляд може влаштувати сторони, як альтернатива «гарячій стадії». Наявність неурегульованого конфлікту суттєво гальмує економічний розвиток та лише відтерміновує безпекові загрози: в Молдові обмаль приватних інвестицій, рівень життя залишається низьким, люди їдуть з країни... Така ситуація вже не задовольняє навіть ту частину еліт, яка прагнула «заробити на конфлікті». Заморожені конфлікти породжують загальну стагнацію.
6. Реінтеграція потребує відповідної інституційної інфраструктури. З одного боку, краще мати єдину «точку входу». Після тривалої історії проб та помилок у Молдові було ухвалено рішення про створення Міністерства реінтеграції. На наступному етапі – запроваджена посада віце-прем’єра з реінтеграції. А далі на зміну міністерству прийшло Бюро з реінтеграції.
Враховуючи досвід Молдови, в кожному профільному міністерстві доцільно сформувати свій департамент або відділ з реінтеграції – таким чином профільні питання вирішуватимуться відповідними фахівцями. Це покращує координацію та робить політику більш зрозумілою як для тих, хто її формує та реалізує, так і для тих, кому її адресовано.
7. Питання безпечної реінтеграції необхідно масштабувати на всю країну, адже тільки у такому випадку можна досягти успіху відносно тимчасово окупованих територій. Це дозволить, по-перше, не проґавити інші ризики дезінтеграції (наприклад, роздачу паспортів країнами-сусідами), а по-друге – посилити соціальну згуртованість й міжрегіональні горизонтальні зв’язки. Внутрішньо «зв’язана» держава має набагато більше можливостей стати центром тяжіння для регіонів, які, буває, плекають власну особливість.
Навряд чи повернення Криму та реінтеграція Донбасу будуть швидкими. Краще просуватися крок за кроком, чітко уявляючи «цільову модель», аніж заплющувати очі на нерозв’язані проблеми в економічній, гуманітарній та управлінській сферах. Варто про це пам’ятати.
Співавтори: Олег Саакян, політолог, керівник робочої групи Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію»; Володимир Лупацій, керівник робочої групи Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію».